Гра в команді сильних

А от Сергія Мойсейовича Кернера, директора заводу, й такі показники не втішають. На його думку, вони свідчать не так про успіхи «Возко», як про занепад галузі.

— Ми просто впали не так сильно, як решта підприємств. Не велика радість бути найкращим серед найгірших.

Після такого епатажу, майже без паузи, Сергій Мойсейович продовжує:

— Наше виробництво потребує 60—80 тонн сировини. Це, уявить собі, чотири тисячі корів щоденно. Ми закуповуємо лише третину шкур, що їх виробляють в Україні, а могли б збільшити закупівлю удвічі. Натомість доводиться мотатися світом, прицінюватися до шкур. Не від гарного життя ведемо переговори з французами, італійцями і навіть австралійцями. Не від гарного життя беремо участь у розкручуванні Волгоградського шкірзаводу, щоб отримати ці шкури.

Експресивну промову директора не вдається перемежовувати черговими журналістськими «чому», «що робити», «хто винен». Як людина, в якої часто беруть інтерв’ю, Сергій Мойсейович їх просто передбачає і відповідає на невимовлене:

— У різні часи різні уряди нам кажуть одне й те саме: підніміть закупівельну ціну, щоб шкури з України не вивозили. Ви, мовляв, даєте за них мало грошей. Та не ми мало грошей даємо, а в країні мало грошей. Хочуть, щоб завод конкурував з італійцем, який отримує зарплату 1000 доларів, а продавав шкіру українцю із заробітком 80 доларів. Ось де проблема. У такому разі легку промисловість треба підтримувати, щоб її розвивати. Без підтримки легкої промисловості просто не буде. Почнемо робити телевізори, презервативи, що завгодно, аби тільки дати людям роботу. Нині ми не потрібні власній державі. Потрібні лише податковій — раз на квартал. Вони кажуть: о, в тебе впали обсяги, зменшилися податки! Ось кому ми треба. Отримуємо грамоти, як кращі платники податків, не один рік. І що з того? Колись був податок на дороги. Хтось сплачував, хтось — ні. Ми сплачували, кажуть: молодці! А тим, хто не сплачував, пробачили. Був інноваційний фонд. Ми платили. Ну й добре, дякуємо. А тим, хто не платив, реструктуризували. От і все.

І знову без навідного запитання Сергій Кернер переключається з безпросвітного на перспективне:

— Ми дійсно цікаве, своєрідне підприємство. Незважаючи на те, що працюємо в маленькому містечку, наш колектив не поступається інженерним професіоналізмом столичному. Мабуть, єдині в Україні ми нині займаємося стратегічним завданням — підготовкою зміни кадрів. У нас є спеціальні програми післядипломної освіти інженерно-технічних працівників. Навчаємо в інститутах 25 студентів. Вони отримують стипендію по 200—250 гривень, якщо немає «трійок». Ми піклуємося про те, щоб були свої, вознесенські кадри, не із столиці і не з обласного центру. На конкурсних засадах набираємо людей на роботу, навчаємо їх. Тих, хто вдало склав іспити, залишаємо. Молода людина має гарантію: вона прийде на виробництво, отримає фах і зарплату. Тому в нас є майбутнє.

В управлінні виробництвом використовуємо найновіші комп’ютерні розробки. Прогнозуємо обсяг продажу на цьому стихійному, хаотично існуючому ринку з точністю +- 2 відсотки. Щодо продуктивності, то вона в нас вища, ніж у атомників, вища за глиноземний завод і завод «Зоря». Якби всі підприємства працювали з такою продуктивністю праці, то валовий продукт у країні був би втричі більший.

Цього року стане до ладу власна електростанція вартістю мільйон 600 тисяч гривень. Чому вона потрібна? З двох причин: по-перше, вже підраховано, що коли буде таке валове зростання економіки, то до 2010 року просто не вистачить електроенергії; по-друге, у нас собівартість кіловата становитиме 50 відсотків від тієї, що є нині; по-третє, це просто бізнес.

Товарна продукція «Возко» різноманітна. 

— Але основне — то шкіра для взуття, — продовжує Сергій Мойсейович. — І тут ми найкращі. Єдине підприємство у Східній Європі, що має Міжнародний сертифікат ІSO—9002. У нас жодних проблем з інвестиціями. Є кредитні лінії Світового банку. Будь-який український банк дає кредити, навіть у черзі стоять.

З ким нам конкурувати? З країною, де 80 доларів зарплата? Знаєте, я приїхав на виставку до Італії і зайшов до супермаркета. Стоїть італійський селянин з повним візком їжі. І я подумав: коли ж українці зможуть дозволити собі ананаси, рибу, окіст, якими завантажився італієць? Але ж це тільки їжа. Прикро.

От у гарного робітника зарплата на підприємстві 1000 гривень. З них 300 забирає держава. У мене в голові не вкладається: невже не зрозуміло, що коли зробити прибутковий податок в 13 відсотків раніше, ніж заплановано з 1 січня, робітник не понесе ці гроші до панчохи чи швейцарського банку? Він понесе їх до магазину, заплатить за квартиру, зрештою, купить бензин.

Мабуть, щоб впливати на ситуацію політичну та економічну, шкіряники були особливо активні під час минулої виборчої кампанії. Висунули кандидатами в депутати міської ради своїх представників на всіх ділянках. У результаті до місцевої влади прийшло 19 «возковців» із 50 депутатів міськради.

Є у «Возко» і власна баскетбольна команда. І, звичайно, виступає у вищій лізі баскетболу України. Усе правильно: якщо життя — гра, то грати варто не в команді сумирних, а в команді сильних. Це ідеологія «Возко».