Юрію Макарову — Авіаносцю і Людині

Рік тому не стало Юрія Івановича Макарова. Залишилися «пароходы, строчки и другие долгие дела».

Не хочеться грішити надмірним пафосом, але Макаров — Особистість така неординарна, що навіть простий перелік цих «долгих дел» не вмістився б у одній статті. Він усе життя якось невгамовно будував. Авіаносці — це зрозуміло. Сама його біографія переплелася з їхнім народженням. Але були ще теплі вагончики для виноградарів, аби могли вони зігрітися, коли обрізають на морозі лозу. Були громади цехів і сотні будинків на Намиві (мікрорайон Миколаєва), та й саму намивну територію мікрорайону придумав він. Нині тут — сквер імені Макарова. Лікарні, школи, дитячі садки, спортивні комплекси, бази відпочинку та обладнання для вітчизняних цукрозаводів... І ще багато й багато чого. Здавалося, він передчував крах флоту і поспішав допомогти землякам пережити майбутні лихі часи.

Сам Макаров розповів про це в чудовій і чесній книжці «Авіаносець»: «Ці рядки слугуватимуть людям десятиріччя, а можливо, і століття за будь-якого ладу». Він розумів, що без людей кораблі не живуть. І будував тваринницькі ферми, щоб заводчанам було ситно. Інакше завод не матиме робочих кадрів. «Не буде і самих суднобудівних заводів, — пише він. — Праця суднобудівника важка і вимагає високої кваліфікації. Чим ми так зацікавлювали робітників, особливо молодих? Житлом, дитячими садками, піонерськими таборами, базами відпочинку. Навіть господарі-капіталісти все це мають на аналогічних виробництвах.

Суднобудування — така галузь, яку завжди можна використати там, де жодна інша не спрацює. Приміром, Чорноморський суднобудівний завод виготовляв доменні печі для Магнітки, металоконструкції Дніпрогесу і Московського метрополітену. Пускові шахти стратегічних ракет теж робив наш завод. А чого варте переоснащення цукрових заводів! І перший супутник, і політ Гагаріна не обійшлися без Чорноморського заводу... (До речі, Юрій Іванович — один із трьох людей у колишньому Союзі, нагороджений медаллю «За освоєння космосу».)

То чи треба втрачати такі можливості Україні? Схоже, що після таких втрат можна втратити і суверенітет. Ось так обернуться дитячі садки, панове політики».

Загалом, на сторінках «Авіаносця» Юрій Іванович розмірковує про багато чого, про злободенне. Читаєш, немов бесідуєш із Втаємничиним, наприклад, про те, що великі держави не мають географічних кордонів. Їхні території переміщаються на авіаносцях морями  й океанами до будь-якої точки планети. «Авраами Лінкольни» захищають національні інтереси на Фолклендах, у Перській затоці, в Югославії, Іраку:

«Кожного разу авіаносні з’єднання — це цебер води на сторони, що конфліктують, навіть якщо вони не застосовують зброю, а лише здійснюють «військову присутність» і тим локалізують чи припиняють конфлікт. Без авіаносців виконати ці функції неможливо. Останнім часом не лише японці, а й багато європейських країн ведуть промисел лососевих і крабів в унікальному за продуктивністю внутрішньому російському Охотському морі. Подумайте, чи можливе таке на тихоокеанському узбережжі США і Канади і чому?

Хіба не метушня з розподілом Чорноморського флоту і фактична його відсутність у морі дали можливість Румунії порушити питання про острів Зміїний? Річ тут не в кількох гектарах суходолу. Подивіться на навігаційні карти. На них нанесено державний кордон України — коло радіусом 12,5 морських милі з центром на Зміїному. Це наші територіальні води. Вочевидь, кордони економічної зони можна окреслити більшим радіусом. Половина північно-західного регіону Чорного моря потрапляє до цього кола, а це перспективний нафтоносний район. Певно, Румунія більш морська держава, ніж Україна».

Є в книжці Макарова слова майже пророчі:

«Океанський флот — прерогатива великих держав, до яких ані Росія, ані тим паче Україна не належать і ще десятиліття не належатимуть... Державних людей ні в Росії, ні в Україні не виявилося... Ще служить у Росії замовлення 105 (авіаносець «Адмирал флота Советского Союза Кузнецов»), але це не має жодного значення, чи є він, чи немає. Ніхто його не вдосконалюватиме, ніхто не створюватиме авіацію для одного корабля, думаю, що і серйозно ремонтувати його ніхто не стане. Навіть підтримувати пілотів палубної авіації в льотній готовності на одному кораблі неможливо, тому корабель помре».

Юрій Іванович завжди вважав, що йому в житті пощастило. Пощастило стати директором відомого всьому світові Чорноморського суднобудівного заводу (хоча кому пощастило — це питання). Пощастило, бо його директорство збіглося зі створенням першого радянського авіаносця. Саме авіаносця з літаками горизонтального злету та посадкою. Але йому випало важке випробування побачити їхню загибель.

«Після розвалу СРСР на завод 1993 року прибули прем’єри Росії та України Віктор Степанович Черномирдін і Леонід Данилович Кучма з віце-прем’єрами і міністрами. Були і спостерігачі від президентів — Плющ і Шахрай. Розглядали питання добудови авіаносця «Варяг» (заводський № 106). Нарада розпочалася з обговорення умов передавання корабля Росії. Я доповів, що готовність корабля 70 відсотків і що ця готовність Військово-Морським Флотом оплачена, гроші отримано заводом, тому можна говорити про оплату 30 відсотків готовності, що залишилися, якщо корабель добудовуватиметься. Це і буде ціною корабля, якщо вже Україна вирішила продати його Росії. Українська сторона з цим не погодилася, вважаючи, що Росія має заплатити повну вартість корабля.

Але все це були пусті балачки, бо основним було питання — чи можна добудувати корабель? Я чітко відповів, що в умовах розвалу країни, коли в колишніх республіках, зокрема і в Росії, перестали існувати багато які виробництва, науково-дослідні і проектні організації, припинилося їхнє фінансування, добудувати такий корабель, і не просто добудувати, а довести до боєздатного стану, неможливо.

Мене почали повчати, як це можна зробити. Плющ почав розповідати, що заводи ВПК узагалі легко жили, працювати розучилися, не те що сільське господарство. Я відповів йому, що хоч він і Голова Верховної Ради, але на цьому заводі за таку демагогію можна заробити. Він замовк на півслові.

Але повчання і торг тривали, і Генерального директора, технаря вищої проби, конструктора від Бога «довели до кипіння». Я «озвірів» і, коли обидва прем’єри поставили мені запитання, що потрібно заводу, щоб добудувати корабель, відповів: «Радянський Союз, ЦК, Держплан, ВПК і дев’ять оборонних міністерств». Усі, зрештою, зрозуміли, що добудувати корабель в умовах розвалу країни неможливо. Його могла створити лише велика держава, котрої не стало. Кучма був незадоволений. Черномирдін подякував за об’єктивність».

«Варяг» дістався Україні. І ще майже сім років у верхах вирішували, що з ним робити: чи на металобрухт порізати, чи продати кому-небуть. Врешті-решт, «Варяг» продали Китаю, начебто під розважальний комплекс. Заводчани проводжали корабель у скорботному мовчанні.

Юрій Іванович Макаров не надовго пережив свій останній авіаносець.

А минулого року в Миколаєві побував Андрій Вознесенський. Він зустрічався з корабелами і був вражений історією «Варяга». Авіаносцю, Корабелу, Миколаєвцю, Епосі присвятив він вірш-реквієм.

 

Годы муки, работы годы, 

слезы, смешанные с трудом 

Николаевского завода 

продают на металлолом.

 

Корабел — человек железный. 

Неоплаченная сползла 

по небритой щеке, как лезвие, 

металлическая слеза.

 

Корабел — не сентиментален, 

просто хватит стакан, скорбя. 

Но найдет металлоискатель 

в сердце унцию корабля.

Знаю, Родине нужны средства. 

Но ни златом, ни серебром 

не оплатишь кусочки сердца, 

превращенного в металлолом!

 

Я хочу, чтобы нас простила 

сдуру проданная в бардак 

николаевская Россия 

и святитель ее «Варяг».

 

Чья вина? Я тру переносицу. 

Снится мне: самолеты в ряд, 

взмыв с китайского авианосца, 

К Николаеву полетят.

 

На Лимане луна, как клавиши. 

А сама кругла, как печать. 

Всем прощаете, николаевичи, 

только рано еще прощать.

 

Юрій Макаров минуле пробачив. Пробачив і звернувся до майбутнього зі сторінок «Авіаносця»: «Можливо, наш досвід знадобиться під час створення інших складних кораблів чи морських споруд, а можливо, країна колись повернеться до авіаносців».

 

Миколаїв.