Демографічна криза в Україні: причини і наслідки

Проведення парламентських слухань з таким порядком денним обумовлено вкрай небезпечним загостренням в Україні демографічної ситуації, що створює реальну загрозу національним інтересам і безпеці держави.

Підтвердженням цього є насамперед те, що за останні десять років в умовах, коли на території України не було ні війн, ні збройних конфліктів, ні масових епідемій, ні глобальних природних катаклізмів, чисельність її населення зменшилася майже на 4,5 млн. людей. Це майже стільки, як було знищено фашистами в Україні під час минулої війни.

Процеси, що відбуваються в демографічній сфері, не можуть не викликати глибокого занепокоєння.

Якщо до 1991 року народжуваність в Україні перевищувала смертність, то минулого року людей померло на 373 тис. більше, ніж народилося. Сумарний коефіцієнт народжуваності, тобто кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж її життя, знизився за цей час з 1,9 до 1,1, а в містах — з 1,8 до 0,9.

Отже, в суспільстві в останні роки не забезпечується навіть просте відтворення населення.

Аналітики вважають, що до 2026 року чисельність населення в Україні може зменшитися ще на 5—8 мільйонів — до 43,3 млн. (за оптимістичним варіантом) чи навіть до 40,3 млн. (за песимістичним варіантом). У структурах ООН називають ще тривожніші цифри.

Ситуація ускладнюється тим, що серед населення випереджаючими темпами скорочується питома вага людей працездатного віку. З 1989 року ймовірність прожити повністю свій працездатний вік скоротилася з 81 до 74 відсотків, зокрема у чоловіків — з 73 до 63 відсотків.

Хоч як прикро визнавати, але все свідчить про те, що Україна сповзає у вкрай небезпечну деградаційну спіраль, коли поповнення робочої сили дедалі менше покриває її природне зменшення.

Обстановка не просто серйозна — вона критична, або, як зазначено в нещодавньому Посланні Президента України до Верховної Ради, особливо складна. Цій проблемі присвячено навіть спеціальну тематичну доповідь, яка додається до президентського послання.

Ситуація справді потребує всебічного, неупередженого аналізу.

Можна, звичайно, посилатися на загальносвітові тенденції, які свідчать про зменшення народжуваності в більшості розвинених країн.

Навряд чи хто заперечуватиме також, що й нині даються взнаки наслідки трагічних подій минулого століття. (На жаль, у Посланні Президента лише побіжно згадується про «затяжну системну кризу 90-х років»).

Але постають запитання:

чому рівень народжуваності в Україні найнижчий не лише серед колишніх союзних республік, а й серед усіх країн Європи? До того ж порівняно з 1989 роком цей показник у нас зменшився майже вдвічі.

Чому показники тривалості життя громадян в Україні найгірші серед країн СНД, крім Російської Федерації і Молдови?

Чому ми маємо найгірші показники відтворення і природного скорочення населення?

Чому поширеність хвороб серед підлітків зросла протягом 90-х років в 1,7 разу?

Чому за кількістю людей, які гинуть від нещасних випадків, вбивств і суїциду (в розрахунку на 100 тис. осіб), Україна поступається лише Російській Федерації і Казахстану?

Кількість самогубств збільшилася в Україні за останні десять років на 74,1 відсотка, абортів — на 81,9 відсотка.

Чи не тому:

що 40 млн. громадян України, як зазначено в минулорічному Посланні Президента, перебувають за межею бідності, тобто мають дохід нижче прожиткового мінімуму, а 7,9 млн. — злиденні;

що за рівнем безробіття Україна посідає одне з перших місць в Європі;

що обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення в нашій країні, за даними зарубіжних аналітиків, у 30 разів нижчий, ніж у середньому по Європейському союзу, і в більш як три рази нижчий за середньосвітовий показник (з урахуванням країн Африки, Азії, Латинської Америки);

що за показниками середньомісячної заробітної плати Україна серед країн СНД поступається в півтора-два рази Казахстану, Російській Федерації, Білорусі?

Додамо до цього, що за роки так званих «суспільних трансформацій» в Україні катастрофічно погіршився стан здоров’я населення, лише 60 відсотків якого, за даними 2001 року, вважалося умовно здоровим. Небезпечних масштабів набули так звані соціальні хвороби — туберкульоз, СНІД, психічні розлади, а також травматизм та отруєння сурогатами алгоколю і наркотиками. Статусу соціальних набувають серцево-судинні захворювання та інсульти. Від хвороб люди в Україні помирають на кілька років раніше, ніж в економічно розвинених країнах.

На демографічній ситуації, безперечно, позначилося і наростання міграційних процесів. З одного боку, це еміграція в прямому розумінні слова — відплив за кордон у пошуках кращої долі великої кількості найактивніших у репродуктивному і економічному відношенні людей (інші там просто непотрібні), майже чверть з яких мають вищу освіту. З другого — величезні масштаби тимчасової трудової міграції. За даними експертів, які вже не раз наводили з цієї трибуни, за межами України шукають роботу, засоби до існування від 5 до 7 млн. наших громадян.

До того ж так звана аграрна реформа, що спричинилася фактично до розвалу АПК і руйнування соціальної сфери на селі, обумовила випереджаюче зростання безробіття серед сільського населення і прискорення відпливу сільської молоді в міста, де вона наражається на величезні труднощі в пошуках роботи і житла. А в українському суспільстві населення традиційно збільшувалося насамперед за рахунок приросту його в сільській місцевості.

Є всі підстави вести мову про глибоке порушення в Україні природного механізму відтворення населення, про небезпечне погіршання його кількісних і якісних характеристик, що, повторюю, створює реальну загрозу національній безпеці.

Як представник Комітету з питань національної безпеки і оборони, не можу не сказати про становище, яке складається в останні роки з комплектуванням вітчизняних Збройних Сил, інших складових Воєнної організації держави.

До армії, яка фактично стала селянсько-робітничою, приходить поповнення, здебільшого з бідних сімей, у третини якого діагностується по два захворювання, у кожного дев’ятого — три, у 5 відсотків — по чотири і більше. Мінімально необхідному рівню не відповідає фізична підготовка 70 відсотків призовників. Майже п’ята частина з них має, за офіційною термінологією, «дефіцит маси тіла», тобто є дистрофіками. Майже половина військовослужбовців першого року служби психічно не готові виконувати службові обов’язки. Додамо до цього, що торік близько 15 відсотків нового поповнення Збройних Сил не мало повної середньої освіти. За один лише рік цей негативний показник погіршився на п’ять відсоткових пунктів.

Ми немов у зачарованому колі: кризовий стан економіки, втрата мільйонами людей, відкинутих за межу виживання, впевненості у своєму майбутньому і майбутньому своїх нащадків, деморалізація суспільства обумовлюють поглиблення демографічної кризи, посилюють депопуляційні тенденції, а демографічна криза, у свою чергу, гальмує вихід суспільного організму зі стану тотального знесилення, паралізує волю, фізичні та моральні сили значної частини населення, яке через це втрачає здатність бути активним суб’єктом оздоровлення економіки і всього суспільного буття.

Як наслідок, наше суспільство опинилося перед загрозою перейти критичний поріг, за яким — демографічна катастрофа, відвернути яку ми зобов’язані будь-що.

Зрозуміло, що вихід із такої ситуації можливий лише на основі радикального поліпшення стану справ в економіці і соціальній сфері, істотного підвищення життєвого рівня населення.

Важко розраховувати на швидку зміну демографічної ситуації на краще, коли у 70 відсотків громадян місячний дохід не перевищує 210 гривень (за офіційно встановленого, будемо відверті — мізерного прожиткового рівня для працездатного населення — 356 гривень), а у половини він менш як 150 гривень. Не перевищує 150 гривень і середній розмір пенсій.

То ж чи треба дивуватися з того, що загалом майже дві третини (60,5 відсотка) загальної суми своїх доходів населення України витрачає на харчування (тоді як у Чехії 30 відсотків, Німеччині — 16,2, у Франції —13,8 відсотка).

Але це — як ота «середня температура по шпиталю». Бо в суспільстві дедалі більше поглиблюється майнове розшарування. Як зазначено в матеріалах, що додано до президентського послання, торік доходи 10 відсотків багатих перевищували доходи такої самої кількості найбідніших людей у 7,1 разу (проти 6,9 разу — 2001 року). Насправді, якщо взяти до уваги величезну тінізацію доходів, рівень диференціації є набагато глибшим. Її масштаби, за визнанням Президента Л. Кучми, «дедалі більше створюють соціальну і політичну напруженість у суспільстві».

У десятків мільйонів громадян на харчування витрачається практично весь заробіток. І це при тому, що населення України споживає, за даними, які наводились у пресі, хліба на 20 відсотків, молока — удвічі, цукру — в два з половиною разу менше, ніж це потрібно за біологічними нормативами.

За останні роки в країні змінилося кілька урядів (В. Пустовойтенка, В. Ющенка, А. Кінаха). Кожен з них обіцяв покінчити з таким ганебним явищем, як невчасна виплата заробітної плати. Але й сьогодні заборгованість із зарплати перевищує 2,3 млрд. гривень. Це більш як по 800 гривень на кожного, кому її вчасно не виплачено. Інакше кажучи, збідніле населення змушене бути кредитором, донором бюрократичної держави, яка чомусь називається соціальною. До того ж неконституційне (за висновком Конституційного Суду України) зупинення дії чинних законів, якими надані соціальні гарантії (так звані «пільги»), боляче вдарило по соціально найвразливіших категоріях громадян — ветеранах війни і праці, інвалідах тощо.

Рік у рік зростає тягар витрат населення на освіту і охорону здоров’я, які всупереч Конституції фактично стали платними і недоступними для бідних людей. У пресі повідомлялося, що майже третина громадян України — це здебільшого старі, хворі, немічні люди — взагалі не мають можливості купувати ліки, ціни на які невпинно зростають.

Не можу не сказати й про таке. Перехід на похвилинну оплату послуг зв’язку позбавив десятки тисяч старих людей єдиного каналу спілкування —можливості вести розмови з близькими і знайомими по телефону, бо оплачувати їх вони не в змозі. Погодьтеся, колеги, це теж — на нашій совісті.

Тяжке матеріальне становище, відсутність житла, побутова невлаштованість, труднощі з пошуком роботи утримують членів молодих сімей від народження дітей, а нерідко стають причиною розриву шлюбних відносин. Майже п’яту частину всіх дітей народжують жінки, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Фактично без батька виховується набагато більше дітей.

Ситуація потребує невідкладних дій з боку всіх владних структур. Ми підтримуємо пропозицію про розробку комплексної, розрахованої на перспективу, програми активізації національної демографічної політики, яка передбачала б конкретні заходи, насамперед соціального плану, стимулювання народжуваності дітей, створення гідних умов життя і для молодих сімей, і для літніх людей, створення справедливої системи пенсійного забезпечення, докорінного поліпшення становища в галузі охорони здоров’я, рішучого виправлення екологічної ситуації.

Не можу не торкнутися й чинників морально-психологічного плану. Наш народ пережив багато трагічних сторінок своєї непростої історії. Хіба легше було нашим людям, скажімо, у перші повоєнні роки? Страшенна розруха, бідність, тяжка, виснажлива праця на відбудові зруйнованого народного господарства. Але й за цих умов жінки народжували дітей, давали їм освіту, виводили в люди. Бо вірили в краще майбутнє, а ідеали моральної чистоти, соціальної рівності й справедливості домінували над прагненням до особистого збагачення.

Багато з цього неоціненного капіталу в процесі так званої «трансформації» — реставрації капіталістичних порядків — ми втратили.

Що ж одержали? Кризу соціальних ідеалів, абсолютизацію матеріальних благ і девальвацію моральних цінностей, наростання відчуженості у стосунках між людьми, проявів бездуховності, агресивності, жорстокості й насильства. Перехід до ринкових відносин, що супроводжується безкарним розграбуванням народного добра, створеного працею кількох поколінь нашого народу, фактичним розвалом вітчизняної економіки і зубожінням мільйонів людей, в духовно-емоційній сфері позначений насадженням психології індивідуалізму і здирництва, неповаги до людини, пропагандою егоїзму, аморальності й цинічного прагматизму. На жаль, не завжди добру службу справляють тут засоби масової інформації.

Усе це спричинилося до погіршення морально-емоційного стану і фізичного самопочуття людей, до втрати багатьма з них сенсу життя, катастрофічно позначається на репродуктивних установках, особливо серед високоосвічених верств населення.

На завершення хотів би ще раз наголосити на серйозності ситуації, що склалася. Підтвердженням цього є й той факт, що за період з 1990 по 2000 рік за індексом людського розвитку, який застосовується відповідно до розробленої Організацією Об’єднаних Націй Програми розвитку, як інтегральний показник соціального стану суспільства, головними складовими якого є очікувана тривалість життя, рівень освіти, добробуту населення, Україна серед 173 країн світу опустилася з 45-ї позиції на 80-ту. А фактично — на 102-е місце, бо наприкінці 90-х років була переглянута методика розрахунку індексу.

Збереження цієї тенденції загрожує тим, що:

— у найближчій перспективі в Україні взагалі може стати практично неможливим відтворення кількісних і якісних показників населення;

— ми дедалі гостріше відчуватимемо нестачу трудових ресурсів, насамперед кваліфікованих кадрів;

— економіка України не зможе конкурувати на світовому ринку;

— буде підірвано обороноздатність держави, а отже, можливості надійного захисту її суверенітету і територіальної цілісності;

— Україна може опинитися на узбіччі світового прогресу, її роль буде остаточно зведена до постачальника сировини і дешевої робочої сили.

Допустити цього ми не маємо права.

Дякую за увагу.