Щодня у транспорті, на роботі, вдома ми чуємо його пісні. Серед них ті, які стали класикою, й ті, які «захітували» зовсім нещодавно. «Гай, зелений гай», «Маки червоні», «Родина», «Прима-балерина», «Розлука», «Батьківська пісня»... Що ви пригадали, прочитавши назви? Звісно, імена Назарія Яремчука, Таїсії Повалій, Оксани Білозір, Олександра Тищенка, Марини Одольської... А «татусь» пісень — Олександр Злотник, один з найвідоміших вітчизняних композиторів.
Найдивовижніше те, що Олександр Злотник встигає робити безліч справ одночасно. І чому кажуть, що таких, як Юлій Цезар, більше немає?..
— Олександре Йосиповичу, як на вашу думку, ті бригади, що були при «Укрконцерті», «Київконцерті», можна вважати передвісниками українського шоу-бізнесу?
— Гадаю, що так. Адже там було дуже багато творчого пошуку. І я пам’ятаю часи, коли колективи змушені були виконувати українські пісні і обробляти їх. Щоправда, бувало, що потім каменя на камені не залишалося від української пісні... Музиканти хотіли створити щось нове: прийоми, акустичні варіанти, нарешті, стилі та напрями, і подекуди бідна українська пісня дуже потерпала. І лише деякі колективи — «Кобза» в Україні, «Пісняри» в Білорусі, «Аріель» у Москві, «Ялла» в Ташкенті — мали своє обличчя. Ці ансамблі дуже обережно ставилися до народної пісні, і якщо вже робили обробку, то вона була справді якісна.
— Але були часи, коли композиторів, які не створювали «серйозної» музики, а писали тільки пісні, не брали до Спілки композиторів?
— Було таке. Твої пісні співає весь Радянський Союз, але ти не в Спілці. Колись у Міністерстві культури було засідання з приводу Левка Дутківського, керівника «Смерічки», та мене. Питання стояло так: чи дозволити виконувати українським колективам по три наші твори. Бо ж ми не були тоді членами Спілки. І цей дозвіл став величезним кроком уперед.
— Отже, процес розвитку культури гальмували штучно...
— Однак мали бажання творити! Ми всі були фанатами. Ну не платять нам, то й що? Звичайно, прикро, що тебе не вважали за повноцінного композитора. Це була одна з причин отримання мною другої вищої освіти (уже після того, як закінчив Київську консерваторію і викладав у педінституті). Я вступив до Одеської консерваторії по класу композиції і теорії музики, щоб нарешті легалізувати свої права на творче життя.
— Це був вимушений вчинок?
— І так і ні. Розумів, що мені бракує професіоналізму в серйозних жанрах. Я на той час почав писати, окрім пісень, і музику для кіно. Потрібно було працювати з симфонічним оркестром. Писати доводилося багато —майже 120 годин симфонічної музики за рік. Тому й розумів, що потрібна додаткова освіта. Як казала моя бабуся, знання за плечима не носити.
— А що сталося з композиторами, які годувалися за рахунок музичного фонду, після його зникнення?
— Ну, музичний фонд є і нині. Але він у жахливому стані, і тепер не має чим допомагати митцям. Наприклад, у Ворзелі є Будинок композиторів. Там видатні наші композитори відпочивали і писали музику: Платон і Георгій Майбороди, Ревуцький, Лятошинський, Білаш, Поклад... А тепер це місце у страшенному занепаді. У хатинках гине величезна кількість прекрасних інструментів. Ми просимо, щоб держава звернула увагу на людей мистецтва. Але їй, певне, це не потрібно.
— Коли чуєте нову чужу пісню або власну, чи навідує вас передчуття: це буде стовідсотковий хіт?
— Цього ніхто не знає. Я можу лише приблизно розраховувати на те, що це буде популярна пісня. Є певні складові, які це визначають: повинна бути яскрава мелодія, яка запам’ятовувалася б. Вона має бути обов’язково оригінальна. Калька відходить швидко. В поезії має бути зерно, фраза, яка западала б у серце. Має бути драматургія пісні. Я розумію, що сучасна тінейджерівська культура не потребує цього, та хіба це культура? Я зовсім не певен, що молодь через 10—20 років згадає таку музику. Пісні з душею, з ідеєю можуть відроджуватися через десятиліття.
Я завжди кажу, що мелодія — це як людина. Вона народжується. Вона має свою душу. Протягом життя змінюються зачіска, одяг, але душа залишається та сама. Справжня пісня, якщо це не метелик на один день, житиме вічно. І нині потрібно, щоб такі вічні пісні народжувалися, молодь не можна залишати без них. Мені є що заспівати за столом, я легко пригадаю пісні своєї молодості, і «Бітлз», і прекрасні радянські пісні. А чи зможе мій син через сорок років пригадати те, що співають тепер? Не впевнений.
— Як поєднуєте в собі продюсерство і композиторську діяльність, комерцію і творчість?
— Найщасливіші для мене — хвилини творчості. Але так складається життя, що доводиться займатися ще чимось. Нині пишу багато пісень, працюю з новими виконавцями, а також з уже відомими. На замовлення Національної опери пишу музику для восьмисерійного фільму. Працюю над мюзиклом. Його сюжет — історія Миклухо-Маклая. Усе-таки Миклухо-Маклай — онук запорозького козака. Постать яскрава, непересічна. У мандрівника закохувалися найпомітніші красуні світу...
— Що для вас — професіонал?
— Це людина, яка діє в часі. Те, що нині так багато непрофесіоналів у мистецтві, — трагедія. Уявіть собі, ви прийдете до непрофесійного хірурга. Що буде? Ви не дозволите йому робити операцію, бо він може вас зарізати. Але чомусь ті, хто не знає нот, вважають, що покликані писати музику.
— Чи підуть вашими творчими слідами ваші діти?
— Син Ілля (19 років) дуже добре володіє англійською, перекладає. Є старша дочка Оля — їй 29. Молодшій, Софійці, рік і дев’ять місяців. Уся надія як на музиканта у мене саме на неї. Вона точно буде співати. Уже знає назви всіх нот.
— Розкажіть трохи про молодь, якою ви опікуєтеся. Чому, приміром, обрали Філіпа Жмахера або дітей Назарія Яремчука?
— Бо це — діти Яремчука. Я дуже любив і поважав їх батька, та й вони самі талановиті хороші діти. І обидва сини, і Марічка. А Жмахер, вважаю, дуже перспективний югославський співак, з чудовою енергетикою, красивим тембром. Три роки тому я познайомився з потужною співачкою Тетяною Піскарьовою. А нова моя вихованка — Валерія Саханова. Їй лише 15, але вона вже має свій стиль.
— Дивно, але чула, що наступного року ви плануєте провести фестиваль скрипалів імені Давида Ойстраха.
— Журі вже підібрано — це найавторитетніші скрипалі з усього світу. Усі, до речі, дали згоду. Листуємося з сином Ойстраха. Робота вирує. Хочеться, щоб Україна мала свої престижні конкурси. Адже таланти країни — це її візитка. Сірість, як кажуть, сама проб’ється. А таланти треба підтримувати.
Бесіду вела Дарія ГОРСЬКА.
