Саме такою «логікою» керуються, очевидно, держвиконавці, що ніяк не спроможуться за три роки реалізувати рішення суду
Відома народна мудрість стверджує зовсім протилежне: «Що винен — віддати повинен». Коли по совісті. А коли у позичальника немає чим? Тоді той, хто виручив його, змушений вдаватися до крайньої міри впливу — судового позову. Як ось і мешканець села Комишівки Ізмаїльського району Урсу. Багаторічний, до речі, передплатник і навіть призер (виграв портативний радіоприймач) нашої газети.
Халепа, до якої Юхим Тимофійович потрапив, доволі давня. Зайнявшись ще на зорі самостійності нашої країни приватним бізнесом, він придбав бензоколонку й налагодив постачання до рідного села з неблизького Ізмаїла пального. І ось у вересні 1992 року прийшов на поклін до нього голова тутешнього колгоспу «Победа» Василь Дяченко: виручайте, мовляв, строки підпирають, треба орати землю, сіяти озимину, а пального нема і грошей катма, щоб його придбати; тільки-но трішки розживемося, одразу й повернемо. Як було не виручити? У селі так заведено: сам паска затягуй, а сусідові допоможи. Тим паче що не про одного Дяченка йшлося — у скруту потрапив увесь трудовий колектив господарства. Якщо відмахнутися від прохання, то як тоді односельцям у вічі дивитися?
Здався, одне слово, Ю. Урсу на вмовляння керівника колгоспу. Позичив, зважаючи на обсяги пального, не під чесне слово, а під документ. За складеною й підписаною обома сторонами угодою Юхим Тимофійович позичав господарству такі нафтопродукти: 19432 літри дизельного палива, 626 літрів бензину, 230 літрів мастил, 5894 літри пічного палива. Колгосп «Победа» зобов’язувався все оте повернути Ю. Урсу на його вимогу. Коли саме — не зазначали: дійшли усної згоди, що станеться це, очевидно, після реалізації врожаю наступного року, під засів якого й позичалося пальне.
Та минув рік, за ним — другий, а віддавати борг не поспішали. Колгосп за цей час перетворився на КСП, Василя Дяченка на посаді керівника змінив Андрій Негруца. Останній попрохав Юхима Урсу «увійти в становище»: реорганізація все-таки, сільгосппідприємство не може звести кінці з кінцями. Срутно було, бо й у самого бізнес почав «кульгати», та «увійшов». Письмово погодилися продовжити термін дії давньої угоди ще на три роки, аж до квітня 1999-го. «За цей час, переконаний, станемо на ноги, — запевняв А. Негруца, — і все до грама віддамо».
Минув і цей термін, а з боку КСП — ні шелесть. І у Юхима Урсу терпець урвався — звернувся з позовом до суду. Справа була така очевидна, що Ізмаїльський райсуд 2 листопада 1999 року без будь-яких вагань прийняв рішення на користь позивача і зобов’язав КСП «Победа» повернути Ю. Урсу позичені нафтопродукти у повних обсягах. Юхим Тимофійович полегшено зітхнув: нарешті отримає своє й, можливо, уникне вимушеного банкрутства. Та тільки даремно так думав. Бо від судового рішення до його реалізації шлях, з’ясувалося, ох і довгий.
Лише через чотири з лишком місяці, аж 5 квітня наступного року, держвиконавець спромігся виїхати до Комишівки, щоб установити, що зазначеного у виконавчому листі майна у боржника... нема. Чим і «порадувала» Ю. Урсу виконувачка обов’язків начальника відділу державної виконавчої служби Ірина Шишман, направивши на його адресу листа. Юхим Тимофійович було обурився: «Як це так — пального нема? А чому тоді працюють у полі трактори, бігають селом автомобілі? Сам щодня бачу». Та держвиконавець уже склав акта про те, що пального нема — і баста. «То стягніть з боржника якесь інше ліквідне майно, гроші, нарешті», —наполягав, відвідуючи Ізмаїл, Юхим Урсу.
Аж через рік, у квітні 2001-го, держвиконавець звернувся, нарешті, до суду, який і виніс, зважаючи на акт про «відсутність у боржника пального», рішення щодо зміни порядку та способу виконання своєї попередньої ухвали. Та приспіла нова реорганізація: КСП «Победа» ліквідовувалося, його майно розподілялося між новими — їх набралося більш як десяток —власниками. У зв’язку з цим виконавчий лист було направлено до ліквідаційної комісії сільгосппідприємства-боржника, щоб та врахувала й відшкодування боргу Юхимові Урсу.
Цілком зрозуміло, що за такої «принциповості» державної виконавчої служби та управління юстиції ніхто й не думав виконувати судове рішення. Юхим Урсу знову й знову б’є на сполох: більш як десять раз —усно і письмово — звертається, за його словами, до державної виконавчої служби району, пише листи на адресу начальника обласного управління юстиції Миколи Лєсогорова, до Мін’юсту України. Запитує: чи правова у нас держава — чому не виконується рішення суду?
— Там збиткуються з мене! Не стачить у мене ані сил, ані здоров’я, щоб туди їздити! — резонно обурюється Юхим Тимофійович.
Їду від його імені я, кореспондент газети, до редакції якої Ю. Урсу звернувся по допомогу. Тільки-но зайшов до начальника відділу державної виконавчої служби району Олександра Хлівного й відрекомендувався, одразу зрозумів, до кого потрапив. Навіть не запропонувавши стільця, він ошелешив:
— Ніякої розмови в нас не буде.
— Це чому ? — питаю. — Хіба ваша служба секретна?
— Ні, не секретна, — чую у відповідь. — Та жодної інформації я вам все одно не дам.
— Але, — кажу, — є Закон «Про інформацію», інші закони, що зобов’язують держслужбовців інформувати пресу про свою діяльність. Є, нарешті, укази й вимоги Президента про забезпечення прозорості й відкритості держструктур...
— А ми отими законами не керуємося, — зухвало відповідає О. Хлівний. — У нас є свій...
Виймає книгу, знаходить потрібне місце, очевидно, в Законі «Про виконавче провадження», зачитує якийсь там абзац про обов’язки своєї служби. З якого аж ніяк не витікає заборона на інформацію для працівників ЗМІ.
— Вам усе зрозуміло? — запитує зверхньо. Роблю спробу повернути розмову в конкретне русло, та куди там: чиновник уже закусив вудила. Піднявся з-за столу, вирік:
— Розмову закінчено, я дуже зайнятий.
То може, Мін’юст України зважить на очевидну бездіяльність та безвідповідальність чиновників його місцевих органів, на відверте нехтування ними вітчизняних законів і таки захистить права ветерана Великої Вітчизняної війни і праці?
Ізмаїльський район Одеської області.
