Валентина СТРІЛЬКО: «Без рідної мови ми всі були б сиротами»

КОР.: Валентино Василівно, ще один конкурс позаду. Вже третій. Як його оцінює голова Наглядової ради?

СТРІЛЬКО: Ми-таки зрушили з мертвої точки справу, яка здавалася багатьом нашим колегам нереальною і неможливою. Не секрет ні для кого, яка сьогодні, вже у незалежній Україні, існує небезпека щодо функціонування української мови. Але багато хто лише говорить про цю небезпеку, ми ж спробували щось змінити. І це нам вдалося. Я про це говорю без зайвої скромності. Понад п’ять мільйонів учасників у третьому конкурсі, понад дванадцять мільйонів — за три роки. І це лише учасників, а якщо додати вчителів і батьків, які готували і вболівали, то ця цифра людей, що вболівали за рідну мову, збільшиться щонайменше втричі. І сьогодні конкурс набирає сили і обертів. До нього вже долучаються навчальні заклади інших міністерств. І не тільки навчальні заклади. Національна радіокомпанія України, яка стала одним із співорганізаторів конкурсу, провела 22 травня Радіодиктант національної єдності - і це вже втретє, який написали тисячі людей. І хіба їх — а там вік від 7 до 80 років — не можна також назвати учасниками конкурсу з української мови? Можна! Наша мрія, щоб уся Україна долучилася до конкурсу — чи в той, чи в той спосіб. І я вірю, що рано чи пізно це станеться.

КОР.: А як ви долучилися до конкурсу?

СТРІЛЬКО: Це було абсолютно природно. Коли три роки тому я дізналася від виконавчої дирекції Ліги українських меценатів про ідею цього мовного марафону, жодних сумнівів не мала: долучуся до нього. І агітувати мене не треба було. Ще напередодні нашої незалежності, в часи перебудови, наш Гнідинський осередок у школі, який я очолювала, був активним учасником Всеукраїнського товариства української мови. Згодом я стала членом правління цієї організації. Ми тоді дуже багато зробили. А конкурс з української мови став ніби логічним продовженням тієї діяльності.

КОР.: Які причини, на вашу думку, що в Україні нині триває те, що називають повзучим зросійщенням?

СТРІЛЬКО: Причин багато і вони добре відомі. Я з болем слухала цьогорічні парламентські слухання стосовно державної мови і постійно ловила себе на думці: чому вони відбуваються лише на дванадцятому році нашої незалежності й узагалі вперше? Та кричати про це треба було вже давно, ще як тільки наша державність поставала і було національне піднесення в народі. На жаль, багато що упустили, прогавили, недогледіли. Тому сьогодні маємо виправляти і надолужувати. А конкурс Яцика з’явився тоді, коли в суспільстві була апатія, байдужість і зневіра. Економіка знищена, хіба нам до мови? — чула я звідусіль. Так, між економікою і мовою нема прямого взаємозв’язку, але ж якщо нема патріотизму, то нема і прагнення щось зробити для своєї держави. Тут повна взаємозалежність. А патріотизм завжди починається з мови. Ви згадайте, як колись було: говорить українською — значить, націоналіст. Говорить українською — значить, хоче вільної України. Говорить українською — значить, ворог радянської влади. Хоча теж начебто прямого взаємозв’язку не було.

А знаєте, чим підкупив мене Петро Яцик? Він не любив людей, які постійно на все нарікають: грошей немає, роботи немає, мова гине... Він казав: не приведи нам Боже перетворитися на націю таких нарікайлів. Якщо не говорять українською і держава нічого для цього не робить, то давайте почнемо з малого — проведемо конкурс з української мови для молоді. Але, як у великому спорті, дамо великі премії і зробимо знання з рідної мови престижними. Це ж аксіома: те, що дорого коштує, стає престижним.

КОР.: Сьогодні, з відстані трьох років, зрозуміло, наскільки прозірливим був Петро Яцик...

СТРІЛЬКО: А скільки було скептиків! А скільки палиць у колеса було вставлено! Це сьогодні вже нікого не треба переконувати в потрібності конкурсу з української мови, а тоді... Нас навіть звинувачували в тому, що ми проводимо конкурс з Міністерством освіти і науки України, а не самотужки. Та чи дійшли б ми до кожної школи в Україні, запитувала я тоді, і чи була б така масовість, якби не міністерство?

КОР.: Але Наглядову раду все ж таки було створено...

СТРІЛЬКО: Вже сама цифра у п’ять мільйонів учасників свідчить про те, що контроль громадськості необхідний. Усе відбувається вперше, марафон триває понад півроку, Україна велика, кількадесят тисяч шкіл, на місцях є деякі функціонери, які на різних етапах усе гальмують...

КОР.: А хто входить до Наглядової ради конкурсу?

СТРІЛЬКО: Журналісти, письменники, вчителі, викладачі вищих навчальних закладів, які на громадських засадах опікуються конкурсом. А складних моментів протягом трьох років було й було.

КОР.: Знаю, що цього року саме завдяки Наглядовій раді і насамперед вам особисто було подолано бар’єр, який називається «податки з премій переможців»...

СТРІЛЬКО: Ця історія тривала впродовж трьох конкурсів. Уявіть собі: у Канаді, чи США, чи Австралії, чи Франції збирає людина гроші на конкурс, передає їх у фонд, з неї знімають відповідний податок, а потім, коли переможець конкурсу одержує премію цього пожертводавця, з неї вдруге знімають податок. Тобто відбувалося подвійне оподаткування. До кого ми тільки не зверталися, і в газетах друкували статті, одне слово, стукали в усі двері, і ось результат: спеціальна постанова Кабінету Міністрів України від 15 квітня цього року за № 530, де сказано: «Звільнити від обкладення прибутковим податком з громадян грошову частину щорічної премії для переможців Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика». Принагідно хочу подякувати від імені Наглядової ради державним діячам, які відгукнулися на наші звернення і, долаючи певний спротив, прийняли відповідні рішення: Голові Верховної Ради України Володимирові Литвину, Прем’єр-міністрові Віктору Януковичу і керівникові Апарату Верховної Ради Валентинові Зайчуку.

КОР.: Голова Верховної Ради мав офіційну зустріч з пані Надею Яцик другого дня після вручення нагород у Національній опері...

СТРІЛЬКО: Пан Литвин мав нагороджувати переможців конкурсу 22 травня, але державні справи не дали йому такої можливості, і дітей нагороджував заступник Голови Верховної Ради пан Зінченко. Та другого дня я супроводжувала пані Надю Яцик на офіційний прийом до Голови Верховної Ради. Вона подарувала панові Литвину книжку про свого батька Петра Яцика. Пан Литвин подякував Наді Яцик від імені держави за проект конкурсу з української мови, висловивши стурбованість станом мови в державі сьогодні і висловивши думку про те, що треба працювати з депутатами у напрямку утвердження в країні державної мови. Він також висловив захоплення проектом Освітньої фундації Петра Яцика щодо видання англійською мовою багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського і сказав, що ця книга має лягти у всі провідні бібліотеки світу. Мені було приємно також, що Голова Верховної Ради України висловив подяку і Наглядовій раді конкурсу.

КОР.: Валентино Василівно, ви належите до тих жінок, яких називають сильними. Яке ваше враження від Наді Яцик?

СТРІЛЬКО: Вона гідна донька свого батька. Його школа у ній дуже відчувається. І хоча при знайомстві пані Надя спочатку справляє враження людини м’якої і дещо невпевненої у собі, згодом розумієш, що насправді це дуже сильна і глибока особистість, яка може приймати і приймає серйозні рішення не лише у бізнесі, а й у меценатстві. Не забуваймо, батько полишив їй серйозний капітал і тому капіталу треба давати раду. А крім цього, Надя Яцик займається ще й багатьма благодійними проектами Петра Яцика. Конкурс з української мови — один з них.

КОР.: Як Наглядова рада формує свої ряди?

СТРІЛЬКО: А до нас люди самі зголошуються. І, повірте, байдужих немає. Справа ж свята. Щоправда, траплялися такі, що хотіли біля конкурсу поживитися, але ж у нас усе на громадських засадах і ми про це відразу кажемо. Такі відходять. Я їх називаю «професіональні патріоти». Вони живуть зі свого патріотизму. А взагалі у мене мрія: щоб біля конкурсу не було байдужих людей і щоб він за рік-другий перетворився на загальнонаціональну акцію, у якій би брала участь уся Україна. І головне — щоб українська мова справді стала державною. Як польська у Польщі, як французька у Франції, як німецька у Німеччині. Державна мова є мовою спілкування в державі. Це закон. І його треба дотримуватися. Для мене взірець мова єврейського народу, якою володіло всього кілька родин, а сьогодні це мова Держави Ізраїль, і, не знаючи її, жити там неможливо.

КОР.: У пресі з’являлися виступи людей, які чомусь невдоволені тим, що є такий конкурс. Яка ваша думка про це?

СТРІЛЬКО: Вважаю, що ці люди або мають антиукраїнські настрої, або ж це просто елементарні заздрощі невдах, які завжди болісно переживають чужий успіх. Є такий сорт людей, які свято переконані: все найголовніше на цій планеті має відбуватися тільки з їхньою участю й тільки вони заслуговують похвальних слів за служіння справі. Комусь же іншому успіху й визнання вони ніколи не вибачать. Треба не зважати на таких людей і на заздрісне бурчання, а спокійно робити свою справу. Всім не догодиш.

КОР.: Дехто висловлював своє роздратування меценатами: мовляв, не туди гроші даєте, це ж нібито велике марнотратство — викидати аж такі кошти на конкурс з української мови, українські діти й без того повинні знати українську мову...

СТРІЛЬКО: У нас так люблять розподіляти чужі гроші! Це — кошти самих меценатів. Зароблені ними, їхні кровні. І їхнє право не питати в усяких розумників, куди ті кошти подіти. Подякуймо їм за те, що вони дають їх дітям, що жертвують на освіту. А щоб наші діти не соромилися своєї мови, щоб краще її знали, гроші їм не завадять. Такі великі премії переможцям ще раз потвердять для них: українська мова — це дуже серйозно, інакше за знання її аж таких великих грошей не платили б. Честь і слава меценатам, що вони мають свою думку й не прислухаються до тих, хто, ставши в позу верховного судді (а хто його на те вповноважував?!), прорікає: нічого не варта ця справа, дайте краще гроші на мій проект — тільки він вартий фінансової підтримки. Я три роки живу кожним днем конкурсу і з усією відповідальністю стверджую: сьогодні ні в Україні, ні в діаспорі немає жодного національного проекту такого масштабу. В конкурсі беруть участь мільйони й мільйони, він уже вийшов за рамки школи, рано чи пізно стане марафоном, у якому братимуть участь майже усі, хто живе в Україні. (Хіба що явні українофоби зігнорують.) Тому знову й знову наголошую: конкурс —це справа, якій справді нема ціни.

Велика справа. Патріотична справа. Перспективна. Я вірю, що на наших очах народжується те, про що буде високими словами сказано в нашій історії. Не боюся це твердити.