Розмови про перспективи асоційованого членства України в Європейському союзі дуже нагадують останнім часом радянську пропаганду, що обіцяла була близьку еру комунізму. Українському суспільству активно прищеплюється думка про цілковиту реальність швидкого, «ось-ось», укладення з ЄС Європейської угоди або щось на кшталт такої та про наявність у Києва законних підстав саме тепер цього вимагати. На останньому засіданні Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Президент Леонід Кучма заявив: «Я розраховую, що під час наступного саміту Україна—ЄС ми зможемо перевести це питання в практичну площину». Саміт має відбутися в жовтні.

Свого часу, на початку 90-х років минулого століття, Європейські угоди були укладені між ЄС та країнами, які згодом стали кандидатами на вступ. Нині більшість із них уже є, фактично, новими членами союзу. «Для нас асоційоване членство — це крок до нашої стратегічної мети, тобто до повноправної участі в об’єднаній Європі, — сказав в одному з недавніх інтерв’ю Міністр закордонних справ Анатолій Зленко. — Асоціація відкрила б Україні доступ до багатьох програм у рамках ЄС. Це означало б розширені можливості для торговельно-економічних відносин з членами ЄС та людських контактів. Зрештою, це чітка прив’язка України до Європейського союзу — та прив’язка, якої на даному етапі нам ще бракує». «Ми підтримуємо процес наближення України до Європейського союзу, — заявив недавно канцлер ФРН Герхард Шрьодер. — Це і в наших інтересах. Наближення відбуватиметься через інститути нової концепції партнерства. Але через деякий час Україна має отримати й можливість асоційованого членства в Європейському союзі». Що ж означає цей «деякий час»?

З боку ЄС відповіді ніхто не дає, і це цілком зрозуміло: як можна говорити про час рішення, коли ще невідомо, чи буде таке рішення взагалі? Адже поки що маємо лише кілька заяв про таку можливість. Водночас цілком очевидно, що Україна в її нинішньому вигляді ні в які «асоційовані» ворота не вписується, і жодні декларації чи декорації на кшталт Дня Європи тут не допоможуть. «На мою думку, говорити про асоційований статус можна буде протягом 4—6 років після зміни влади», — вважає голова Комітету Верховної Ради з питань євроінтеграції Борис Тарасюк. Справді, навряд чи варто сумніватися в тому, що до наступних президентських виборів в Україні жодного переведення розмов про асоціацію з дуже умовного способу в практичну площину не відбудеться. І навіть якщо на підставі досить туманних заяв деяких європейських політиків робити висновок про готовність Євросоюзу надати Україні цей статус колись у майбутньому, то одними з передумов будуть не лише демократичний виборчий процес і самі вибори, а й перемога на них справжніх, а не псевдопроєвропейських сил. Іншою очевидною передумовою є чітка проєвропейська, а не аморфна, з відчутним душком євразійства, українська зовнішня політика. Чи можна сьогодні стверджувати, що Євросоюз має підстави бути впевненим у можливості хоча б цих речей, не кажучи вже за багато-багато інших? Та, власне, чи можемо бути в цьому впевненими ми самі?

А взагалі, робити висновки і будувати плани, грунтуючись лише на усних заявах німецького канцлера чи французького президента, — справа ризикована. Нинішня галаслива кампанія з вибивання у ЄС асоційованого членства навряд чи принесе бажаний результат, а от аргументів тим, хто каже про невиліковну інфантильність української зовнішньої політики, додасть вже точно. На сьогодні асоційоване членство в ЄС — аж ніяк не найперше, що потрібно для євроінтеграції країни. Найнеобхідніші кроки полягають геть в іншому, і, поки їх не здійснено, всі розмови про асоціацію чи щось подібне навряд чи доречні.

Думки з приводу

Ігор ОСТАШ, народний депутат, заступник голови Комітету Верховної Ради у закордонних справах:

— Я переконаний, що перспективи отримати статус асоційованого члена ЄС уже цієї осені абсолютно нереальні.Є ж певні речі, які зумовлюють просування в цьому питанні. Сьогодні всередині ЄС триває дискусія щодо України, говорять про так зване «коло друзів» або «статус сусіди». І, знаючи, як складно проходить там процес ухвалення рішень, я не думаю, що може статися швидкий перехід від одного стану до іншого. Зрозуміло, спочатку ЄС намагатиметься завершити процес прийняття нових членів, а тоді вже зможе зайнятися питанням України. Що потрібно від нас? Це, насамперед, стати членом Світової організації торгівлі. А також не забувати, що існують зобов’язання України в рамках Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС і їх треба виконувати. Тож, як на мене, усі ці розмови про можливість отримання асоційованого статусу вже цього року більше нагадують якусь рекламну кампанію. Думаю, було б набагато реалістичніше говорити про 2006 рік: після проведення президентських виборів встановляться нові політичні обриси української влади, налагодиться співпраця між нею та ЄС. І тоді можна буде вести мову про позицію союзу щодо України.

Наталя ВІКУЛІНА, кореспондент української служби радіостанції «Німецька хвиля» в Брюсселі:

— У мене дуже великі сумніви щодо можливості отримання Україною статусу асоційованого члена ЄС в осяжному майбутньому. Функціонери Європейської комісії, Ради міністрів ЄС, Європарламенту налаштовані стосовно України критично, загальна атмосфера тут не надто сприятлива для розмов про асоційоване членство або ж обіцянок повноправного членства для України. За першої-ліпшої нагоди представники євроінституцій підкреслюють, що хотіли б бачити більше реформ в Україні: не лише декларацій, а їх конкретного виконання. Тому, якщо хтось з єврочиновників і дає якісь обіцянки, я ставилася б до них дуже обережно. Скажімо, той-таки комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Ферхойген сказав в інтерв’ю Бі-бі-сі, що він начебто і припускає можливість асоційованого членства для України. Але за два тижні, під час дискусії в Європарламенті, заявив, що це не стоїть на порядку денному. Думаю, справді цінними й щирими можна вважати хіба що заяви німецького канцлера Герхарда Шрьодера і польського президента Александра Квасневського: Німеччина й Польща справді вболівають за Україну й намагаються підштовхнути її до Євросоюзу.

Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень:

— Як на мене, можливість отримати вже восени асоційоване членство є на сьогодні досить реальною. Склалася стабільна внутрішньополітична ситуація, маємо стійке економічне зростання, і якщо все це буде збережено, підтримано або ж і зміцнено, то істотно посприяє справі. Так само отриманню Україною асоційованого статусу сприяли б й інші речі. Необхідно, скажімо, брати участь у багатонаціональних силах в Іраку (за збереження досить активної форми взаємодії з такими країнами Євросоюзу, як Німеччина, Франція, Італія й Британія). Також потрібні певні зрушення на шляху до Світової організації торгівлі, а всередині країни — прозора бюджетна політика. Крім того, передумовою для асоціації є визнання ЄС України державою з ринковою економікою, чому, у свою чергу, могло б посприяти рішення питань щодо нафтопроводу Одеса—Броди, а також участі європейського капіталу в міжнародному газотранспортному консорціумі. Водночас треба мати на увазі, що якщо на осінньому саміті Україна—ЄС рішення про надання нам статусу асоційованого члена ухвалене не буде, то, враховуючи майбутню президентську кампанію, все це може перенестися на 2005 рік.