Поширилися чутки: зимові морози дуже пошкодили виноградники, на чималих площах їх змушені викорчовувати. Отож не матимемо ні солодких ягід, ні вина.

Побутують ці чутки, щоправда, не в селах — у містах. Може, землеробам, що відновлюють зерновий клин, який таки справді дуже постраждав, сьогодні просто не до виноградників? Сумнівно, адже на Півдні саме виноград став своєрідною страховою культурою: фінансово виручає він у разі неврожаю на зерновій ниві. Тим паче що за рентабельністю, за вмілого господарювання виноград аж ніяк не поступається, скажімо, пшениці. То що, нині ця страхова культура не застрахує від безгрошів’я?

Ясність вніс Олександр Лянний, заступник директора з наукової роботи Інституту виноградарства і виноробства імені В. Таїрова — визнаний не лише в нашій країні фахівець галузі.

— Чутки вочевидь перебільшені, ніякої катастрофи на виноградних плантаціях Одещини, що дає майже 60 відсотків валового збору ягід у країні, а також Херсонщини, Миколаївщини, Криму, Закарпаття не спостерігається. Бруньок майже скрізь, справді, пошкоджено чимало — від 30 до 70 відсотків, та бувало й гірше. Виноградарі, обрізуючи лозу, формуючи кущі, прагнули зберегти здорові бруньки в межах допустимих норм навантаження на кожен кущ, тепер головне — налагодити правильний догляд за багаторічними насадженнями. Тоді можемо мати урожайність навіть вищу за 30-центнерну торішню...

Учений, однак, з гіркотою зазначає: в галузі нині більше безладу, ніж науково й агротехнічно обумовленого порядку. Шкодить насамперед те, що в деяких регіонах, загалом у країні, взявши курс на різке розширення площ виноградників, різні відомства приймають і доводять до виконавців програми, плани, завдання, не погоджені часто-густо з фахівцями — науковцями і практиками. Ось і розміщують виноградники в непридатних для цього за кліматичними, рельєфними, грунтовими особливостями зонах, використовують хтозна-які сорти і саджанці, нерідко віддаючи перевагу непристосованим до наших умов іноземної селекції, ведуть роботи на низькому агротехнічному рівні, «економлять» на добривах, на засобах захисту рослин. Саме такі насадження і гинуть, навіть без сильних морозів.

Ось конкретний приклад. Овідіопольський район, де, вважається, стосовно цієї галузі все більш-менш благополучно. Там змушені були, саме через вищезазначені причини, списати виноградники на площі 1800 гектарів, в результаті на вітер викинуто 72 мільйони гривень. Лише в одному районі! А від одновідсоткового збору з реалізації алкогольної продукції, що йде на розвиток виноградарства, загалом по Україні торік до галузі надійшло, доречно зазначити, 125 мільйонів гривень. Отака арифметика: залучаємо додаткові кошти, аби потім багатократ більші змарнувати?

Головне, отже, не розміри плантацій, а їх якість, що визначається врожайністю й цукристістю винограду. Про перший показник уже мовлено: 30 центнерів — це мізер, має бути вдвічі-втричі більше. В Німеччині беруть по 110 — 117 центнерів з гектара плантацій. Такі само врожаї одержують виноградарі сільгосппідприємства імені Суворова на Одещині, в деяких інших господарствах. Рентабельність тоді сягає 170 — 200 відсотків. А загалом у нас виноградарство в окремі роки збиткове, у кращому разі його рентабельність сягає 5 — 10 відсотків. Не лише через низьку врожайність, а й через недостатню цукристість: вона значно частіше в межах 15 відсотків (а така сировина вважається некондиційною), ніж 17 (оптимальний рівень).

Аби вивести галузь із глухого кута, вчені інституту імені Таїрова взялися за розробку науково обгрунтованих карт розвитку виноградарства для різних районів. Є вже така для Херсонщини. На основі цих карт працюють у Тарутинському, Овідіопольському, Роздільнянському районах Одещини. Цікава щодо цього деталь: у Тарутинському районі, скажімо, мають 16 тисяч гектарів виноградників, накреслили, було, довести їх площі до 28 тисяч гектарів, та науковці переконали, що доцільно мати лише 8,5 тисячі — звідси можна отримати віддачу вищу, ніж із удвічі-втричі більших площ. Загалом по Одещині оптимальна площа виноградників — в межах 50 тисяч гектарів. З них можна і треба отримувати 300 — 350 тисяч тонн продукції, тобто вдвічі більше, ніж торік мали загалом по Україні. Отож у Причорномор’ї ще варто виноградні плантації розширювати, викорчовуючи застарілі, зріджені, нерентабельні, насаджуючи, але не бездумно, нові.

Це, однак, — перспектива. А щоб мати ваговите гроно й молоде вино на столі нині, треба не панікувати, а старанно доглянути плантації. Хто правильно обрізав лозу, дав на кущ оптимальне навантаження, а тепер підживить насадження, захистить від шкідників і хвороб, вміло проведе так звані зелені операції, — той врожай матиме. І, відповідно, гроші. Хоча останнє не лише від виноградарів, а й від переробників залежить. А дехто з них, на жаль, дбаючи лише про власне благополуччя, диктує надто низькі ціни на сировину і тим під корінь рубає галузь, що його самого живить. Не сталося б так, як з отим дженджиком, якого, відомо, власна скнарість згубила.

 

Одеська область.