Два діди у смушевих шапках співали на прибазарному майдані. Один, старший, з ціпком у руках і сивими вусами, виводив «Діброво зелена, озовись до мене, Озовись до мене вся моя родина...» Другий, у вишитій сорочці, грав на баяні й підспівував басом. У постатях старих, у їх тужливому співі було щось таке щемне, що змушувало багатьох перехожих хоч на хвильку зупинятися.
«Чуєш, як співають козаки?» — мовила літня жінка, що вела за руку малого внука.
«То не козаки співають. То плаче Україна, — обізвалася друга. — Наша нещасна, бідна Україна...»
«До чого довели народ — старі жебракують, діти голодують, ех!» — махнув рукою кремезний чоловік, що поспішав з важкою поклажею на базар.
...Співаки дозволили себе сфотографувати. Ми познайомилися. Сивовусого соліста звали Михайлом Івановичем Потапенком. Його напарника-баяніста — Володимиром Михайловичем Карпенком. Обоє прожили довге трудове життя. Михайло Іванович рано осиротів. Колгоспна праця почалася в нього з тринадцяти літ. Зазнав поневірянь у післявоєнні роки. Особливо в голодний 1947-й. Коли підріс, голова колгоспу доручив йому завідувати клубом. Співав хлопець найкраще в селі. Несподівано прийшла до нього біда — почав втрачати зір. Переїхав до міста і працював у клубі товариства сліпих. Не раз був лауреатом республіканських фестивалів і конкурсів самодіяльних артистів. Посилали його навчатися до консерваторії, та не пустили нестатки.
Володимир Михайлович трудився на різних підприємствах обласного центру. Найбільшим його захопленням у житті була пісня. Він брав активну участь в аматорських співочих колективах. Сам писав вірші та музику. І нині не полишає цю справу. Його пісню «Україно кохана моя» виконує на вулицях і майданах міста Михайло Іванович. Та так, що дехто зі слухачів не соромиться своїх сліз.
— Якось ми співали «Молитву за Україну», — поділився сивочолий ветеран. — Мені тоді було особливо тяжко на душі і це, мабуть, позначилося на тембрі мого голосу. До нас підійшов гурт жінок. Судячи з їх говірки, вони були із Західної України. Старша, а за нею й молодші стали навколішки і молилися, слухаючи пісню...
— Але не подумайте, що ми жебраки, — додав Володимир Михайлович. — Ми співаємо українських народних пісень для людей. Тепер важко почути пісню рідною мовою по радіо чи по телебаченню... Ось ми й заповнюємо прогалину. Якщо народу подобається — дякують нам копійкою-другою. Для нас це неабияка підмога. Михайло Іванович — інвалід першої групи із зору. А пенсії не вистачає навіть на ліки...
Я попрощалася з народними артистами. «Чому, Україно, сумуєш?» — линуло услід над майданом. Люди поспішали на базар. Яскрава реклама закликала до кінотеатру на мюзикл «Чикаго»...
Черкаська область.
