Про керівника ТОВ «Старт», голову фермерського господарства «Огайо», що в Теофіпольському районі на Хмельниччині, Героя України Василя Петринюка наша газета писала не раз. Напевно, це ім’я запам’яталося читачам не лише аграрних сторінок: успішна діяльність Василя Андрійовича може бути взірцем стилю справжнього українського господаря, з яким ми пов’язуємо надії на відродження села. Про ці успіхи ми й розповідали: і про щедрі урожаї на його полях, і про високі надої на його фермах, і про благоустрій сільських осель та вулиць у межах його великого господарства.
Остання наша розмова — кілька днів тому — була не дуже веселою. Хоча, здавалося, кому-кому, а Петринюкові гріх нарікати на життя. У нього й нині справи характеризуються коротким, але вичерпним словом «усе». Все засіяли, всі люди працюють, усім хочеться дощу. Втім, основна проблема не в тому, що немає «небесного поливу», хоч і це тривожить селян. Ще більше допікає душу і людей, і самого Василя Андрійовича гірке слово «чому?» Точніше, затяжна відсутність відповіді на ці риторичні запитання, що само по собі є дуже промовистим поясненням.
Від нескінченних запитань — не нам, не собі (про відповіді здогадується), швидше тим, хто не на землі, а на «олімпі» вершить селянську долю — і був зажурений Герой України.
— Чому на законодавчому рівні встановлено такий куций період кредитування: позику дають лише на півроку, а кошти в сільському господарстві обертаються більш як за рік. Цього не знають урядовці, депутати, банкіри? Чи спеціально підштовхують нас спускати за безцінь хліб, м’ясо, молоко, цукрові буряки?
— Чому так і не вирішується питання національного трейдера, я, до речі, кілька разів виступав з цього приводу на найвищих нарадах, але... Доки жуліки торгуватимуть нашим хлібом, держава продаватиметься з молотка. Тепер, кажуть, актуальне інше питання — імпорту хліба. Що ж, на це гроші знайдуть. Ще й немалі суми прилипнуть до чиїхось кишень, і нам знову співатимуть: гине село...
— Чому узаконили бандитизм, інакше я не можу назвати цю антиселянську ініціативу, — дозвіл на завезення тростинного цукру? Дуже хотів би, щоб надрукували список депутатів, хто проголосував за це «мудре» рішення. Будь ласка, завозьте, якщо так дбаєте за чужих товаровиробників, але і про своїх не забувайте: встановіть 60 євро ввізного мита на тонну, як, до речі, пропонувало Мінагрополітики. Та знайшлися в парламенті «любителі тростини» і встановили аж ... шість євро. Спасибі, занесли сокиру над українськими виробниками цукру, захистили селян під зашморг.
Ця «солодка» тема особливо гірчить Василю Андрійовичу. Адже його бурякові лани завжди славилися і високими врожаями, і високою цукристістю. Але цього року були змушені усікти їх з 1200 гектарів до 500. Традиційно прибуткова галузь стала нерентабельною. І все через ту саму «неухильну турботу про аграрний сектор нашої економіки». «Якщо й далі так турбуватимуться, взагалі сіяти не будемо», — зітхає Василь Петринюк. І так думає багато його колег.
На щастя, поки що сіють. Орють. Вирощують. Хоча техніка зношується, інвестування в цукрову галузь ніхто не проводить. Мабуть, інвесторам тростинний цукор також смакує більше. Розвивають тваринництво, хоча — ще одне «чому» — в Україні масово знищують молодих телят, і вже на початку наступного року можемо відчути гостру нестачу м’яса. «Це шкідництво треба було б негайно заборонити на законодавчому рівні», —вважає В. Петринюк.
Вони господарюють зі своїм Героєм навіть у напівлегальних умовах: минулого листопада практично всі активи господарства арештували через неповернутий вчасно кредит, і довелося селянам битися за землю мало не в прямому значенні. Вони вистояли, вижили. І тепер, як і мільйони українських хліборобів, чекають на дощ. І все ще сподіваються, що там, нагорі, їхні німі і голосні запитання почують і дадуть на них справедливу відповідь.
Новоставці Хмельницької області.
