Восьмий Міжнародний форум музики молодих, що відбувся в Києві, став творчим підгрунтям для проростання композиторів та виконавців.
В усякому разі, Сергій Пилютиков, директор цього фестивалю, багато говорив про «удобрювання грунту» й якесь «насіння». Порівняння музики з аграрною сферою не дуже допомагало одразу збагнути, що відбувалося. Спершу навіть було враження деякої недорозвинутості. Наприклад, використання в музичному творі пляшок з-під пива або гра на шнурках, прив’язаних до струн роялю! Незрозуміло було — тут техніка здавалася примітивною через те, що музика на високому рівні — чи навпаки?
Часом здається, що сучасні композитори мають лиш одну мету — «дістати» слухача. І відчайдушний вигук: «О, яка гидота!» їх зовсім не тривожить, а сприймається як прояв похвали.
Втім, на концерті електроакустичної музики всі мої сумніви щодо примітивізму розсіялися. Це був великий перформанс, під час якого незбагненним лишилося тільки відчуття твого перебування в просторі, десь там, на акустичних хвилях безмежного світу...
Звісно ж, не обійшлося на фестивалі без музики Сильвестрова. Це, мабуть, єдиний композитор, творчість якого не удостоєна вищезгаданої «похвали». Після його чотирьох пісень на вірші Г. Айгі для голосу й фортепіано у виконанні Інни Галатенко та Романа Репки не хотілось не те що аплодувати, а навіть думати, хотілось просто відчувати, й відчуттями пізнавати сенс цієї інтимної й чимось дуже близької серцю музики.
Як бачимо, «дістати» публіку можна дуже тихо, елегантно, навіть інтимно.
Не забули відзначити два ювілеї — 190-ліття з дня народження Ріхарда Вагнера та 120-ліття Антона Веберна. Зближує цих композиторів з фестивалем молодих те, що вони свої твори, виконані на концерті Євгеном Громовим, написали зовсім юними. Ох і сердився Громов на «всяких старих музикознавців», котрі назвали стиль раннього Вагнера несформованим! З’ясовується, й у 17 літ можна написати вельми естетично-зрілу сонату.
На жаль, цього не скажеш з приводу концерту лауреатів студентського конкурсу «Градус Парнасум». В одному з творів навіть здалось, що кращий акорд з усіх прозвучав на початку — акорд, що дає настройку! Твір лауреата першої премії Дражана Косорича, може, тим і вирізнявся, що тут несамовито й артистично баяніст-критик Роман Юсипей цитував Біблію.
На лекції з електронної музики французького композитора Яна Жеслена я не ходила, щоб не зіпсувати загального яскравого враження від концерту сухими теоретичними аналізами. Тепер лишається чекати, коли сучасні авангардисти стануть класиками. Може, тоді вони не вдовольнятимуться фразою: «О, я її дістав!», маючи на увазі публіку, а справді зможуть когось тихо шокувати.
