Нова виставка творів Оксани Кірпенко та Лариси Пішої у столичній галереї «Лавра» — дві паралельні розповіді про те, як об’єднати розрізнене і роз’єднати ціле.
Як на мене, це одна з найкрасивіших експозицій за останні півроку, що їх бачило місто. І зветься вона «Гондвана»: поняття, що за особливого препарування означає не лише спільний материк, з якого на землі утворилися всі майбутні кавалки суші. Назва накреслює нарізності двох творчих ідеологій, для котрих навіть знайшлася одна територія і споріднені мотиви картинотворення.
Серія 1. Лариса.
Лариса (вона ж Леся — для близьких) Піша пише своє потрясіння від світу. І в неї, і в Оксани на полотнах екзотика — те, що можна або частково побачити в зоосаді, або — у малоймовірній поїздці на прогулянку до джунглів. Або ж, найімовірніше, не побачити ніколи.
Мавпа штурмує мангове дерево. Ящірка з «базедовими» очима треться біля «ненашої» тари («Французьке вино»). Тюлень на крижині — не на сахарському ж піску йому бути, ясна річ. Білий бегемот, недогодований персоналом зоопарку («Який же я гарний»). Крокодил — з усього видно, шизофренік. Плямиста червона квітка з колючками замість маточок. Павич із сірим, а точніше, сивим, пером...
Це буквально — пов’язувати вигини у творчості з жорстокістю долі. (Лариса, онука видатного мовника Жовтобрюха, за короткий проміжок часу втратила батьків, а нещодавно — і брата, відомого артиста Сергія Іванова.) Здається, потрясіння від світу в митця починається набагато раніше за його народження. Випробування додають сивих пір’їнок і очищають душу для нових полотен. Катарсис лише притягує муз.
Серія 2. Оксана
Художниця Кірпенко примудряється бути завжди новою. А для нагадування «Та це ж я!» є колись бачене. Приміром, ірреальні іриси, зебри, віти-руки... Її частина Гондвани здивувала ширмами: так-так, але язик не повертається назвати їх предметами меблів. Хоча мистецтву Оксани функціональність ніколи не була чужа. Унікальність художниці саме і полягає у вмінні високу естетику живопису поєднати з інтер’єрністю.
Будь-яка її робота може вписатися в офісну чи житлову коробку. І та, на якій морські котики кохаються. І з пінгвінами-солдатами. З яками, папугами...
Завжди нова художниця Кірпенко насправді переосмислює стереотипи — до тієї межі, де, здавалося б, відомі прийоми і образи стають відкриттями. Як от у випадку згадуваних вище ширм.
Диптих із двох кількастулкових розписаних конструкцій називається «Полювання». Частина «Мисливці» — зворушлива собача родина на тлі рудого сонця та срібного горизонту. Частина «Дичина» — родина оленів з безглуздими виразами пик: уже на тлі срібного сонця та рудого горизонту. Єдність у протиставленні. Напрочуд гарно, і я б стрималася від накидання на ширму-витвір сукні чи панчіх. Дивилася б знову і знову, відкриваючи очевидне: мисливці часто привабливіші, бо переконливіші, ніж їхні жертви.
