Цікава річ: здається, ми самі себе переконали в тому, що, оскільки нашим театрам, особливо провінційним, живеться важко (а так воно й є) — то там нічого вартісного й не відбувається. А справа стоїть так: там «нічого не відбувається» часто лише тому, що ми цього просто не дивимось!
Переконатися в цьому можна було в кінці травня, коли в Києві проводили дні культури кількох областей. Такого напливу театрів не було в столиці дуже давно, а може, й ніколи. Переглянути все не було жодної змоги, адже тривав Міжнародний фестиваль «Київ травневий», куди 20 країн Європи привезли свої вистави, часом дуже хороші. А ще ж три дні в Києві були чудові харків’яни-березільці з виставами Жолдака. А тут ще й оті обласні театри! Спокус надто багато, тож столичні театральні критики-цінителі ніби мимоволі відсовували театри Вінниці, Черкас чи Запоріжжя безнадійно в кінець черги. Автор цих рядків відвідав лише три вистави театрів, у яких «нічого не відбувається». У таких випадках кажуть: повірте, все там було! От кого майже не було — то це саме київської газетної братії, котра табуном бере в облогу театри московські чи будь-які, окрім своїх. Коли кажуть «театру в нас нема», уточнимо: є, та його нікому любити, крім публіки, котра про погибель культури рецензій не пише.
... Отже, йдемо на «Соло для годинника з боєм» за п’єсою О. Заградника. Це Донецький театр імені Артема. Донеччани привезли ще й яскраву виставу «Милий друг» за Мопассаном (постановка А. Бакірова), але будемо дивитися «Соло...» — раз уже культура гине, то краще спостерігати цю погибель у красиво-песимістичній старій п’єсі з немолодими акторами!
Так, тут грають актори немолоді й Києву невідомі (Євгенія Воробйова, Геннадій Горшков, Ігор Молошников, В’ячеслав Крутюк, Олександр Акімов), і п’єса наївна, і вистава, поставлена два роки тому харків’янином О. Аркадіним-Школьником, втратила прем’єрну позолоту (а чесно кажучи, просто розповзлася). Але зал ніби не помічав цього, все прощав акторам, навіть допомагав їм оплесками в тяжкі хвилини. І подумалося: може, донеччани привезли з собою свою власну публіку? Знаючи енергійність та винахідливість Марка Бровуна, директора театру, «свіжого» шевченківського лауреата, можна було в це повірити! Але зал таки був наш, київський. І тут я збагнув: зал просто скучив за цікавим текстом, скучив за хорошими, наївно-врочистими інтонаціями традиційного українського театру, призабутого в столиці й ще живого в провінції. Живого й надійного. Цим і взяли публіку донеччани. Бо надія — головна ознака незнищенності й необхідності Культури.
...Спектакль Запорізького облмуздрамтеатру «Нестор Махно» (постановка Ігоря Бориса, він і співавтор п’єси) — зовсім інший. Він наче наривався на фейлетон. Цей театр довго носив ім’я Щорса, тож кортіло назвати рецензію «Махно в театрі Щорса» абощо. Де ще таке побачиш? Уявіть: зустрічаються Махно і Ленін. Нестор — здоровий ковбой з «Весілля в Малинівці», а Ленін — малий, клишоногий, мов з цирку шапіто вискочив! От вони бесідують про Україну, а потім співають дует із «Запорожця за Дунаєм»! І така вся вистава (чого варта анекдотична сцена: Сталін, Троцький і Ворошилов паряться в сауні!). А Петлюра — монументальний, схожий на Щербицького у шкіряному плащі й вишиванці! Вистава нагадує лубок чи урядовий концерт, де погані політики виступають вперемішку з хорошими гумористами. Та ось минув час, а мене не полишає думка, що то було одне з найяскравіших театральних вражень останнього часу. Київ не дозволяє собі такої безоглядної, майже дитячої сценічної свободи, Київ пуританин, тут це неможливо. Ех, чому запоріжцям не приїздити частіше? Зал був в ударі!
...І ще один подарунок — чеховський «Вишневий сад» (Черкаський облдрамтеатр, постановка Аліма Ситника, сценографія столичного художника Андрія Александровича-Дочевського). Цю виставу я бачив першою — і завдяки їй пішов дивитися дві інші. Вона перша розтопила лід столичної недовіри (може, й снобізму) до «культурної околиці». Справді, спершу скептично сприймаєш звичні ознаки провінційного театру: деяку нарочитість і приблизність гри, однобарвність характерів (усе це було й у згаданих вище виставах). Але скоро усе це якось перестаєш помічати й помічаєш інше, а саме — що Чехов відкривається і цим — залізним, а не золотим, ключем!
Вистава Ситника дивовижно проста, сувора й щемлива. Можна докоряти, що вона «не так» зроблена, не по-чеховськи грубувато — але результат цілком чеховський. Дивна прощальна сцена перед фіналом: вона водночас нагадує і посадку врангелівців на кораблі, і «Лісову пісню (ото коли в Лукаша згоріла хата). Втім, чому ні — катастрофа так катастрофа, в усіх можливих вимірах! Це — про людей, котрим перестало бути зрозумілим життя. Люди гарні, але не знають, нащо живуть. Традиційно вважається, що вони «покинули старого лакея Фірса». А тут ні: це вони покинуті, а Фірс (Віктор Семененко) — старий, але ще могутній дядько, чимось нагадує бадьорого відставного партфункціонера, котрий ще не забув «правильного життя». А тому не пропаде. Отак воно у черкащан...
... А парад театрів триває: вчора, сьогодні й завтра в столичному Молодому театрі показують свої камерні вистави заньківчани зі Львова.
