Чи буде продукція українських підприємств конкурентоспроможною за кордоном, а чи ми приречені на вічну роль сировинної бази та ринку збуту для чужого товару? Доки вчені-економісти розмірковують на цю тему в численних статтях, а політики — у нескінченних дебатах, фахівці-практики пропонують цілком реальні проекти. «Україна вже в недалекому майбутньому може отримати відчутну вигоду від продажу і самої продукції, і виробничих ноу-хау, — стверджує директор державного інституту з проектування підприємств коксохімічної промисловості — ДІПРОКОКС — Віктор РУДИКА. Головне — вчасно зайняти своє місце під сонцем.

Попит випереджає пропозицією і такою ситуацією гріх не скористатися

Хоч би як вдосконалювалися технології в сучасній металургії, кокс залишається для цього виробництва «хлібом насущним», потреба в якому постійно зростає. Ще недавно головним його постачальником був Китай —його частка у світовому експорті становила мало не 60 відсотків, проте останнім часом вона зменшилася майже на третину. Попит починає перевищувати пропозицію і такою ситуацією гріх не скористатися.

За підрахунками фахівців, Україна сьогодні спроможна виробляти на експорт 1,5—2 мільйони тонн коксу на рік, але щоб зміцнити позиції на зовнішньому ринку, вже до початку наступного року обсяг експорту треба довести щонайменше до 4 мільйонів тонн. І все це можливо навіть за використання до 80 відсотків проектних потужностей діючих коксових батарей. Проте основні фонди більшості коксохімічних заводів у нашій країні морально і фізично застаріли, а експлуатаційні витрати за останні 10 років зросли більш як у півтора разу. Отож далі нарощувати обсяги виробництва на такому обладнанні вже неможливо.

Кожну третю тонну коксу, отримувану сьогодні у світі, виробляють у печах, спроектованих Діпрококсом

Інститут, за проектами якого були побудовані всі 17 коксохімічних заводів України, стільки само підприємств в інших країнах СНД і 25 заводів у країнах Європи, Азії та Африки, готовий узяти участь у підготовці необхідних розрахунків для виходу на потрібний рівень експорту, у виконанні проектів відбудови, реконструкції, розширенні, модернізації окремих агрегатів і підприємств загалом.

За останні роки Діпрококсом розроблена документація на будівництво 20 сучасних високопродуктивних та екологічно безпечних коксових батарей, що відповідають кращим світовим зразкам. В Україні такі агрегати були побудовані на ВАТ «Маркохім», ВАТ «Алчевськкокс», ВАТ «Ясиновський коксохімзавод». За його проектом реконструйовано і введено в дію коксові батареї на Новолипецькому комбінаті, збудовано коксову батарею на Кемеровському коксохімічному заводі в Росії. Розробки отримали високу оцінку зарубіжних фахівців. Спільно з фірмою СМС Демаг Італімп’янті (Італія) інститут виконав робочу документацію на будівництво коксової батареї заводу компанії Луккіні в місті Пьомбіно і здійснив авторський нагляд за будівництвом. Нині виконує замовлення Криворізького гірничо-металургійного комбінату, Маріупольського, Алчевського, Ясиновського, Дніпродзержинського коксохімічних заводів України, Новолипецького, Череповецького, Магнітогорського металургійних комбінатів, Кемеровського і Губахінського коксохімічних заводів Росії, підприємств інших країн. Кожну третю тонну коксу, отримувану сьогодні у світі, виробляють у печах, спроектованих Діпрококсом.

— Безумовно, — каже Віктор Рудика, — наші фахівці зважають на специфіку кожного підприємства і, якщо є необхідність, допомагають перепрофілювати виробництво. Так, у східному регіоні України, потребу якого в ливарному коксі забезпечував Харківський дослідний коксохімічний завод, на початку 90-х років попит на цю продукцію різко впав. Тому ми запропонували створити на заводі потужності з виробництва «ходового продукту» — активного вугілля. До речі, ми готові надати й іншим зацікавленим сторонам техніко-економічні пропозиції з налагодження випуску цієї продукції. Повірте, з цим товаром не соромно, а головне — прибутково, можна вийти і на європейський ринок.

Від реалізації ідей за кордоном Україна одержує мільйони доларів

Пріоритетним напрямом діяльності Діпрококсу останніми роками стало відновлення зв’язків із зарубіжними партнерами. За минулі п’ять років інститут підготував більш як 50 тендерних, техніко-комерційних та інших пропозицій зарубіжним замовникам. Про успіхи «ноу-хау» свідчить те, що від реалізації науково-технічної продукції Діпрококсу за кордоном в Україну надійшло понад два мільйони доларів США.

— Своїх потенційних клієнтів ми приваблюємо передусім комплексом послуг, — веде далі директор. — Отримавши замовлення від іноземного замовника, підприємство, у свою чергу, забезпечує замовленнями на будівництво об’єктів за кордоном українських виробників, бо найчастіше замовник хоче отримати саме пакет послуг. Давні ділові та творчі зв’язки з машинобудівними підприємствами України, а також з виготовлювачами вогнестійких матеріалів, до яких належать «Славважмаш», «Харківський завод підйомно-транспортного обладнання», «Турбоатом», Сумське науково-виробниче об’єднання імені Фрунзе, ХЕМЗ, «Південкабель», дають змогу успішно розв’язувати будь-які завдання.

На мій погляд, Україні варто було б перейняти світову практику, коли для реалізації нових рішень оголошується тендер. Адже в тендерних торгах перевага зазвичай залишається за вітчизняними розробками.

До того ж розширення інновацій має бути орієнтоване на створення передусім внутрішнього ринку споживання промислової продукції. Як це важливо, засвідчило рішення США з обмеження поставки до цієї країни української металопродукції, що спричинило ланцюгову реакцію захисту своїх виробників у країнах Європи, Азії, в Росії та черговий спад виробництва в гірничо-металургійному комплексі України.

Останнім часом у Діпрококсу встановилися гарні ділові зв’язки з низкою холдингових компаній України, які розвивають свою зовнішньоекономічну діяльність і зацікавлені в наданні зарубіжним замовникам пакета послуг у галузі коксохімічного виробництва, включаючи розробку проектної документації на будівництво, поставки з України коксових машин, обладнання та вогнестійких матеріалів, будівництво, пуск в експлуатацію та освоєння проектної потужності. Вважаємо, що таке співробітництво дасть добрі плоди.

Дорогу здолає той, хто йде

Важко уявити, які наслідки мала б для країни ліквідація такого унікального інституту, визнаного одним із лідерів на світовому інжиніринговому ринку в галузі коксохімії, віднесеного рішенням уряду до підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки країни. Але ж Діпрококс, як і всю галузеву науку, після руйнування системи фінансування із централізованих джерел було поставлено на межу виживання. Ліквідація інноваційних фондів і зовсім «підрубала» багато перспективних розробок у галузевій науці. Хоча поновлення цих фондів дало б змогу фінансувати бодай ті напрями, в яких наша наука ще не безнадійно відстала від західної.

Щоб не «піти на дно», інститут змушений був піти на болісне скорочення кадрів, зберігши, проте, унікальну школу фахівців-технологів, яка склалася за роки більш як 70-річного існування установи. Водночас збільшився контроль за якістю. В 1998 році було запроваджено особливу систему управління якістю проектної продукції. Її підтверджено сертифікатом УкрСЕПРО, схвалено Міжнародним товариством з сертифікації системи якості — Lloіd’s Regіstr Qualіty Assurance.

Дорогу, як відомо, здолає той, хто йде. Сьогодні обсяг виконуваних робіт порівняно з 1999 роком збільшився у 3,2 разу з відповідним зростанням заробітної плати персоналу. Інститут поновив прийом молодих фахівців. Молодь швидше адаптується до вимог замовників, які їх постійно змінюють, до застосування сучасних комп’ютерних технологій.

Не ріжте курку, яка несе золоті яйця

Прийнятий 1 грудня 1998 року Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність», здавалося б, розв’язав завдання підвищення престижності праці вчених, проектантів і конструкторів. Ним була забезпечена пенсія за рахунок державного бюджету в розмірі майже 90 відсотків від заробітку. І раптом — несподіваний поворот. Законодавець від 6 квітня 2000 року визначив, що головним джерелом фінансування пенсій науковим працівникам державних небюджетних організацій стають кошти цих організацій. Але ж працівники галузевих інститутів, чисельність яких скоротилася у 5—10 разів, не в змозі відраховувати гроші на виплату пенсій усім, хто працював у цих установах 10—20 років тому! Кількість колишніх працівників, котрі мають право на наукову пенсію, в Діпрококсі, наприклад, дорівнює чисельності тих, хто працює нині, а в інших інститутах пенсіонерів ще більше.

Не можна не згадати і ще про один негативний чинник, під вплив якого потрапили такі установи. Відомо, що податок на додану вартість за виконані роботи стягується за першою подією, а не під час надходження коштів на розрахункові рахунки виконавців. Оскільки замовники не завжди вчасно розраховуються за виконані роботи, то ПДВ доводиться платити з інших сум, що надійшли на розрахунковий рахунок, простіше кажучи, із зарплати, адже обігових коштів інститути не мають. І як, питається, вибрати менше з двох лих, якщо несплата податку загрожує податковою заставою майна з відповідними наслідками, а за невиплату зарплати більш як місяць, відповідно до нового Кримінального кодексу, директора можуть притягнути до кримінальної відповідальності.

Звідси висновок. Галузевій науці має бути комфортно у вітчизняному правовому полі. Продумана державна політика в цьому напрямі так само потрібна, як високі технології виробництву. Маючи світових лідерів у багатьох галузях економіки, держава просто зобов’язана їх плекати і створювати їм усілякі комфортні умови. Лише в такому разі можна розраховувати на примноження національного багатства, на завоювання нових ринків збуту, нарешті, на те, щоб і про державу Україна світова преса говорила і писала, як про одну з найсильніших держав світу.

 

Харків.