День неіснуючої дивізії, або Чи потрібно зберігати і підтримувати традиції вже розформованих ракетних військ?

Україна назавжди розпрощалася з ядерною зброєю. Останньою крапкою у непростій, а для декого й досі дискусійній епопеї — ліквідації стратегічних наступальних ядерних озброєнь — стало розформування 43-ї ракетної армії, в арсеналі якої був один з найбільших ракетно-ядерних потенціалів. На час розпаду Радянського Союзу, як стверджують військові спеціалісти, наша молода держава була третьою у світі за наявністю ядерної зброї. Після виконання програми ліквідації стратегічних наступальних озброєнь Україна набула без’ядерного статусу.

На мою думку, військові спеціалісти інших держав ще не раз аналізуватимуть те, як нам вдалося у надзвичайно короткі терміни, відведені для цього умовами тристороннього договору, позбутися потужного ядерного арсеналу. Вражають навіть самі цифри щодо кількості одиниць ядерного озброєння, яке внаслідок історичних обставин ми успадкували від колишнього Союзу. Нагадаю, тоді Україна стала власником 220 одиниць стратегічних носіїв. На озброєнні в армії молодої держави було 176 міжконтинентальних балістичних ракет, з них 130 ракет РС-18 та 46 найсучасніших ракет РС-22. У світі вони відомі відповідно як СС-19 і СС-24. Крім того, нам дісталося 44 важких бомбардувальники. Ракети і бомбардувальники мали відповідне ядерне оснащення: 1272 боєголовки для міжконтинентальних балістичних ракет та більше 672 — для крилатих ракет повітряного базування. На території України до того ж залишилося 2,5 тисячі одиниць тактичних ядерних боєзапасів. За сумарною кількістю ядерних носіїв Україна, повторюю, вийшла на третє місце у світі.

На мою думку, називаючи ці цифри, слід неодмінно робити уточнення: наша держава не була ініціатором прийняття рішень, що призвели до дислокації на її території такого величезного ракетно-ядерного потенціалу. З іншого боку, не треба забувати, що народ України за рахунок свого добробуту фінансував виснажливу гонку ядерних озброєнь у період «холодної війни». Тому, проголосивши себе власником ядерної зброї, розташованої на її території, молода незалежна держава розглядала її не як реальну силу для загрози іншим державам. Ми оцінювали набутий ядерний потенціал насамперед як матеріальну цінність, яка хоча б частково мала компенсувати наші втрати і завдані збитки.

Саме з цієї позиції виходила Верховна Рада, чітко проголошуючи в Декларації про державний суверенітет: Україна дотримуватиметься трьох без’ядерних принципів — не приймати, не виробляти, не набувати ядерної зброї. Це політичне рішення, як відомо, мало своє продовження в усіх подальших документах і практичних кроках у сфері ядерної політики. У найконцентрованішому вигляді це було сказано у заяві Верховної Ради «Про без’ядерний статус України» 24 жовтня 1991 року: «Україна проводить політику, направлену на цілковите знищення ядерної зброї та компонентів її базування, розташованих на території України, вона має намір виконати це в мінімальні терміни, виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей...»

Наша держава виконала роботу, якої у світі ще не робив ніхто: жодна інша країна у стислі строки не перековувала, образно кажучи, ядерні мечі на рала в такій значній кількості. Не дивно, що процес ліквідації ядерної зброї був надзвичайно складним насамперед у технічному плані (ми були першопрохідцями в цій справі), динамічним, а подекуди й емоційним: зброю знищували ті самі люди, хто її створював і обслуговував, і їхні емоції можна зрозуміти, як і почуття відповідальності, з яким вони виконували складну роботу.

Нині усе вже позаду. Ми позбулися від ядерного монстра. Хоча дискусії, зокрема навколо питання щодо правильності прийнятого рішення про ліквідацію ракет, тривають досі. Переконаний: до нього повертатимуться й наступні покоління. Але не про це сьогодні мова. На нашій території не залишилося жодної наступальної ядерної ракети. Тепер ми дивимося в очі світовій спільноті відверто, без лукавства, хоча саме в останньому нас часто звинувачували під час процесу знищення ракет. Ми знищили усі ракети, але залишилося багато проблем, що є прямим наслідком процесу роззброєння. Проблеми ці, зауважу, не тільки матеріального, а й морального плану. Що особливо прикро, вони не вирішуються так цілеспрямовано й динамічно, як вирішувалася головна справа — ліквідація ракет.

Все, що було пов’язано з ракетними військами, у минулому трималося за сімома печатками з грифом «Цілком таємно». Тобто інформація про ракетників і їхню ратну службу була відома лише вузькому колу високих військових чинів. Після того, як ракетна армія склала своє знамено, ті, хто служив у ній, залишилися незаслужено забуті. Саме вони всіляко намагаються зберегти і передати наступним поколінням славні традиції грізного колись виду Збройних Сил.

Хоча автор — людина цивільна, на мою думку, пам’ять про добрі справи ракетників і самої армії не повинна піти в небуття. Одним лише ентузіазмом колишніх бійців тут не обійтися. Своє слово у справі збереження традицій того виду ЗС, якого вже у нас немає, неодмінно повинно сказати Головне управління з виховної роботи Міноборони України. Поки що, створюється враження, цією справою більше переймаються самі колишні ракетники.

Наприклад, у місті Первомайську Миколаївської області, де дислокувалася 46-а ракетна дивізія, щороку проводять День дивізії, нагадуючи тим самим нинішньому поколінню про нелегкі будні колишніх солдатів, прапорщиків і офіцерів-ракетників. Чимала заслуга у проведенні таких заходів колишнього командира дивізії генерал-майора Миколи Філатова. Микола Михайлович, як своїх п’ять пальців, знає історію очолюваного ним у свій час військового підрозділу. За першої-ліпшої нагоди охоче розповідає про це.

День дивізії традиційно відзначають 29 квітня. Саме цього числа уже далекого 1941 року, як розповів колишній комдив Філатов, вона почала свій шлях: створювався їхній підрозділ на базі тодішньої 188-ї стрілецької дивізії, яка базувалася у прибалтійському місті Каунасі. За час свого існування дивізія набула цілу низку почесних титулів і нагород; зокрема, її відзначено орденом Жовтневої Революції, має назву Червонопрапорної, Нижньодніпровської... З 1961 року підрозділ увійшов до складу Ракетних військ стратегічного призначення. А потім настав час «Ч»: згідно з програмою ліквідації СНО дивізію розформували. Залишилися лише спогади тих, хто служив у ній.

Філатову довелося командувати підрозділом чи не в найскладніший час: саме тоді почався процес розпаду Союзу, створювалися незалежні держави, кожна з яких формувала власні Збройні Сили. Але не так все було просто, як здається на перший погляд. Ракетні війська чи не єдиний вид ЗС, який міцно був пов’язаний невидимими нитками, незалежно від місця дислокації підрозділів. З двох командних пунктів — у Москві й Києві — управляти ракетами не можна. Рубати з плеча у цьому випадку означало б зруйнувати цілісну систему. Тому дивізія деякий час (до 1994 року) залишалася у складі об’єднаних ЗС країн СНД.

Хоча військові — поза політикою, каже генерал Філатов, тодішня непроста політична ситуація так чи інакше позначалася на особовому складі. Болісним став процес вибору місця служби. Одним з головних завдань було недопустити розколу в підрозділах, поділу на «своїх» і «чужих», і що дуже важливо — цілком виключити будь-які неправомірні дії з ракетно-ядерною зброєю. Спільними зусиллями командування дивізії і частин нам, на щастя, вдалося цього добитися.

У складний час, як відомо, загострюються усі питання, зокрема, й побутового характеру. Для нас, пам’ятаю, це було газифікація військового містечка, в якому мешкало 15 тисяч осіб. Тому, коли в дивізію прибув щойно обраний Президентом України Леонід Кучма, ознайомили його зі своєю проблемою. Невдовзі військовослужбовці отримали можливість користуватися блакитним паливом. Проблеми ракетників так загострилися, що до їх вирішення, як бачимо, долучалися навіть керівники держави.

У ті складні часи постало й питання комплектації ракетних підрозділів офіцерськими кадрами. В окремих частинах не вистачало третини, а подекуди й четвертої частини офіцерів. Дуже складно за таких умов було виконувати покладені на нас завдання: нести бойові чергування, обслуговувати ракетні комплекси, працювати з ядерними боєприпасами. Навантаження на офіцерів і прапорщиків зросло у 2—3 рази. Сьогодні ми добре знаємо: ракетники дивізії Філатова, як і інших підрозділів 43-ї ракетної армії, успішно витримали цей непередбачений для них іспит. За обставин, що склалися, особливо проявилася підтримка ракетників з боку громадськості — керівників регіонів, де дислокувалися підрозділи, населення... Така єдність, без сумніву, дала свій позитивний результат. Про це також маємо пам’ятати, аналізуючи тодішню ситуацію.

Щодалі віддаляємося від тих подій, тим реальніше оцінюємо їх. Адже не секрет, що замість підтримки наша держава неодноразово відчувала політичний і економічний тиск з боку Заходу, нас звинувачували мало не у зриві процесу ядерного роззброєння. І лише через те, що ми пропонували виважено ставитися до проблеми ратифікації Договору про стратегічні наступальні озброєння (СНО).

До нас тоді не раз приїздили представники США, Росії, інших країн, були й керівники НАТО. Ось як згадує про одну з таких поїздок генерал Філатов. «У березні 1994 року, коли в Україну вперше прибув міністр оборони США Уільям Перрі, відвідав гість і нашу дивізію. Відповідно до затвердженого плану ми показали позицію командного пункту 209-го ракетного полку і шахтно-пускову установку (ШПУ) з ракетою СС-24. Не буду перебільшувати, побачене на гостя справило сильне враження. Це було видно навіть з виразу його обличчя. Особливо, коли Перрі побував на командному пункті, що був глибоко під землею, де в той час несли бойове чергування офіцери бойової обслуги пуску ракет. Надто вразила його розмова з нашими офіцерами, що перебували за пультом з ключами, на яких були написи «Пуск ракети».

Пізніше, під час обіду, американський міністр сам зізнався у цьому. Коли мені, — продовжує розмову генерал Філатов, — надали можливість сказати кілька слів, я висловив припущення, що офіцери-ракетники США добре знають свою справу і готові виконати покладені на них завдання. «Мої підлеглі, — додавши металу в голосі, продовжив я, — підготовлені не гірше, вони віддані своєму народові й готові у будь-який момент до виконання поставленого завдання. Але краще, щоб такий наказ не надходив ніколи». Після чого запропонував тост за мир, взаєморозуміння, повагу й рівноправне співробітництво.

У. Перрі підвівся. Підійшов до мене і російською мовою сказав:

«До дна!» Всі присутні американці стоячи вітали наших офіцерів. У нас вони побачили справжніх патріотів, висококваліфікованих професіоналів, здатних надійно захистити свій народ, свою державу».

Як передати ці риси характеру колишніх ракетників нинішньому поколінню захисників Вітчизни? Крім згаданого свята дивізії, тут створили музей ракетних військ. У цій справі допомогло керівництво 43-ї ракетної армії. Місцем для нього обрали демонтовану шахтно-пускову установку, що неподалік Первомайська. Створювався він силами колишніх офіцерів-ракетників. Директором працює також колишній командир одного із підрозділів нашої дивізії полковник Олександр Вайлупов. До речі, наш музей став філіалом музею Збройних Сил України, що розташований у Києві.

Однак все це лише окремі фрагменти відтворення традицій ракетників. На мою думку, у цій справі потрібен системний підхід. Поки колишні ракетники, як мовиться, живі-здорові, треба залучати їх до всіх заходів, які б дали можливість зберегти для майбутніх поколінь згадку про те, що являли собою наші ракетні війська, яка місія покладалася на них і, звичайно, чим закінчилася їхня доля. Написання книг, створення фільмів і телепередач, музейних кімнат, зустрічі з нинішніми воїнами колишніх ракетників — все це не може обійтися без участі тих, хто своє життя колись пов’язав із службою у найпрестижніших на той час військах. Так само не обійтися у цій непростій справі без координації дій з боку Міноборони.

Середній вік звільнених з ракетних військ офіцерів становить 35—36 років. Більшість з них — це інженери-ядерники, електронники; чимало техніків, а також спеціалістів гуманітарного профілю. За межами військових частин вони поринули у вир зовсім іншого життя. Як вижити в суспільстві з ринковою економікою — цього офіцера-ракетника ніхто не навчав. Значна частина має проблеми із здоров’ям: даються взнаки чинники ризику й напруженості під час бойових чергувань, проведення робіт на ракетно-ядерному комплексі тощо. Особливо це стосується тих, хто залучався до ліквідації ядерної зброї.

За даними медиків, рівень захворюваності серед військовослужбовців, які були зайняті на демонтажних роботах та в спорудах, де зберігалися ядерні боєприпаси, зріс у 2,5 разу, а у тих, хто працював з компонентами ракетного палива — в 6,3 разу.

На мою думку, колишні ракетники правильно порушують питання про те, щоб надати ліквідаторам ядерної зброї такі само пільги, які мають ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС. Їхнє клопотання з цього приводу підтримують провідні вчені-медики, які працюють у галузі екстремальної медицини. Оприлюднені ними висновки свідчать про те, що ліквідатори ядерної зброї наражали себе на таку саму небезпеку, як і ліквідатори-«чорнобильці».

Щоправда, число ракетників, зайнятих на знищенні ядерної зброї, не таке вже й велике. Але це не зменшує проблем, з якими вони нині залишилися фактично наодинці. Найбільшою з них, звичайно, є поліпшення стану здоров’я: усі ліквідатори-ракетники, за даними медиків, потребують щорічного стаціонарного лікування й оздоровлення. Але аж ніяк не всі мають можливість придбати потрібні ліки чи санаторно-лікувальну путівку...

Ризикуючи життям, ці люди сумлінно виконали покладене на них завдання: зробили світ безпечнішим. Про знищену зброю говорять усі, про тих, хто її знищував, не згадують. Залишається сподіватися, що давно підготовлений законопроект про надання пільг ліквідаторам ядерної зброї і прирівнювання їх у правах до ліквідаторів- «чорнобильців» все-таки дочекається свого часу на обговорення, а народні обранці переймуться почуттям відповідальності за долю цих людей і підтримають його.