Позавчора Андрій Шевченко привіз до Києва Кубок європейських чемпіонів. І поставив цей дорогоцінний приз біля пам’ятника Валерію Лобановському на стадіоні «Динамо».
Андрій нагадав, що свого часу його команда на чолі з Валерієм Васильовичем зупинилася за кілька кроків від виграшу Ліги чемпіонів. Хоча мала всі підстави заволодіти призом. І от він уже з «Міланом» досяг заповітної мети. Шкода, що Вчитель не дожив до цієї щасливої миті. Безперечно, він пишався б своїм блискучим учнем.
Шевченко сказав кілька щирих і теплих слів сотням уболівальників, які прийшли на динамівський стадіон привітати свого кумира.
— Цю перемогу я здобув для вас, для моєї рідної України, — промовив він. — От і все...
Ідея привезти срібний красень до Києва з’явилася у суперфорварда в ніч перемоги. Наступного дня він звернувся до керівництва ФК «Мілан» з проханням дозволити йому зробити це. І за мить отримав згоду.
Після зустрічі на «Динамо» Андрій Шевченко і журналісти вирушили до табору національної збірної у Кончі-Заспі. Там спочатку відбулася прес-конференція з Леонідом Буряком, Андрієм Вороніним та Сергієм Ребровим. Останнього всі привітали із днем народження.
Вороніну я передав число «Голосу України» з його інтерв’ю. Андрій щиро подякував і додав, що вже читав цю газету. Йому її презентував український консул у Німеччині.
— Чи не засмутився, що твій «Майнц» не вийшов до першої бундесліги?
— Прикро, ще й як. Адже для цього забракло лише одного м’яча. І хоч я — вже гравець «Кельна», однак з «Майнцом» мене пов’язує багато приємного. В ньому я пережив щасливі дні, став найкращим бомбардиром чемпіонату другої бундесліги. Але тепер про свої німецькі справи намагаюся вже не думати, бо вже повністю переключився на справи збірної України. І тільки її доля турбує мене сьогодні...
А тим часом на запитання преси відповідав Леонід БУРЯК.
— Поки що ми не можемо почати спільну роботу. Адже маємо в розпорядженні гравців різного ступеня готовності. Тому тренування проводимо у трьох різних групах. Стараємося підтягти всіх приблизно до однакового рівня. А вже в четвер і надалі будуть спільні заняття. Хоча подає надію комп’ютерне тестування, котре показало високий тонус переважної більшості футболістів. На жаль, не обійшлося без втрат. З травмами прибули до Києва Кормильцев і Призетко. Тому відпустили їх лікуватися. Тепер у нас у розпорядженні двадцять польових гравців і троє воротарів.
Маємо досить широку інформацію про збірну Вірменії. Вважаю, що зустріч із нею аж ніяк не буде легкою прогулянкою. У цьому колективі новий тренер, котрий ввів до складу групу молодих виконавців. Від чого гра вірменської команди стала агресивнішою, бойовитішою, зросли її швидкості. Та нам украй потрібна перемога. Якщо вийде задумане, то легше буде готуватися і до поєдинку в Афінах, призначеного на наступну середу. До речі, мій асистент Олег Кузнецов відвідає суботній матч Іспанія—Греція. Отож матимемо додаткову інформацію про греків.
— Матч із Вірменією може стати для Лужного п’ятдесятим у складі збірної. Чи збираєтеся ви якось поздоровити його, символічно нагородити?
— Ці традиції варто запроваджувати. Хоча у збірній Союзу такі заходи, на жаль, не практикувалися. Не кожному футболістові випадає за кар’єру зіграти 50 матчів. Це високий показник. Звичайно, ми щиро й урочисто привітаємо Олега.
— А як ви почуваєтеся? — запитали Реброва.
— Хоча мене в Туреччині і поважають, але постало питання: чи залишуся у «Фенербахче»? Адже днями з клубом підписав контракт новий тренер — Крістофер Даум. Однак він найперше сказав: щоб обов’язково залишився Ребров, що я йому потрібний. Отже, і наступний сезон я проведу у Стамбулі. А настрій у мене нормальний. Особливо коли викликають до збірної.
А потім журналісти залишилися він-на-віч з Андрієм Шевченком.
— В Україні перемогу у фіналі Ліги чемпіонів сприйняли як особистий ваш успіх. А як це сприйняли в Мілані? Чи справді там вважають, що саме Шевченко — головний герой?
— Либонь, не варто ділити гравців команди на головних та другорядних. Це перемога всієї команди, яка створювалася протягом кількох років. І кожен з нас вніс свою частку в цю перемогу.
— Хто найбільше радів вашому успіхові?
— Сподіваюся, вся Україна. Відчуваю, що мене дуже люблять удома, де маю море вболівальників. Потім, напевно, мої батьки, сім`я, мої близькі, котрі переживали за мене. На «Олд Траффорд» були присутні мама, тато, сестра, родичі. Моя дівчина була зі своїм батьком. Ще й друга дитинства запросив.
— Про що подумалося одразу після забитого переможного м`яча?
— Думок узагалі не було. Що відбувалося впродовж перших десяти хвилин, не пам’ятаю. Була велика радість. Адже виграти Кубок чемпіонів — моя заповітна мрія. Почавши грати у футбол з дев’яти років, сьогодні я реалізував себе як футболіст.
— Як у вас у руках опинився український прапор відразу після фінального матчу з «Ювентусом»?
— Попросив, щоб мені його привезли.
— Ви були заздалегідь готові до перемоги?
— Ні. Просто я, знаючи, що за мене вболівають удома, дуже переживав і старався задля своєї країни. Ця перемога — для України!
— Скільки Кубок чемпіонів гостюватиме в Києві, де його можна буде побачити? Чи не збираєтесь його показати львів`янам?
— Я привіз його для вболівальників, для мене торжества закінчилися (потім з’ясувалося, що йдуть переговори, щоб виставити Кубок чемпіонів у центрі Києва, а також повезти його до Львова).
— Чи вирушить цей приз далі, скажімо, до Бразилії, до інших країн, представлених своїми гравцями в «Мілані»?
— Якщо футболісти побажають його привезти, то, мабуть, проблем не буде. Як мені відомо, Масімо Амброзіні тримав його у себе вдома цілу добу і нікому не віддавав.
— Андрію, у фіналі ви, либонь, грали в якихось дуже фартових бутсах?
— У звичайних. Якщо візьму участь у львівському матчі проти Вірменії, то неодмінно гратиму в них.
— А куди діли футболку з того матчу?
— Залишив собі на пам’ять. Щоправда, їх було дві. Ще одну подарував молодшому синові Сільвіо Берлусконі.
— Виграш Ліги чемпіонів — то вже щаслива історія. А про що тепер мрієте?
— Потрапити зі збірною України на фінальні турніри чемпіонатів світу і Європи...
Репортаж вів Віктор БРАНИЦЬКИЙ.
