Хіросіма — остання трагічна сторінка другої світової війни і перша — в новітній історії світу. Світу, що з 6 серпня 1945 року почав жити за новими правилами: сильніший той, хто має зброю масового знищення. Сила, на жаль, не завжди на боці правди. Та хоч би якою була ця правда, жоден народ не заслуговує на покарання атомом. І найкраще це розуміють в Японії та Україні. Різна пам’ять і спільний біль...
Саме тому нам легко зрозуміти сумну мелодію пана Сю Като. Ця мелодія звучить у Хіросімі щосереди...
Пана Сю Като можна побачити біля Будинку атомної бомби щосереди. «Моя сім’я почала приходити сюди після теракту в Америці 11 вересня. Ми молимося за мир і виступаємо проти збройних конфліктів... Я не з Хіросіми. Але в цьому місті народилася моя дружина. А це — її донька», — і пан Като познайомив нас із дівчиною, яка мала б стояти поруч усміхнена і здорова. Але...
Сьогодні Хіросіма мало чим відрізняється від решти японських міст. Можливо, трохи більше дерев і квітів. Коли за кілька секунд після атомного бомардування з карти зникло ціле місто, люди, яким пощастило вижити, вирішили залишити згарище. Казали, що на цій випаленій землі ще років 70 нічого не ростиме. Але восени з-під попелу пробилася трава. А навесні розквітли квіти. І натхненні японці почали саджати дерева. Сьогодні на цьому місці — величезний парк Миру і Меморіал пам’яті жертв бомбардування.
Тоді від вибуху загинуло майже 140 тисяч. Але щороку цей список поповнюється. Лише торік променева хвороба забрала життя 4977 людей. А загалом за неповних 60 років від наслідків бомбардування загинуло майже 227 тисяч японців.
Але чи було це бомбардуванням? Цей термін з іншої, військової лексики. 6 серпня 1945 року Японія вже стояла на колінах, і її капітуляція була питанням кількох днів. Будемо щирі. Це був звичайний експеримент. І місто Хіросіму вибрали не випадково. По-перше, воно майже не зазнало руйнації під час війни. По-друге, розташоване в низині поміж горами. Тож жоден пагорб не міг стати на перешкоді вибуховій хвилі. Шансів на порятунок не було. Коли полковник ВПС США Клод Ізерлі, що скинув бомбу на Хіросіму, побачив наслідки бомбардування, то зажадав суду над собою. Командування вирішило, що він несповна розуму, і решту життя полковник Ізерлі провів у божевільні. Однак божевільні ті, хто вирішив повторити цей експеримент через три дні — в Нагасакі.
Будинок атомної бомби (приміщення колишньої Виставки промислових товарів) — у самому центрі міста. І біля нього завжди багато туристів. Ми підійшли до пана Тайда, який, як з’ясувалося, прилетів до Хіросіми у відрядження. «Я був тут ще школярем. Хіросіма дуже змінилася. Дуже багато назв вулиць пов’язано зі словом «мир». Мабуть, це найгуманніше місто у світі». «Я багато читав про атомне бомбардування у підручниках, — сказав 20-річний Хідекі. — Але тільки приїхавши сюди, зрозумів, яку трагедію пережила Японія».
Може, саме тому, японське керівництво суворо дотримується трьох приципів у ядерній політиці: не мати, не використовувати, не розповсюджувати. Тому і представники владних кіл, і пересічні японці із симпатією ставляться до України, яка добровільно відмовилася від ядерного потенціалу. Про це неодноразово йшлося під час зустрічей з нашою парламентською делегацією, очолюваною Головою ВР Володимиром Литвином. Тут щиро цікавляться, як живуть українці після Чорнобиля, чи багато потерпілих. І природно, що після повернення до Києва мене закидали запитаннями, який у Хіросімі радіаційний фон? Тож відповідаю через газету. Фон нормальний. Унаслідок бомбардування стався так званий гарячий вибух. І скорботний список жертв щороку поповнюють ті, хто був у той момент у Хіросімі та Нагасакі, брав участь у рятівних роботах, а також їхні нащадки. Хоч як гірко визнавати, але катастрофа на ЧАЕС може мати значно трагічніші наслідки.