До Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації надходить чимало звернень, у яких громадяни України повідомляють про ситуації, що виникають під час реалізації права на приватизацію квартири. Особливо це стосується мешканців, котрі проживають у будинках для малосімейних, які багато років тому використовували як гуртожитки. Про один із таких випадків я й хочу розповісти на сторінках газети, оскільки Галина Ковальчук, котра звернулася до нашої комісії, до цього часу приватизувати житло, в якому мешкає її сім’я, не може.
Питання приватизації житла потребують особливої уваги тому, що під час її здійснення постає значна кількість проблем правового характеру. З 1992 року — з початку приватизації в Україні — державні підприємства змінюють форму власності, перетворюючись на колективні, а квартири з державної форми власності переходили у приватну. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» надавав більшості громадян України, які проживали в державному житловому фонді, право на отримання житла у власність.
Будівельна організація «Рівнебуд», що нормально функціонувала, дбаючи про своїх працівників, будувала для них житло. 1985 року його отримала і Галина Ковальчук, яка перед тим тривалий час перебувала в черзі на поліпшення житлових умов в цій організації, де працювала кранівником баштового крану. Квартира розміщена в житловому будинку № 4а по вулиці Княгині Ольги (нинішня її назва) міста Рівного.
«Рівнебуд» перетворився на фірму ЗАТ «Рівнебуд», змінивши при цьому свою форму власності. Керівництво «Рівнебуду» ще до початку приватизації підприємства повинно було передати житловий будинок у комунальну власність, а мешканці — отримати право на приватизацію квартир, оскільки пункт 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачає, що в разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває житловий фонд, останній (крім гуртожитків) одночасно передається у комунальну власність відповідних рад.
Свого часу для задоволення потреб громадян України в містах, селищах міського типу різними організаціями, установами, підприємствами було побудовано будинки для малосімейних різних типів. В окремих випадках вони отримували статус гуртожитків, але рішення про зміну функцій житлового будинку мали ухвалювати адміністрація та профспілковий комітет до початку його будівництва. Керівництво підприємств надавало їх для тимчасового проживання сім’ям своїх працівників, які перебували в черзі на поліпшення житлових умов.
Для врегулювання багатьох проблем, які постають, треба чітко визначитися, що являють собою гуртожитки. Згідно зі статтею 127 Житлового кодексу України під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети житлові будинки. Їх реєструють як гуртожитки у виконавчому комітеті відповідної ради. Якщо такої реєстрації не було, то будинок не має статусу гуртожитку. Заселення гуртожитків проводиться після створення в ньому необхідних житлово-побутових умов для проживання і отриманню дозволу санепідемстанції.
За нинішніх умов більшість підприємств працює неефективно. Здійснюється незворотна руйнація виробничого сектору економіки. Зникає гарантія для людей, які проживають у будинках, що мають статус гуртожитків, хоч коли-небудь отримати поліпшене житло. Мають місце випадки, коли мешканцям чітко пропонують: викуповуйте кімнати або виселяйтеся — і встановлюють терміни виселення, або визнають будинок аварійним і осіб, котрі в них проживають, намагаються виселити в судовому порядку чи пропонують їм вносити власні кошти на інвестування цього житла.
Тому досить часто люди, доведені до відчаю, змушені звертатись до органів державної законодавчої, виконавчої та судової влади, протягом багатьох років виборювати право на житло, гарантоване їм Конституцією та законами України.
Як з’ясувалося з архівних даних, у протоколах засідань виконавчого комітету Рівненської міської ради за 1960—1964 рр. рішень про реєстрацію житлового будинку № 4а по вулиці Княгині Ольги як гуртожитку не було.
Житлового будинку не було в переліку майна, яке підлягало приватизації у процесі здійснення приватизації УМБ «Рівнебуд», а лише перебував на його балансі. Будинок має два під’їзди. За актом прийому—передачі, зареєстрованим у міському бюро технічної інвентаризації, частину будинку було передано ДІЇ «Рівнежитло», а щодо другої частини фірмою ЗАТ «Рівнебуд» був укладений договір купівлі—продажу з приватною особою. І в акті передачі, і в договорі купівлі-продажу було зазначено, що дане приміщення не є спірним і справи з цього питання в суді немає. Хоча на час оформлення даних документів, справа перебувала в суді — своє право захищала одна з сімей, що мешкала в будинку.
Таким чином, виявляється «законним» і можливий продаж людей разом з частиною будівлі. На це з якихось причин не звертають уваги ні посадові особи, які продають частину державної будівлі, ні фірма чи фізична особа, котра купує цю частину разом з мешканцями, ні правоохоронні органи. Хоча Конституція України гарантує спрямованість діяльності держави для захисту людини, її прав, честі, гідності та недоторканності. Чи є ще хоча б одна правова держава в Європі, до якої ми прямуємо, яка дозволяє собі подібні знущання над людьми?
Посадові особи вимагають від пані Галини, щоб вона шукала собі житло, оскільки будинок нібито є аварійним і в ньому буде від’єднано енергопостачання, газопостачання та водопостачання. Що незабаром і було втілено у життя. Родина залишилася без світла, газу і води. Неправомірні дії посадових осіб змусили Галину Ковальчук звернутися до Рівненського міського суду з позовом «Про неправомірні дії керівництва ЗАТ «Рівнебуд», порушення Конституції та Житлового кодексу України, права на приватизацію житла».
У судовому засіданні Галина Ковальчук пояснила, що протягом усього часу проживання вона сплачувала квартплату та плату за житлово-комунальні послуги, не користувалася і не могла користуватися послугами обслуговуючого персоналу, оскільки його взагалі немає у будинку. Слід зазначити, що громадяни, які мають сім’ю і мешкають в окремих кімнатах будинків для малосімейних, платять за житло та комунальні послуги, як і квартиронаймачі, у розмірах, встановлених для житлових приміщень у будинках державного житлового фонду.
Представник відповідача позову не визнав і надав пояснення, що будинок, де мешкає позивачка, є гуртожитком, а кімнати в гуртожитках приватизації не підлягають, гуртожиток перебуває у аварійному стані і сім’ї позивачки пропоновано звільнити приміщення, в якому мешкає, на період реконструкції гуртожитку і що газ, воду та інші комунальні послуги було від’єднано саме у зв’язку з аварійністю гуртожитку. Рівненський міський суд у своєму рішенні 19 грудня 2000 року задовольнив позов Г. Ковальчук до фірми ЗАТ «Рівнебуд», визнав дії фірми неправомірними і зобов’язав її під’єднати до будинку всі необхідні комунікації та надати дозвіл на приватизацію квартири.
Проте поневіряння пані Галини не закінчилися. Прокуратура Рівненської області звернулася до президії Рівненського обласного суду з протестом (у порядку нагляду), у якому просила рішення міського суду скасувати, а справу направити на новий розгляд, оскільки не було встановлено статусу будинку, не витребувано технічний паспорт на будинок. Проте через декілька днів цей протест з певних причин відкликав обласний прокурор.
І ось уже власник частини будинку, який купив її разом з мешканцями, звернувся з позовом до суду з проханням виселити пані Галину з родиною з гуртожитку, і суд задовольнив його прохання, а апеляційна скарга позивачки, як і в попередньому разі, залишилася без руху.
14 липня 2002 р. пані Галина звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою на рішення та ухвали Рівненського місцевого суду, в якій виклала всі обставини справи і просила скасувати ці рішення та ухвали, а справу направити на новий розгляд в іншому складі суду. У поясненнях до цієї касаційної скарги пані Галина повідомляла, що будинок, де вона мешкала, ніколи не використовували як гуртожиток, що це був звичайний житловий будинок забудови кінця 50-х років, який здавали в експлуатацію згідно з технічним паспортом як житловий будинок. Галина Ковальчук звернула увагу суду на те, що житловий будинок не є аварійним, а підлягає лише ремонту з переплануванням комунальних квартир у ізольовані. Аварійність — це лише причина виселити мешканців з житлового будинку.
Прокуратура Рівненської області повідомила нашу комісію, що Колегією судової палати у цивільних справах Верховного Суду України рішення Рівненського міського суду від 19 грудня 2000 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Одним із мотивів скасування зазначеного рішення є нез’ясування судом правового статусу житла.
На даний час розгляд справи судом першої інстанції зупинено у зв’язку з тим, що мешканцями будинку оскаржено до суду рішення виконкому міської ради, яким спірний будинок визнано гуртожитком. Адже органи місцевого самоврядування всіляко уникають ставити на свій баланс колишнє відомче житло, утримання якого, як правило, потребує додаткових витрат із місцевих бюджетів. Але, як з’ясувалося, встановити статус будинку на час його будівництва неможливо через відсутність технічного паспорту, який втрачено. З приводу цього факту прокуратурою Рівненської області порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. І ст.357 Кримінального кодексу України. Нині проводиться досудове слідство.
Я зупинилася лише на одному випадку. Хочу зазначити, що мешканці квартир звертаються до нас зі своїми наболілими питаннями. Аналізуючи їх звернення, ми дійшли висновку, що слід зібратися разом з представниками уряду, обласних і міських рад, громадськістю та обговорити проблемні питання, які постають під час приватизації житла та в післяприватизаційний період і зробити все можливе, щоб їх розв’язували відповідно до законів України. Таким чином, ми плануємо провести 10 червня о 15.00 «круглий стіл» у конференц-залі Верховної Ради України, на якому й обговоримо зазначені питання та зробимо відповідні висновки.
Валентина СЕМЕНЮК, голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації, народний депутат України.
