На Тернопільщині тепер не знайти села, звідки люди не виїхали б на заробітки. Виняток хіба що Іванівка Теребовлянського району, куди приїжджають у пошуках роботи навіть із сусідньої Івано-Франківщини, бо який у гірському селі заробок?

 — Нам тих заробітчан і не треба, — каже керівник приватно-орендного підприємства «Іванівське» Антон Білик, — самі справляємося. Техніки вдосталь, щоб обробити посіви без затрат ручної праці. Але заплаче жінка, попроситься на роботу — і я не можу відмовити. Кажу телефоном, щоб приїжджала, а потім сушу собі голову, куди її приставити.

— Іванівцям добре, — гомонять люди у навколишніх селах, — а нам куди зі своїми паями подітися?

І йдуть до Білика, щоб узяв їхні наділи в оренду. І бере. А що робити, коли придибає бабця з ціпком за кілька кілометрів і просить узяти її землю, бо хіба на ту пенсію проживеш? У навколишніх селах Боричівці, Садах, Ілавчому, Глещаві «Іванівське» орендує до тисячі гектарів. Зарплату в «Іванівському» виплачують регулярно. І живими грішми.

Живуть за принципом «хто працює, той і має». І це справді так. Он буряки посходили рівненькими шнурочками. Засіяли ними 450 гектарів. Торік корінців зібрали по 550 центнерів з гектара, рентабельність сягнула 34 відсотків. Нині думають, з яким цукровим заводом договір укласти на цей сезон, щоб не прогадати. Власників у цукроварень тепер багато, і кожен не проти селянина обіграти.

Порадувала торік іванівців і озима пшениця — 76 центнерів з гектара; рентабельність зернових — 53 відсотки. Цьогорічну озимину поремонтували, де треба — пересіяли. Теж сподіваються бути з урожаєм.

Рентабельне тут і молоко — 36 відсотків. Особливою гордістю селян є «шведська» ферма. Показники її роботи приємно вражають багатьох. Доярка Марія Качмар розповіла, що надоїла у квітні від своєї групи корів 15250 літрів молока, заробила майже 600 гривень. Такі ж показники в її напарниці Марії Ратинської. Показово, що корови на цій фермі наші, українські. Спершу тут відібрали здорових (не таємниця, що худоба нині масово хворіє лейкозом), звезли їх на віддалену ферму на хуторі і встановили там шведське обладнання. Не «беушне» — нове. Майже всі процеси автоматизовано, раціони — науково обгрунтовані. Антон Іванович хоче добитися, щоб високі надої були протягом усього року.

Знаємо про високі надої у Швеції, Німеччині, але і наші кращі корівки, якщо їх належно годувати й доглядати, також на рекорди здатні. «Шведська» ферма Іванівки, де утримується 120 голів, має непогану перспективу, бо підростає прекрасний молодняк.

Зізнаюсь, давно не бачила такої породистої худоби. Частіше випадало спостерігати, як навесні у деяких господарствах піднімали корівок на мотузках, щоб вигнати на пасовище. Подібну картину тутешнім тваринникам навіть важко уявити, бо вся велика рогата худоба, якої нині в «Іванівському» понад 1,5 тис., сита й доглянута. Її поголів’я, як і поголів’я свиней, щомісяця зростає.

Білика, звичайно, не задовольняють теперішні ціни на молоко, м’ясо, зерно. Але він намагається і з ними виживати. Його робочий день починається з того, що наводить довідки про заводи, які за взяту сільгосппродукцію не поспішають вчасно розрахуватися. Хоча ті, хто працює з «Іванівським», знають: такі «жарти» з ним не пройдуть.

Запитую Антона Івановича, чи не «кидали» його. Каже, що чує «кидайл» на віддалі. Й вони, знаючи, що Білик в авантюри не встряє, обминають Іванівку. Але як бути, коли «кидайлами» стають люди, котрих знав десятки років?

Якось він уклав договір з білорусами. Приїхали вони по цукор, а його на Хоростківському цукровому заводі, де мав зберігатися, не виявилося. Антон Іванович каже, що було так соромно перед «сябрами» — не передати. Вибивав він той цукор з нових власників заводу довго, але таки повернули.

І ніхто йому в тій ситуації не міг чи не хотів допомогти, в тому числі і влада. Тож покладається тільки на себе.

Багатий Білик не матеріальними статками, а трьома доньками, шістьма онуками і правнучкою. Каже, що доньки вступали до вузів по кілька разів, вперто йшли до своєї мети самі. Він, звичайно, міг їм допомогти, зблиснути, де треба, орденами й медалями, скористатися авторитетом, але ніколи цього не робив. Деколи й картав себе, а вийшло на краще: дочки виросли самостійними, наполегливими, шанують батька-матір.

Білик веде «Іванівське» між рифами аграрних реформ, керуючись не так указами згори, як селянською мудрістю і багаторічним досвідом. На Великдень Антонові Івановичу виповнилося 68. 31 з них він очолює господарство в Іванівці. Не раз воно трансформувалося за цей час, особливо в останні роки, але завжди було на видноті. Виділялося у часи колгоспні навіть серед сильних господарств, а тепер, коли у реформованих селах розор, приватно-орендному підприємству «Іванівське» немає рівних у районі. Та що в районі —в області подібні господарства можна перелічити на пальцях однієї руки.

Він ішов на випередження, коли створив товариство власників земельних і майнових паїв. Вже тоді його працівники знали свою частку в загальному майні, розміри земельного паю. І відсоток за паї тут почали платити ще до президентського указу. І нині Білик, мабуть, випереджає час, коли господарство викуповує в селян майнові паї. «Іванівське» вже придбало їх на 900 тисяч гривень, і за два роки цей процес планується завершити.

У багатьох селах люди досі з боєм вибивають свою частку майна, розбирають ферми, токи, щоб забрати с в о є. Тут, навпаки, віддають до спільноти, бо вірять Антону Івановичу. За всі роки реформувань-потрясінь лише троє осіб забрали свої частки, щоб господарювати самостійно. А більшість вирішила: від добра добра не шукають. Антон Іванович згадує, як після чергових зборів підійшов до нього комбайнер і сказав: «Навіщо мені та земля? За нею світа білого не бачитиму».

Про Антона Білика я багато чула, але вперше побачила його на одній з нарад, де селяни домовлялися з цукровиками про умови подальшої співпраці. Ситуація була напружена: одні перекрикували інших, намагаючись довести своє. А Білик заговорив тихим голосом — і всі враз умовкли. Говорив виважено, аргументовано. Закінчилися переговори результативно.

Питаю Антона Івановича: невже він ніколи не підвищує голос? За стільки років головування, мабуть, усяке було. Він лиш усміхнувся. Потім про це ж запитала доярку Марію Качмар. «Він коли зауваження тихим голосом зробить, — відповіла, — і то крізь землю провалитися хочеться, а якби ще крикнув...»

«Скупий», — казали про Білика ще в «ті» часи. Погодувати — погодує, а в машину ніколи нічого не покладе. А чому мав це робити? Громадське добро він не розтринькував колись, а тепер і поготів. Мільйон, кажуть, починається з копійки. А «Іванівське» — мільйонер традиційний. Колись — карбованцевий, тепер — у національній валюті. Більше двох мільйонів гривень чистого прибутку за 2002 рік. Жодної гривні кредиту за всі ці роки тут не брали. А ще «Іванівське» утримує чималу соціальну сферу в селі, допомагає продуктами сільській лікарні в Ілавчому. Та головне — підтримує селян і в радості, і в печалі.

Антон Іванович зізнається, що найважче для нього — звільнити людину. Хоч намагається цього уникати, а здебільшого робить навпаки — набирає. У господарстві нині трудиться 338 селян.

Про таких, як Білик, кажуть: останній з могікан. Бо на зміну їм приходить нове покоління господарників: жорстке, прагматичне. Не скажу, що гірше, — інше. Навряд чи не спатимуть вони ночами перед тим, як звільнити людину. Тому й хочеться сказати:

— Тримайтеся, Антоне Івановичу! І дай Боже вам здоров’я!

 

Тернопільська область.