Присутність Степанкова

Його звати Кость Степанков.

Напередодні ми зателефонували Костеві Петровичу, запропонували зробити коротке інтерв’ю, він відповів: «Хлопці, я хворий, ледве дихаю, та й узагалі останнім часом цього не люблю...»

Він справді, якщо мати на увазі інтерв’ю, «цього не любить», але вставка «останнім часом» — з його боку зроблена геніально, бо до неї важко причепитися як до неточної! Справді, «останнім часом» Степанков не грішив одкровеннями перед журналістами — але мусимо мати на увазі, що він і раніше ніколи не заходив на зайву одвертість з пресою. У нас, мабуть, нема актора, який, як-от Степанков, на запитання інтерв’юерів відповідав би так, як відповідають польові командири на війні: «Одстаньте, усьо под контролем!» Якщо йому доводилось коли-небудь відповідати ширше, він все одно розказував небагато. Він, здається, ніколи й нікому не говорив сакраментальну фразу: «Дивіться мої фільми — там усе сказано!» Він —говорив, але говорив не більше, ніж людина, котра сказала все тим, що в житті зробила. Його публічне мовчання було завжди ознакою гідності професії Актора (актора, котрий у нас, як правило, базіка, нібито дуже розумний). У Степанкова інтерв’ю інакші, там його позиція така: самі себе спитайте, чому я подобаюсь вам, якщо, звісно, подобаюсь.

Він — ціла епоха: від часів, коли українське кіно аж надто конкретно і невідворотно заявило про себе (починаючи з 1967-го: «Десятий крок», «Анничка», «Камінний хрест», «Розвідники», «Комісари», «Захар Беркут»); до часів, коли воно стало екзотичним (70-ті роки й далі — «Забудьте слово смерть», «Овод», «Ярослав Мудрий», «Легенда про княгиню Ольгу»); й згодом, коли воно стало віртуальним. Він знімався навіть у ті часи, коли комусь не хотілося, щоб українське кіно взагалі існувало. Так з’явився його майже документальний дід Ковпак у кінотрилогії, або Жухрай. Він був затребуваний, коли кіно було мертве (параджановський «Ашик Керіб»), і коли воно ожило («Вишневі ночі», «Гетьманські клейноди»). Він знімався й тоді, коли на головні ролі в бойовики (найдостойніший «Два місяці і три сонця» Балаяна) та еротичні серіали («Острів любові» Бійми) брали не акторів, а дурних молодих манекенів — він, і саме в таких серіалах, показав — ми можемо! — а тим часом він знімався і в еротиці, і в бойовиках. Він лишається ніби амбасадором того Кіно, котре існує — все одно, незважаючи ні на що. Якось нинішньої зими я побачив його. Він їхав вниз ескалатором на станцію київського метро «Золоті ворота» — сивий, хворий, але сильний, як Ярослав Мудрий, котрого він грав якось там, нагорі, в просторі цих самих Золотих Воріт.

Дай Вам, Боже, здоров’я, Костю Петровичу. А кіно — якось житиме, поки Ви є.