Із досьє «ГУ»
Юрій БОЙКО. Народний депутат України по 97-му виборчому округу Київської області. Єдиний у парламенті депутат-священик. Народився 1961 року в селі Горохове Кагарлицького району Київської області. У 1986 році закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова за спеціальністю графіка, у 1998-му — колегію ім. Патріарха Мстислава за спеціальністю богослов’я. Протоієрей, настоятель парафії Святих великомучеників Бориса і Гліба у Києві Української автокефальної православної церкви. Безпартійний, член депутатської фракції «Наша Україна», Комітету ВР з питань свободи слова та інформації. Одружений, має двох доньок.
— Ви прийшли до парламенту як релігійний чи громадський діяч?
— Якби я балотувався до Верховної Ради виключно як священик, вочевидь, депутатом не став. Я вже мав досвід громадсько-політичної діяльності, сформовані національно-демократичні погляди, але перед минулорічними виборами на кожній зустрічі мене запитували, чому я пішов на вибори. На це відповідав: Церква вчить людину жити за законом Божим, держава також формує свої закони. І дуже важливо, щоб не було великих розбіжностей між ними.
— А коли вирішили присвятити своє життя служінню Богові?
— Наша сім’я не була релігійна, але духовна — так. Батько — вчитель української мови і літератури, мама — акушерка, мої предки співали в церковному хорі. Хоча в дитинстві я не ходив до церкви — в тому селі, де народився, її було знищено за радянських часів. Моїми першими вихователями естетики та релігії були бабусі. Ми дотримувалися народних традицій, відзначали великі релігійні свята. У бабусиних хатах висіли ікони, народні картини й рушники, малим я змальовував образи, і сусіди навіть вішали мої малюнки в себе вдома.
У Боярці, куди ми згодом переїхали, вже була церква, у якій малював образи батько відомого українського художника Миколи Пимоненка Кирило. Там я зацікавився церковним іконописом, живописом, архітектурою. І коли вже навчався у художній школі, в моїх малюнках завжди була присутня церква. Але став віруючим уже студентом. До рішення стати священиком я йшов поступово. Це не було викликано, як у декого, якоюсь особистою трагедією чи переломом внутрішнього світу. Хоча була одна Великодня ніч, яка вирішила в моєму житті все.
— Скажімо, в католицькій церкві на священика треба вчитися сім років, а Ви навпаки — здобули богословську освіту вже після висвячення...
— На той час я не міг піти до семінарії — у країні була зовсім інша система і політична ситуація. Але до священства готувався свідомо. У студентські роки пройшов усі належні богословські предмети і в 1989 році у церкві Петра і Павла у Львові першим після відновлення діяльності УАПЦ прийняв сан священика.
— Як Ви прийшли у велику політику?
— У 1990 році я виграв вибори до Львівської міськради, але в 1991-му переїхав до Києва. Уже тоді брав участь у всіх політичних заходах, благословляв політичні з’їзди і виступав на них, був близьким із покійним В’ячеславом Чорноволом, іншими політичними діячами. У 1994 на пропозицію В’ячеслава Максимовича балотувався до Верховної Ради від Черкащини. З Віктором Ющенком знайомий із 1992 року. У 2002-му мені запропонувала йти на вибори від блоку «Наша Україна» партія «Реформи і порядок» — до мене звернулися Віктор Пинзеник та тодішній депутат Олена Бондаренко. Мене навіть називали «мітинговим священиком».
— Але у парламенті Ви зайняли певну позицію в тіні — за більш як рік роботи жодного разу не виступили ані з трибуни, ані з місця.
— Парламент — це не мітинг, а серйозна праця. Багато депутатів у ВР роблять собі ім’я на політичній боротьбі. Але духовний сан вимагає від мене не махати руками чи надривати горло, а робити реальні кроки, які приноситимуть результати. Починати роботу в парламенті треба з глибокого розуміння проблематики, із законотворення. І мені вдається зробити чимало, зокрема, й у своєму окрузі. До мене звертаються представники багатьох конфесій і релігійних громад із законодавчими пропозиціями. Нині вже настав той період, коли, попри всі проблеми, ми зобов’язані не бунтувати і руйнувати, а будувати й нести відповідальність.
— Чи доводилося у політиці «переступати» через себе?
— Коли на пленарний день припадає велике релігійне свято, я все-таки ставлю на перше місце свою депутатську роботу і йду до парламенту, а не до церкви. На превеликий жаль, політику нині ототожнюють з певним компромісом із совістю. Але на щастя, на собі за рік у парламенті я цього не відчув.
— Ви зараз відправляєте богослужіння, сповідаєте, вінчаєте, дотримуєтесь посту?
— Так, я здійснюю всі релігійні обряди, але значно рідше. Намагаюся не порушувати церковні правила.
— А чому не приходите до парламенту в рясі чи принаймні у священицькій сорочці?
— Депутати завойовують свій авторитет передусім своєю законотворчою і політичною діяльністю. Якщо ходитиму по парламенту в рясі, мене сприйматимуть лише як церковника, а не як парламентарія. Згадайте митрополита Агатангела в українському парламенті. Постійна увага і акцент камер, а що за цим? Не хочу привертати до себе увагу лише рясою.
— А колеги ставляться до Вас як до священика чи депутата? Які у Вас, до речі, стосунки з комуністами?
— Ті, хто зі мною пліч-о-пліч давно, не можуть призвичаїтися, що я вже їхній колега. А частина депутатів зовсім не зважають на мій сан. Із комуністами, на щастя чи на жаль, у мене майже немає жодних стосунків. Хоча і особистих ворогів серед депутатів-комуністів не бачу.
— Яка у Вас родина? Як сприйняла такі кардинальні зміни у вашому житті — священство, депутатство — Ваша дружина?
— Ми одружилися ще в студентські роки. Моя дружина працює в Центральній науковій бібліотеці ім. Вернадського, старша донька навчається на відділенні журналістики поліграфінституту, а молодша — ще школярка. З дружиною ми однодумці. Правда, тепер я став розважливішим і дипломатичнішим, а вона — категоричніша і опозиційніша в усіх питаннях. Але і духовний сан, і політика — це вміння спілкуватися, вести діалог і знаходити точку дотику, а не навпаки.
— Порадьте нашим читачам, як за нинішніх важких часів не впасти у відчай та зневіру?
— Міцно стиснути кулаки, але в душі щиро посміхатися. Налаштувати себе на позитив, на те, що життя — це боротьба, в якій не може все даватися легко. На кожне покоління випадає певний період випробувань. Але не можна махнути рукою чи сподіватися, що хтось вирішить усе за тебе. Ми маємо бути активними будівничими свого життя.
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.
