Надії здійснюються. І залишаються

Безумовним хітом першого тижня червня стало прийняття Верховною Радою закону про іпотеку, що дозволяє передавання в заставу земель сільськогосподарського призначення.

Досі на сільгоспвиробників було накинуто своєрідний зашморг: єдиним інструментом забезпечення банківських кредитів вітчизняні фінансисти визнавали майбутній урожай. Навіть численні стада м’ясної худоби в заставу банки, як правило, відмовлялися приймати. До того ж переважну більшість кредитних договорів укладали так, що терміни повернення заставних грошей, потрібних сільгосппідприємствам на закупівлю пального, насіння, добрив, засобів хімзахисту, одне слово, всього того, що й забезпечує майбутній урожай, припадали саме на розпал жнив. Тобто на період мінімальних цін на пшеницю, кукурудзу, соняшник та інші сільгоспкультури. У результаті рентабельність рільництва всі роки реформації залишалася надзвичайно низькою, а отриманих прибутків не вистачало навіть на найперші потреби, не кажучи вже про розвиток.

Прийнятий закон про іпотеку в ідеалі урожайно-фінансовий зашморг із шиї наших землеробів начебто знімає. Земля як заставне забезпечення банківських кредитів, по суті, стає повноцінним товаром задовго до 2005 року, з якого, як відомо, буде дозволено її пряму купівлю-продаж. Оскільки іпотекодержателем за ухваленим народними депутатами законом можуть бути не тільки банки, заставні стають цінними паперами, здатними обертатися на вторинному ринку. А це, у свою чергу, відкриває можливості рефінансування для кредиторів. Одне слово, все як у людей, тим паче, що наші хлібороби вже й не сподівалися, що українські чорноземи стануть цінними не тільки на словах.

Як буде на практиці — сьогодні сказати важко. По-перше, за якою заставною ціною комерційні банки враховуватимуть гектари? По-друге. Зважаючи на те, що прямо земля не продавалася, всім відомо, що вже мільйони гектарів перейшли до приватних рук шляхом купівлі-продажу права на землю. Проте значні ресурси оранки перебувають у довготерміновій (до 15—20 років) пайовій оренді. Зможуть такі орендарі скористатися іпотечним правом? І якщо так, то як?

І, нарешті, найголовніше: іпотека як фінансовий інструмент підтримки землероба має сенс тільки під час довготермінового кредитування. Столипінська іпотека, що дала впродовж трьох-чотирьох років подвоєння сільгоспвиробництва в Російській імперії, як відомо, була розрахована на 33 роки. Які терміни зобов’язань щодо викупу заставних приймуть наші фінансисти? Якщо такі самі, як і терміни кредитування під майбутній урожай, то іпотека остаточно задушить нашого селянина, а родючі гектари підуть невідомо кому з молотка на відкритих торгах, що й передбачено прийнятим законом.

Як завжди, на початку будь-якого місяця нас тішить статистика. Поглянеш на озвучену цифру — і душа радіє. Просто-таки гладь і благодать у рідній вітчизні. Так, згідно зі статзвітністю профіцит бюджету з початку року становив 1,62 мільярда гривень. Майже мільярд доходу від приватизації передав до держскарбниці Фонд держмайна. Рекордної цифри в 5,3 мільярда доларів США досягли золотовалютні резерви НБУ — звісно, це не польські 55 мільярдів, проте...

Усе це на втіху вчителям і лікарям, які ще в багатьох регіонах отримати зарплату без дво-тримісячної затримки ну ніяк не можуть. Іншим смертним — особливо домогосподаркам малозабезпечених сімей, а таких за тією самою статистикою в Україні майже 60 відсотків —утіхою напевне стане факт нульової інфляції у травні. Притому, що та сама статистика стверджує: з початку року ціни на продовольчі товари підстрибнули на 6,3 відсотка. Я вже не кажу про зростання платежів за комунальні послуги. Одне слово, життя в нас дорожчає і це, звісно, обивателя засмучує, натомість індекси інфляції радують. Питання — кого?

Порадували наші народні депутати підприємства нафтогазового комплексу — передусім НАК «Нафтогаз України» та всіх її численних «дочок»: видобувних, транспортувальних, імпортувальних, тих, що розподіляють і продають вуглеводні по містах і селах рідної вітчизни. Тим, що назавжди списали з них борги за блакитне паливо, які утворилися в 1995—1998 роках.

У цьому, безумовно, є своя логіка. Безнадійні борги легше забути, аніж з ними морочитися: враховувати в балансах, нараховувати пеню, яка ніколи не перетвориться на реальні гроші, погіршувати і так маловтішні економічні показники... Навіщо все це, якщо легше починати з чистого аркуша? Тим паче що й борги списано тільки ті, які утворилися в нафтогазовому комплексі через неповні з ним розрахунки бюджетів усіх рівнів. Інакше кажучи, держава вкотре вчинила за принципом: я вам винна, я собі прощаю.

Один нюанс. Саме в зазначений період Україну захлеснула криза неплатежів і повальної бартеризації, а по-простому — елементарних крадіжок і корупції. Саме в 1995—1998 роках за рахунок неоплачених енергоносіїв наживали багатомільярдні приватні багатства. Багато з нинішніх олігархів. Де вони тепер? Правильно. Майже всі якщо не в уряді, то у Верховній Раді.