Поговоримо про владу. Але не про захмарну на Печерських пагорбах, а про приземлену. Ту, до якої рукою подати, але часом не дістати. Про тих, хто із грязі у князі, хто був ніким, а став усім. Таких у нас на тисячу населення забагато. І бід від них простому смертному неміряно. А ось спитати з них...
Наше поле — наші зайці
Так люблять казати мисливці Жовтневого району Миколаївщини. Серед них — мій давній знайомий Олександр Стахорський.
Ще коли він керував колгоспом «Прибузький» у 1997-му, я помітив неабиякі організаторські здібності Олександра Михайловича, агронома від Бога, як стверджують сьогодні в облдержадміністрації. Там, щоправда, замовчують про іншу яскраву якість Стахорського — вміння, на мій погляд, із друзів робити ворогів і навпаки.
Шість років тому я про це і писав.
Стахорський так налаштував проти себе односельців, так загострив обстановку в селі, що навіть вище начальство за голову схопилося.
Колгоспного князька тоді хлібороби скинули з трону. «Для того, щоб посадити в крісло хазяїна району», — невесело констатують вони тепер факт призначення Стахорського в Жовтневому.
Справді, талант керівника недовго залишався незатребуваним після здавання печатки в «Прибузькому». І чи треба дивуватися, що враз після несподіваного для багатьох злету начальник накинув оком на всіх зайців районного поля. А погляд в Олександра Михайловича ще той — пильний, мисливський. Якщо вже вибрав собі жертву...
Друг при владі — втрачений друг
Це влучно зазначив ще в позаминулому столітті американський учений Генрі Адамс. Не будемо гадати, скількох друзів втратив наш герой. Районний гарант Конституції, схоже, не дуже й дорожив дружбою тих, хто його протегував.
Навіть коли над ним згустилися хмари, Олександр Михайлович, судячи з усього, мало турбувався про імідж своїх покровителів і благодійників. Адже саме завдяки його титанічним зусиллям Миколаївщина здобула свого часу славу регіону, де грубо порушують права людини взагалі і журналістів зокрема. Сумно згадувати про це у професійне свято, але... Але прочитайте ще раз заголовок.
Хочу одразу застерегти: автор аж ніяк не ототожнює владу як таку з паном Стахорським. Він ще, на щастя, не вся влада, а лише, гадаю, та частина, що дискредитує її.
Так і хотілося сказати Олександрові Михайловичу під час зустрічі. Але сказав не йому, а його заступникові і голові райради Василю Ганжелі.
А ще голові облдержадміністрації. А ще...
Ну й що? Стахорський керує і почувається, як птах у небі. Ще не підстрелений. Стан підранка йому навряд чи відомий, на відміну від жертв його свавільства та жорсткості, які прагнуть звестися на ноги.
Зокрема, колишня редактор газети Тетяна Фабрикова сповнена сил і рішучості повернутися до редакції «Вісника Жовтневщини», що став після її звільнення відвертим рупором районного начальства.
Керівники області, котрі два роки спостерігали за конфліктом між журналістами і головою РДА, нині прямо заявляють: хочемо, мовляв, щоб справедливість перемогла. І сподіваються на суд, де півроку вже розглядається позов Тетяни Миколаївни про поновлення її на посаді. До речі, коли цей матеріал готувався до друку, суддя Корабельного суду Миколаєва Тетяна Покровська оголосила чергову перерву до 31.07.2003 року — відповідач, який вочевидь затягує процес відновлення справедливості, ще не надав завірені копії відповідних документів...
А в районі тим часом чекають на зміни. Стахорського, жартують обивателі, підвищать на посаді... Для подальшої дискредитації влади?
У всякому жарті, як і в чутці, є частка правди. Чи вона велика — покаже час. А може, і справді для когось голова райдержадміністрації ще не втрачений друг?..
Хто вечеряє даму, той її і танцює
У перекладі з гумористичного це означає: хто платить, той і замовляє музику. Олександр Михайлович, за твердженням колишніх працівників «Вісника Жовтневщини» (а звільнено практично всіх співробітників), надто прагнув нагодувати даму, чи то пак газету. А та танцювати з ним не захотіла.
Тоді він і почав тримати її на дієті, безперестану віддаляючи від кухні.
— Обстоювання мною прав колективу, вимога поліпшити умови праці — ось що не сподобалося голові адміністрації, — каже Тетяна Фабрикова. — А пожежа спалахнула, коли я звернулася до народного депутата Олександра Кузьмука.
У тому листі редактор писала, зокрема, і про пристрасне бажання районної влади «покерувати» газетою, диктувати їй, коли і що «сіяти» на своїх сторінках.
Невдовзі було «посіяно» відкритий лист народного обранця до читачів.
У ньому, зокрема, сказано:
«...Коли ж дії певних посадових осіб створюють несприятливі умови для роботи окремих журналістів, а тим паче цілих редакційних колективів, тоді виникають сумніви і у керівництва держави, і у зарубіжних інвесторів щодо нормального розвитку демократичних процесів у цьому регіоні.
Саме така ситуація... склалася у Жовтневому районі Миколаївської області у відносинах між районною державною адміністрацією та редакційним колективом районної газети «Вісник Жовтневщини».
Примусове переселення редакції у непристосоване приміщення, цензура на окремі публікації, безпідставні перевірки та наміри районної влади вийти із співзасновників і створити іншу районну газету призводять до напруженості у колективі, зриву виходу газети. За цими діями проглядається нехтування інтересами кількох тисяч передплатників та читачів...» («Вісник Жовтневщини № 45 за 30 травня 2002 року.)
Таке демонстративне винесення сміття з хати міг пробачити керівник зі здоровим глуздом, але не Стахорський.
Навіть володіння невеликою владою легко запаморочує недбайливі голови, про що свідчать сотні прикладів самодурства місцевих князьків у селах і селищах.
У Олександра Михайловича частка влади доволі солідна. Одне сказати: районне керівництво з апаратом перебуває не де-небудь на задвірках, а в обласному центрі. Такий собі приміський райончик з усіма зручностями, вигодами, впливом, які з цього випливають...
«Вимагай поваги до себе, якщо не можеш її заслужити». Це, вважаю, і про Стахорського Олександра Михайловича.
Спочатку він вирішив «розірвати шлюб» з редакцією — вивести РДА із числа засновників газети. Не вийшло. Домігся цього через райраду, виключивши трудовий колектив із складу засновників. Без згоди колективу.
— І це тоді, як журналісти на 50—70 відсотків покривали витрати на випуск видання за рахунок підприємницької діяльності, — констатує Тетяна Миколаївна. — А на сесії це важливе питання обговорювали аж десять хвилин. Мені слова не надали.
Оскаржити «одобрямс» райради Тетяна Миколаївна довго не могла — на всі її прохання видати унікальне в правовому значенні рішення відповідали відмовою.
Голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко не раз бив на сполох з приводу самоправства в Жовтневому районі.
— Стахорський постійно демонструє, що він — і Конституція, і закон, — каже керівник Спілки. —Скажімо, надрукувала газета матеріал про засідання однієї з постійних комісій райради, а він тут-таки пише редакторові: «Прошу вас дати пояснення з приводу цієї публікації». Уже не кажучи про те, що така вимога — грубе порушення законодавства про пресу, яке діло голові райдержадміністрації до того, що редакція написала про засідання?
Це, з’ясовується, лише квіточки. Голова РДА і голова райради Василь Ганжела найсуворіше наказали директору друкарні: «Газету до друку не приймати без погодження із засновниками», серед яких редакції, нагадую, вже не було («Національна безпека і оборона, № 11, 2002 р.).
— Ще в серпні 2002 року я закликав Президента України звільнити пана Стахорського з посади, — веде далі Ігор Лубченко. — Глава держави цього не зробив.
Після «втручання» облдержадміністрації (вочевидь після вказівки з Печерських пагорбів), метою якого було «створення нормальних умов діяльності газети»... видання було перереєстровано, а редактора звільнено...
...Фрідріх Великий казав: «Ми з моїм народом дійшли згоди: він говоритиме, що захоче, а я робитиму, що захочу».
Олександр Великий із Жовтневого, мабуть, вважає так само. Хоча жодної згоди з народом він не дійшов. І навряд чи дійде, якщо йому не допоможуть благодійники і Президент.
Бо влада — це широкий стіл, із-за якого ніхто добровільно не встане.
Відомо й інше: сісти в крісло начальника — випадкова справа, а поступитися ним достойнішому — доблесть...
Київ — Миколаїв — Київ.
