Реформаторський смерч, що промчав нашою країною в останнє десятиліття, потряс не тільки окремі підприємства, а й цілі галузі. Але, мабуть, сильніше за інших постраждала промисловість будівельних матеріалів. Десятки, сотні заводів і комбінатів зруйнували, розграбували, порізали на металобрухт.
Київський комбінат «Будіндустрія» встояв і продовжує працювати. Завдяки чому і як — про це розмова нашого кореспондента з генеральним директором підприємства В. Нестеровим.
— Валерію Григоровичу, погодьтеся, що при так званій «шоковій терапії», в яку кинули вітчизняну промисловість на початку 90-х років, у вашій галузі легше було виживати вузькоспеціалізованим, невеликим підприємствам. Адже ваш комбінат за тодішними, та й за сьогоднішніми, мірками величезний. І все-таки він вижив!
— Усе в цьому світі відносно. Нам було і легше, і важче. Щоб оцінити, що відбулося, треба уявити собі структуру промисловості будівельних матеріалів, з якою наша країна вступила в епоху реформацій.
Якщо двома словами, то підприємства галузі були розкидані по різних міністерствах і відомствах. І не тільки по горизонталі, а й по вертикалі. Наш комбінат, створений 50 років тому, наприклад, цілком і повністю був підпорядкований київській міській владі. Хоча за обсягом виробництва того ж лінолеуму був найбільшим у Союзі. А який-небудь дрібний заводик міг прямо відноситися до союзного міністерства... Отож такі заводики здебільшого виявилися приречені. Період безвладдя й безгоспності 1991—1995 років для них став смертельним.
Я це до того, що адміністративно-командна, планова система, як би це точніше сказати, заважала природному розвитку підприємств. Саме в ті роки минулого століття, коли за кордоном на базі дрібних фірм і фірмочок, які виробляли будматеріали, створювалися транснаціональні велети, що виживають у конкурентній боротьбі за рахунок диверсифікованості — розширення асортименту виробів, — вітчизняні заводи і заводики розтягали по містах і селах.
У цьому сенсі нам певною мірою пощастило. Широкий, за вітчизняними мірками, асортимент виробництва будматеріалів закладали ще під час будівництва комбінату...
— Але обвальна зупинка будівельного комплексу, при ваших обсягах, хіба не вдарила по колективу?
— Ще й як! Того ж лінолеуму ми випускали на рік 10 мільйонів квадратних метрів, а торік — лише кілька сотень тисяч. Довелося скорочувати і людей. Правда, в основному — за рахунок виходу робітників та службовців на пенсію. Більш аніж 750 робочих місць нам усе-таки вдалося зберегти. Зазначте, повноцінних. З регулярною зарплатнею, яка має динаміку практично безупинного зростання. Усе тому, що завдяки розмаїтості асортименту й щонайширшій географії постачань нам удалося не втратити споживачів. Зупинявся цех лінолеуму — виручало виробництво залізобетонних труб. Не було на них замовлень — працювали лінії з випуску теплоізоляційних матеріалів.
І ще одне. У період стагнації, кризи неплатежів, одне слово, усіх принад реформації, багато підприємств (і не тільки нашої галузі) проводили так звану реструктуризацію дуже своєрідно: дробилися на дрібні заводики і фабрички, що потім під тиском конкуренції просто вмирали. Ми ж прагнули зберегти і зберегли весь комплекс. І навіть соціальну інфраструктуру — наша санчастина, до речі, обслуговує сьогодні практично весь промрайон Телички.
Значні кошти вкладає комбінат і в індустріальний технікум, хоча він і не на нашому балансі. Зате немає такого провалу в зміні фахівців, який сьогодні відчувають практично всі підприємства, що встають з колін, — сяк-так, але виробництво у країні й у Києві зростає, і проблема кадрів виходить на перший план.
Реструктуризація, безумовно, зачепила й нас. Отож, ми створили асоціацію «Київбудматеріали». До неї ввійшло п’ятнадцять підприємств різного профілю. Можна сказати, створено неформальний холдинг. Виявилося, разом легше виживати в сьогоднішніх умовах.
— Валерію Григоровичу, навіть у гірші часи в Києві нехай мляве, але будівництво велося: росли, як на дріжджах, офіси й магазини, банки й готелі. Та й адміністративні будинки змінювали свій вигляд. А політика відчинених дверей призвела до того, що вітчизняні будматеріали витиснув імпорт...
— І не випадково! Багато вітчизняних поступалися імпортним якістю. Але ж не всі! Досить сказати, що Україна, наш комбінат, ірпінський комбінат «Прогрес» були й залишаються лідерами у виробництві теплоізоляційних матеріалів з базальтових волокон. Свого часу і німці, і японці, і американці приїжджали до нас по досвід. За теплофізичними, технологічними, механічними і хімічними характеристиками наші базальтові мати і плити і сьогодні анітрохи не поступаються тим само турецьким чи польським. А за ціною — набагато дешевші.
Скажу більше. Імпорт будматеріалів — ганьба для України. Адже ми маємо не тільки сировину, а й сучасні технології. Та імпорт вигідний окремим приватним особам. Вони, крім торгових націнок, одержують свою винагороду від закордонного виробника...
Я не проти конкуренції, тим паче що й наш комбінат працює на експорт. Та й країна незабаром вступить до Світової організації торгівлі. Тільки політика захисту вітчизняного споживача має все-таки бути чіткішою й активнішою. А конкуренція — насамперед прозорою.
Сьогодні немає ні першого, ні другого. Митне регулювання ведеться дідько його зна за якими принципами. Нерідко в нас до розряду критичного імпорту, не обкладеного ані митом, ані ПДВ, ані акцизом, потрапляють матеріали і вироби, що випускають у країні. І навпаки: на відсутні мито зростає непомірно. Кому це вигідно, питання риторичне. Але де державне регулювання ринку?
А інформація? Будь-яка конкуренція починається з неї. Отож наша асоціація ніяк не може з’ясувати в Митному комітеті, скільки, приміром, базальтової теплоізоляції імпортують до країни. Ну справжня таємниця за сімома замками! Чи не час на законодавчому рівні змусити митницю публікувати у відкритій пресі зведення з імпорту-експорту в повному обсязі? З повним переліком продукції? Адже для вітчизняного виробника така інформація — найнадійніший орієнтир у ринковій стихії.
— Повернімося, Валерію Григоровичу, до проблем якості...
— Тема ця — невичерпна. Однак щодо будматеріалів скажу лише одне: більшість кінцевих продуктів нашого комбінату не поступається імпорту. Інша річ — технології. На нашому комбінаті використовують вузли й агрегати, отримані ще за ленд-лізом одразу після війни. До слова, непогано працюють. Проте це вчорашній день.
Оновлення технологій для нас, виробників будматеріалів, проблема з проблем. Застарілі ведуть до низької рентабельності. Тому власних коштів на модернізацію виробництва бракує. А без капвкладень рентабельності не підвищити. Виходить замкнуте коло.
— А кредити?
— Ви що, смієтеся? Подивіться обсяги банківського кредитування реального сектора економіки. Якщо вони й зростають, то лише за рахунок кредитування підприємств, контрольованих тими ж банками. І то за запаморочливими схемами. Для системного інноваційного піднесення індустрії існуючі кредитні ставки залишаються непосильними. Ні, тут держава має шукати інші шляхи...
Скільки років точаться розмови про створення вітчизняного банку реконструкції й розвитку? Правильно, добрий десяток. А віз і досі там. Правда, перша ластівка з’явилася. Банк «Хрещатик» за підтримки міськдержадміністрації відкриває пільгове кредитування під конкретні інвестиційні промислові проекти. Але це — крапля в морі. Хто заважає іншим, потужнішим банкам здійснювати цільові короткострокові (до п’яти років) позики у власного населення? Адже саме такими фінансовими інструментами користувалася дореволюційна міська дума, побудувавши в Києві трамвай, водопровід, телефонні та електростанції. А хто заборонив цільовий випуск казначейських білетів вільного обігу? Час і нашій владі — і державній, і місцевій, сміливіше впроваджувати найрізноманітніші механізми фінансової підтримки розвитку індустрії. Будівельної в тому числі.
— Скоро казка мовиться...
— Самі ми теж не сидимо склавши руки. Зараз, наприклад, своїми силами впроваджуємо сучасну технологію полімеризації бітуму для виробництва гнучких покрівельних матеріалів. До речі, устаткування замовили вітчизняному виробнику, фастівським машинобудівникам. Здійснює комбінат також інші унікальні проекти. Але про них казати ще рано. І все-таки переконаний: інноваційний ривок індустрії може відбутися тільки тоді, коли в одній упряжці працюватимемо і ми, вітчизняні виробники, і влада. І не на словах, а на ділі. Адже вказати правильний курс легко, а здійснити його — отут треба всім миром потрудитися.
