На початку 1990-х, коли ми зрозуміли, що протягом семи десятиріч крокували не туди і будували начебто не те, що задумували, то ламати й трощити почали геть все підряд і так невтримно (часто-густо не розуміючи і не усвідомлюючи, що будуватимемо на цих руїнах), що впало навіть те, що стояло міцно й фундаментально. Саме так ми вчинили багато в чому і з нашою освітою, як згодом з’ясувалося — не найгіршою.
Прагнучи в усьому наслідувати цивілізований Захід, ми взяли курс на багатоукладну ринкову економіку, на комерціалізацію всього і вся, зокрема й освіти. Однак знову намагаємося проблеми ринку розв’язати адміністративними методами. Щось заборонивши, щось суворо регламентувавши, не утруднюючи себе відповіддю на просте запитання: а навіщо ми це робимо і які будуть наслідки цих «нововведень»?
Світовий досвід життєдіяльності людства підказує, що перш ніж «вигадувати», запроваджувати щось нове, треба вивчити до ладу досвід попередників, тих, хто вже подолав цей тернистий шлях. І тільки на цій основі, з урахуванням усіх досягнень і помилок, обережно експериментувати з власними ідеями і бути завжди готовими відмовитися від них, якщо вони виявляться на практиці хибними, не досягнувши поставленої мети.
Що ото ми робимо з нашою освітою протягом останніх десяти років? Як на мене, на цьому «пацієнті» ставимо такі експерименти, що вони вже часто-густо несумісні з його життям.
Звичайно, платна освіта не завжди краща за безплатну. Звичайно, найкраще все мати безплатно. Та про таку ідилію в сучасному світі можна хіба мріяти. Так, багаті країни можуть собі дозволити витрачати чималі суми на освіту і науку. Так, мати державні вузи і державну підтримку освіти — престижно, а головне —вигідно для самої держави.
У законі України про вищу освіту у статті 23 закладено норму, згідно з якою кількість студентів, зарахованих на перший курс навчання за державним замовленням, має становити не менш як 51 відсоток від їх загальної кількості. Здавалося б, закон ставить гуманну мету, гарантує соціальний захист талановитій, але не завжди грошовитій молоді. Та, на моє глибоке переконання, це саме той випадок, коли добрими намірами вимощено дорогу не до раю.
Хто вигадав оте обмеження, яке нібито всіх задовольняє, — сказати важко. Та давайте подивимося на нього неупереджено.
Сьогодні в Національній фармацевтичній академії навчається майже 10 тисяч студентів. А державне замовлення становить лише 15 відсотків від загальної їх кількості. Якщо дотримуватися логіки й букви закону, то найближчими роками кількість студентів доведеться скоротити у кілька разів. У задачці запитання: кому й навіщо це потрібно, якщо молодь сьогодні прагне вчитися й готова оплачувати своє навчання?
Проблема сьогодні не в тому, що кількість бюджетних місць у вузах обмежують. На мою думку, це правильно. Держава не може й не повинна оплачувати підготовку тих фахівців, які не входять до сфери державних інтересів. При цьому зобов’язана чітко розраховувати, скількох фахівців вона потребує і скільки коштів може витратити на їх навчання. Та немає більшого безглуздя, аніж жорстко прив’язувати до держзамовлення кількість студентів, які можуть оплатити своє навчання. Горезвісне обмеження їх відсотковим співвідношенням 49:51 у результаті може обернутися збитками для самої держави. Досить сказати, що сьогодні, приміром, лише на навчанні іноземних студентів Україна заробляє 124 мільйони доларів на рік, а могла б, за деякими підрахунками, у кілька разів більше! Дипломи Національного фармуніверситету, та й багатьох інших вузів країни, в пошані за кордоном, і студенти з різних країн готові платити за навчання чималі суми.
Звичайно, ми вже вкотре якось викрутимося. Створимо, скажімо, на базі Національного фармуніверситету ще один вуз-супутник, у якому, залучаючи тих самих наших високопрофесійних викладачів, зможемо збільшити кількість так званих контрактників. Та навіщо створювати зайві, непотрібні ланки, кого ми, зрештою, збираємося обдурювати — самих себе? Я глибоко переконаний: якщо дають можливість матеріальна база, якість викладацького складу — вуз повинен, поки держава не в змозі забезпечити конституційні права громадян, на демократичних засадах давати освіту всім, хто хоче і може її отримати за власні гроші. І не треба побоюватися «перевиробництва» фахівців. Це аж ніяк не спричинить знецінення їхніх дипломів. Конкуренція за право отримати престижне робоче місце, зрештою, і підвищуватиме якість самого навчання, і розвиватиме прагнення постійно навчатися, підвищувати власну кваліфікацію.
До речі, щодо професіоналізму. За радянських часів система післядипломної підготовки, звичайно, залишала бажати кращого, але вона діяла. Нині ситуацію можна охарактеризувати одним словом: анархія. З одного боку, начебто створено відповідні умови. Це і факультет у Київській академії післядипломної освіти, і кафедри у Запоріжжі, у Львові. Нарешті, наш Інститут підвищення кваліфікації фахівців фармації з унікальними, як на мене, педагогічними програмами, методиками і з найбільш комплексним підходом до перепідготовки фармацевтів.
А з другого боку, на відміну від західних країн, де фахівці такого профілю під загрозою позбавлення диплому повинні періодично проходити підготовку, в нас усе залежить від доброї волі керівника підприємства. Саме він вирішує, направити чи ні своїх працівників на підвищення кваліфікації і до якого саме вузу. Хоча для того, щоб розпочати самостійну практику фармацевта, у багатьох країнах людина спочатку має відповісти на тисячу (!) запитань кваліфікаційної комісії. А надалі й постійно підтвеpжyвати свій рейтинг: підготовкою наукових статей у спеціaлізованих виданнях, науково-популярними розробками інформації про нові лікарські засоби та препарати тощо. При цьому за якістю цієї роботи доскіпливо стежить незалежна асоціація фармацевтів, до складу якої входять не тільки фахівці практичної фармації, а й викладачі вyзів, юристи, експерти інших галузей. А що робимо ми? Професори вояжують містами й селами, неначе кількома лекціями можна виправити нагромаджене протягом десятиріч професійне невігластво.
Давно назріла потреба створити відповідний банк даних у Міністерстві охорони здоров’я і на законодавчому рівні закріпити такий алгоритм: якщо протягом певного періоду фахівець не підвищує свою кваліфікацію, його позбавляють ліцензії і права працювати за фахом. Звичайно, щоб цей механізм діяв, треба створити спеціальний центр, який відстежуватиме кадровий потенціал, проводитиме атестацію працівників галузі, ліцензування, підвищення кваліфікації.
У Харкові базою для такого центру міг би стати вже згадуваний Інститут підвищення кваліфікації фахівців фармації. Передумови для цього вже фактично створено: чималі кошти було закладено в його матеріальну базу, і на сьогодні інститут забезпечено і новітніми аудиторіями, і методичною літературою, і комп’ютерною технікою. Передбачено й заочну перепідготовку у формі дистанційного навчання, як це заведено у США та інших розвинених країнах. До Жовтневої революції жодний дипломований лікар не міг отримати практику, не пройшовши жорна професорів медичного товариства. Тільки преконавшись у тому, що колега володіє всіма потрібними знаннями й навичками, авторитетна комісія видавала йому, як ми тепер сказали б, ліцензію на право лікувати. Таким чином, у фах не міг потрапити випадковий нездара або несумлінний працівник. Гадаю, це «сито фахової честі» було б корисне і в наш час.
Харків.
