«...Я за вдачею тягунець»

Ще кілька років тому балаклавські гірники отримували зарплату цукром, щебенем, арматурою. Та й то нерегулярно. «Живих» грошей не бачили по сім-вісім місяців.

І плата за роботу була мізерна. Тепер усе інакше. ВАТ Балаклавське рудоуправління імені Максима Горького —переможець севастопольського регіонального конкурсу «Кращий роботодавець року—2002», дипломант Всеукраїнського рейтингу «Золота фортуна», а директор підприємства — володар Георгіївської медалі «Честь. Слава. Труд». За підсумками роботи за минулий рік балаклавські гірники випередили 12 галузевих ГЗК. Із підприємства, яке готували до процедури банкрутства, рудоуправління за три з половиною роки перетворилося на потужне виробництво, яке міцно стоїть на ногах. Середня зарплата тут упевнено підбирається до тисячі гривень. А починалося все з бурхливих зборів профспілкової організації, з ініціативи профкому на чолі з В’ячеславом Миколайовичем Пшеничним, на зло якому попереднє керівництво створило свій «кишеньковий» профком. Міська влада зважила на прохання колективу, і в травні 1999 року В’ячеслав Іванович Горбатов змінив крісло керуючого житлово-комунальним господарством міста на посаду директора БРУ.

Вибір керівника не був випадковий — 30 років тому В’ячеслав Горбатов починав у рудоуправлінні підривником. Пройшов кілька сходинок росту на підприємстві і був призначений на посаду заступника голови Балаклавського райвиконкому. Отож у новому кріслі він не почувається новачком.

Пригадуючи ті роки, В’ячеслав Іванович дуже тепло каже про Ніну Федорівну Селіванову, тодішнього голову РВК: «Вона справжній тягунець (улюблене слівце Горбатова. — Прим. авт.), усю себе, всю душу віддавала людям. Я щасливий, що працював поруч з цією чудовою жінкою, що пройшов у неї справжню школу управління. За її поданням у 33 роки я й очолив міське житлово-комунальне господарство».

Цю галузь Горбатов очолював 15 років. Тепер і рудоуправління — на піднесенні. Своїм головним досягненням він вважає зниження кредитних боргів за три роки з 32 млн. гривень до чотирьох. До кінця року і цей борг буде цілком погашено.

Приймаючи підприємство, що працювало три дні на тиждень, поставляло 95 відсотків вапняку за бартером, мало величезні борги у зарплаті, перед партнерами, Пенсійним фондом, бюджетом, він ілюзіями себе не тішив. «Знав, що буде нелегко, — каже Горбатов. — Мабуть, тому, що батьки були тягунцями. Мама моя за свою тяжку працю в садівництві отримала орден Леніна, його абикому за радянських часів не давали». І він, селянський син, привчений до праці змалечку, без побоювань, упевнено впрягся у воза, здавалося б, нерозв’язуваних проблем.

Після ретельного аналізу економічного стану підприємства, де не було елементарного планування, зробив кадрові перестановки, створив потужний юридичний відділ, ліквідував створений попереднім керівництвом Торговий дім, через який прокачували фінанси. Побувавши в основних партнерів, Горбатов зумів переконати керівників «Криворіжсталі», «Запоріжсталі», Красноперекопського содового заводу допомогти, оплачувати поставлену продукцію живими грошима. Дуже доречним стало і своєчасне рішення Верховної Ради та Кабміну про проведення економічного експерименту в гірничодобувній промисловості. Борги дозволили реструктуризувати, розтягнувши їх погашення на кілька років, але за умови, що підприємство регулярно виплачуватиме поточну зарплату, перераховуватиме вчасно податки, оплачуватиме споживану електроенергію. Із п’ятдесяти споріднених підприємств з умовами експерименту впоралося менше половини, зокрема й Балаклавське рудоуправління.

Обов’язково напишіть, — просить Горбатов, — що без підтримки міської влади ми навряд чи витримали б цей марафон. Місто прийняло в комунальну власність наше житло, допомагало у ритмічній поставці електроенергії і залізничних вагонів, щоб не було простоїв у відвантаженні флюсів. Найважчі були перші два роки. Але на перепочинок часу не залишалося.

Роблячи ставку на молодих, директор безбоязно висуває на посаду головного маркшейдера вчорашнього студента Віктора Гафіулова, призначивши до нього заступником і наставником водночас Любов Іванівну Самойлову —досвідченого фахівця, ветерана підприємства. Своїм заступником з охорони праці та техніки безпеки Горбатов призначив також новоспеченого фахівця Ігоря Шумейка, досвід якому передає ветеран Віктор Костянтинович Калмиков. За три роки в рудоуправління запросили 25 молодих фахівців. Нинішнього після захисту дипломів прийдуть іще вісім. Для них і проблему з житлом вирішили. Під малосімейний гуртожиток переобладнали старий порожній готель. Ще 61 квартиру працівники рудоуправління, за словами Горбатова, ліпитимуть власноруч у стінах недобудованої чотириповерхової виробничої будівлі в мальовничому місці біля гори Гасфорт. Років 15 тому в будівництво майбутнього ГЗК на Гасфорті було вкладено 100 млн. карбованців, але після палких суперечок екологів і гірників розробку гори заборонили. Капіталовкладення пропали, а в те, що не встигли розтягти — будівлю і ставок, що утворився, Горбатов мріє вдихнути друге життя. «Він сам працює, як віл, і від інших вимагає того самого, — кажуть про директора в колективі. — З ним нелегко, але ніхто з провідних фахівців не звільнився з його приходом». Та й як підеш, каже моя знайома з «руди», нам важко працювати, але ми точно знаємо, що в призначений день отримаємо зарплату, і не маленьку. А до відпустки ще й на оздоровлення гроші дадуть: не менше від середнього заробітку. Наприкінці року, ось, тринадцяту зарплату дали: вперше за багато літ людям заплатили за вислугу років. Як щось станеться — і операцію в лікарні оплатять, і ліки куплять...

А директор уже говорить про середню зарплату в 2000 гривень.

— Тільки-но ми почнемо розробляти Каранське родовище, — веде далі Горбатов, — у нас і обсяги, і продуктивність праці зростуть. А отже, і прибуток, і все, що з ним пов’язано.

Одне непокоїть керівника: а що як міськрада не дасть добро на розробку Карані? Гасфорт-бо «зелені» відстояли. Та треба бути реалістами. На сьогодні туристсько-рекреаційний розвиток севастопольського регіону поки що мрія в зародковому стані і всіх людей у найближчі десять-п’ятнадцять років ні роботою, ні зарплатою не забезпечить. А рудоуправління реально годує не тільки майже тисячу гірників з їхніми сім’ями, а й про ветеранів не забуває. Учасники війни чотири рази на рік у касі рідного підприємства отримують по сто гривень, учасники бойових дій — по двісті. Попри те, що житло передане на баланс місту, підприємство безплатно газифікує квартири не тільки своїх пенсіонерів, а й усіх ветеранів, які мешкають у колишніх відомчих будинках. При профілакторії, де без відриву від виробництва лікуються гірники, будують і пансіонат вихідного дня на березі моря у Василевій балці. Поки що це десять стаціонарних наметів, а наступного року тут виростуть дерев’яні будиночки — ліс в Івано-Франківську вже замовлено. Чотириста дітлахів гірників займаються у зразковому хореографічному ансамблі «Радість», слава про який давно перейшла і кордони України. Будинок культури, який потребує капітального ремонту, стадіон, де проводяться відповідальні футбольні матчі та найкрасивіші свята Севастополя, — також постійна турбота керівника.

— Продуктивність праці не дуже висока, бо тримаємо людей під розробку Каранського родовища (сьогодні безболісно можна скоротити третину працівників). Від вирішення цього питання залежить доля не тільки нашого колективу, а й Балаклавського району загалом. Адже БРУ, крім того що добру чверть районного бюджету забезпечує, ще й ділиться своїм прибутком, розв’язуючи завдання району, — попереду 2500-річчя Балаклави.

Головний біль сьогодні — майбутня приватизація. І Горбатов розповідає про недалекоглядну, на його думку, політику приватизації гірничо-металургійного комплексу України. Найближчим часом піде з молотка державна акціонерна компанія «Укррудпром» із статутним капіталом 1 млрд. 260 млн. гривень.

Мрії

Кожен, хто знайомиться з В’ячеславом Горбатовим, не може не відчути потужну енергетику цієї незвичайної людини. Талановитого керівника, котрий піклується не про власну кишеню, а про людей, про процвітання рідного підприємства, району, міста.

— Вам, мабуть, уже тісно в рамках керівника підприємства, — запитую наостанок, — вам би роботу масштабнішу?

— Ні, — відповідає. — Мені втілити б у життя те, що намічено: щоб один мільйон вкласти у виробництво і стільки ж — в екологію; щоб Кадиковський кар’єр пристосувати під водосховище із запасом прісної води в 15 мільйонів кубів. Бо поки що повеневі води топлять Балаклаву. Під цю програму в нас є три проекти: німецьких, датських і наших фахівців Інституту південних морів. Псилерахський кар’єр, зробивши перемичку в 300 метрів, можна перетворити на штучну морську бухту з вантажним портом. А Каранське родовище одразу плануємо розробляти ближче до моря, щоб у міру відпрацювання 120-метрової гори менше довелося вкладати грошей на спорудження там опісля чудових пляжів і п’ятизіркових готелів. І це цілком реально...

А на прощання В’ячеслав Іванович похвалив нашу розумну незаангажовану цікаву газету. Як недолік зазначив зайву, на його погляд, «академічність» і порадив журналістам, які пишуть про ті чи ті проблеми, відстежувати їх у часі.

Дякуємо за поради, В’ячеславе Івановичу, і нехай вам стане здоров’я, сил і коштів, щоб здійснити всі ваші добрі задуми.

Севастополь.