Коли ми на початку місяця побували в Теофіполі,глава райдержадміністрації Володимир Пожалюк та голова райради Василь Шуляк не приховували свого задоволення і гордості від того, що є чим пишатися, є що показати в районі. Два дні возили по полях, заглядали у найвіддаленіші куточки, щоб переконалися: все засіяно. Справді, теофіпольські землі милують око. Тут навіть кордонів і дорожніх покажчиків не треба, щоб побачити, де закінчується сусідній район чи область, а де починають хазяйнувати господарі.
Якщо патріотизм вимірювати не словами
До речі, одночасно з нами в Теофіполі «гостював» ще один столичний журналіст, наш колега з журналу «Перець». Дорогою до виробничого сільськогосподарського кооперативу «Святець», землі якого примикають до Лановецького району Тернопільської області, ми вдарилися у глобальну тему — патріотизм. Микола захоплювався тернополянами як «найбільш державницькою областю» і наводив свіжий аргумент: там усі партії знехтували «день міжнародної солідарності» і не вийшли на мітинги. Це «мірило патріотизму» втрималося лише на території Теофіпольського району: як тільки переїхали «кордон», почалися неорані, зарослі багаторічними бур’янами поля. Цей «патріотичний» краєвид просто приголомшив колегу, а ми пожартували: «Бачиш, вони не тільки на мітинги лінуються ходити, а й землю орати».
Хоча який це жарт — сміх крізь сльози. Коли чудові чорноземи твоєї країни перетворюються на дике поле, всі високі слова про любов до України сприймаються як банальна до оскомини демагогія.
Голова кооперативу «Святець», заслужений працівник сільського господарства, депутат обласної ради Василь Мастій вловлює наш настрій і собі тяжко зітхає: «Ми тут орендуємо 500 гектарів, більше ні кошти, ні технічні можливості не дозволяють...»
Як у справжнього господаря у нього болить душа за землю — без поділу на свою і чужу. Але в і рідному господарстві проблем багато. Хоча воно міцне і велике, та цінова політика держави навіть за найвищих урожаїв допікає гірше за негоду. Здається, результат селянської праці нікого, крім них самих, не обходить — ніби в країні ніхто їсти не хоче.
Щороку місцеві хлібороби виходять переможцями у споконвічному змаганні з природою, яке за традицією називається битва за урожай. Б’ються вони затято, але завойовані у праці «трофеї» — гроші за вирощене, зібране і продане — щоразу доводять гірку аксіому: переможні битви в нашій країні через «розумну» аграрну політику обертаються на ганебні поразки. Наприклад, торік у господарстві «Святець» одержали майже 700 тисяч гривень прибутків, а розраховували на два мільйони. І мали для цього всі підстави. Але селянську працю оцінюють копійками, а все, що треба для наступної битви — добрива, пальне, техніку, продають за «божевільним» прейскурантом. Можна тільки дивуватися, що за такого «паритету» у хліборобів ще не щезла висока польова боєздатність.
Не краща ситуація і в тваринництві. Василь Мастій зізнався, що птахоферма торік принесла вісім тисяч гривень збитків. За гіркою логікою, її треба було б знищити як «клас», що, до речі, і зробили тисячі колег Василя Васильовича по всій Україні. Однак знищити можна все. А що далі — завтра, післязавтра? Перейти всім миром на «стегенця Буша»? Навряд чи українцям сподобається такий «делікатес». Тому у «Святці» вирішили зберегти птахоферму попри все. Напевно, це і є той патріотизм, про який не кричать на кожному кроці: його просто тихо втілюють через малі, здавалось би, справи.
Чому багатство приносить... збитки?
Минула осінь і теперішня весна були для району такими ж складними, як і для всіх. Насамперед через те, що господарства «кинули» на дев’ять мільйонів гривень. Ці втрати стались, як уже згадували, через падіння цін на хліб. Майже сто тисяч тонн зерна, котрі зібрали теофіпольці, дали не прибутки, а самі розчарування. Те, що селян обдурюють всі і завжди, — вже стало своєрідним правилом, кодексом безчестя високих можновладців. Але теофіпольці обманулися самі, коли повірили у ... довгочасність ющенківських реформ.
— Ми того року наче відродились, розправили крила, — пригадав Володимир Пожалюк. — Ціна на хліб була, можливо, ще не такою, як треба, зате нам давали гарантію: виростили, зібрали — продасте. І забирали хліб за обіцяними цінами. Більшість господарств тоді одержали прибутки. У людей з’явилась надія, що нарешті можна працювати і щось заробляти. Ну і, зрозуміло, взялись за зернові з таким старанням.
От тут і помилилися. Минулий рік був не тільки для району, для всього села, просто обвальний. Скуплене за безцінь зерно принесло мільйонні збитки. А цих мільйонів так не вистачало, коли почали обсіватися. Рахуйте самі: для посівної району потрібно дванадцять мільйонів. Якби ж хто повернув отих дев’ять втрачених, то ще якось простіше викрутилися б. А так довелося стягуватися на все, мало самі не витягнулися.
Селяни, на жаль чи на щастя, вже не знаю, як точніше сказати, не так організовані, як шахтарі. Якби вони лягли на рейки, а не дали ввозити імпортний хліб — оце був би страйк! Якби вони добилися, щоб скупили зерно, що залишилося в них, — за тими цінами, за якими нині купують за кордоном, — була б інша цінова політика в майбутньому. Але їм ніколи страйкувати. Треба дбати про прийдешній урожай — час не чекає.
Каторжне завдання. У багатьох районах з ним так і не впоралися. Того і сіяли латками, орали хоч при дорозі, аби не набиратись сорому за облогуючі землі. Фахівці-аграрники нам зізналися, що насправді стільки озимих не загинуло, як звітують керівники багатьох господарств. Її просто не посіяли, пам’ятаючи «сюрпризи» минулого року.
У Теофіполі засіяли майже все. Лише під буряки тут відвели 4,5 тисячі гектарів. Для порівняння, у багатьох районах під цю культуру відведено в середньому до тисячі гектарів. А теофіпольці не побоялись вкладати гроші і працю у надзвичайно ризиковану сьогодні і нестабільну цукрову галузь. До початку травня вже було зароблено в землю насіння ярих зернових. А ще за тиждень — кукурудзи і гречки. Тож як не пишатись такою роботою? У багатьох трохи відлягло від серця — впоралися, можна зітхнути вільніше.
Аж раптом у районі звістка: голову райадміністрації відзначено у президентському указі. Доганою.
Хто в районі головніший
«Повідомлення приголомшило не тільки Пожалюка, а весь район», — розповів нам журналіст-пенсіонер, і нині небайдужий до всього, що стосується рідного краю, Вадим Шептицький. Чим заслужив таку милість? Невже тими показниками, що сьогодні, без сумніву, можна назвати одними з кращих в області? Та як не подивись, а район має перше місце за промисловими показниками, друге — за зерновими і за цукровими буряками вперто тримає першість. Втім, мова не про показники. Бо цифри, очевидно, навіть не бралися до уваги. Оцінку було поставлено стилю і методам роботи. А вони в районі справді неординарні, в багатьох на язиці крутяться. Недарма останній перевіряльник з «найвищої» у країні інстанції одразу й запитав, які стосунки у голови адміністрації і голови райради? І питання це могло означати одне: хто в районі перший хазяїн. А Пожалюк візьми та й видай: це вже третя перевірка починається з одного й того самого запитання. А відповідь одна — у Теофіполі владу не ділять між гілками, розподіляють лише роботу і турботу за справу. Тому й результати є.
— Те, що сьогодні на місцях двовладдя, не нами придумане, і, на мою думку, просто зайве, —розмірковує Пожалюк. — Але й відміняти цей порядок не нам, просто працюємо. Скажімо, на мені лежить більша відповідальність за використання бюджетних коштів. Тож кожного дня на столі довідка, куди пішла і звідки прийшла, в буквальному розумінні, кожна гривня. Але точно такий самий папір лягає на стіл голови райради. Бо він так само відповідає за те, чим живе і що робить наш район, хоча і приділяє більше уваги самоврядуванню.
Здавалося б, така дрібниця — чому рада розташована поверхом вище, ніж адміністрація. Але повз пильну увагу столичного чиновника це не пройшло: глава райдержадміністрації повинен бути у районі першим, і крісло його мусить стояти вище. А то, виходить, не та висота принижує виконавчу владу в районі...
І ще один «гріх» впав у вічі. Бабуся з Базалійського будинку для престарілих назвала Пожалюка при високому гостеві головою ради. Переплутала стара людина, а чи й не знала, як називаються нинішні посади. Для неї це й неістотно. Бабуся просто знає Володю із своєї Турівки. Знає, що той тепер ходить у начальстві, але ні про село, ні про людей не забуває. Ось і їй розпорядився виорати город, доки вона тут, на «зимовій квартирі», весни чекала. А що ще потрібно знати про керівників у своїх вісімдесят літ? Але це для нас питання риторичне. Столичний перевіряльник знайшов на нього свою відповідь: недопрацьовуєш, люди навіть твоєї посади не знають...
Дивна ситуація: скільки сил, енергії, красномовства витрачено на те, щоб презентувати на всіх трибунах дві гілки влади як рівноцінні і рівноправні. А коли ці гілки і справді показали свою єдність і рівноцінність у районі, одразу постали і запитання, і зауваження, і певна настороженість перевіряльника. І, зрештою, догана...
Між іншим, голова райдержадміністрації дуже неохоче розповідає про свою «нагороду». Просто коротко зауважує:
— Ще така чорна кішка не народилася, щоб перебігти між мною і Шуляком. Ми не так швидко здамося, як від нас цього чекають. Не станемо міряти спинки крісел, а просто працюватимемо, щоб наш район не перетворився на неорану стерню, а люди на погорільців.
А тут ще й голову райради Василя Шуляка знають як людину різку, безкомпромісну, ото й побоюються його гострого язика. Василь Корнійович і з нами говорив відверто: селянина розпач бере, коли гляне, що діється у державі. Робота його і не цінується, і не радує нікого, крім тих, хто її виконав. А коли так — як вести мову і про відродження села, і про державне реформування? Бо хоч як крути, а починається все ось тут, на зораному полі.
— Хіба урядовці не бачили, не знали, що в Україні буде хліб, що Україна — аграрна країна. Це ж сором на весь світ — житниці купувати хліб на стороні. А якщо ми й надалі нарощуватимемо виробництво зерна, то з чим ще маємо зіткнутися? Нам везтимуть пшеницю і жито з Африки? Схоже, сільське господарство свідомо знищують, бо це комусь вигідно. Тільки... Тільки селянин сіятиме навіть тоді, коли йому заборонять вирощувати хліб, як нині забороняють мак. Він знайде грядку, замаскує її і посіє. Навіть якщо йому за це самоправство грати світитимуть. Бо це український селянин. У нього з пращурів гени так влаштовані. Але кому це маскування потрібне? Кому вигідно, щоб селянин боявся? Україні, владі, вам, городянам? Дикість, абсурд, невігластво — перетворювати золоту житницю на чорну спалену стерню...
Важко не погодитись із такими судженнями. Як і з тим, що нинішня владна політика створює такі умови, коли керівник змушений дбати не про свій регіон, а про те, як догодити вищому. А коли мусиш годити, тоді й справді тільки й доводиться думати, чиє крісло вище та кабінет більший.
А в Теофіполі думають про земляків. Думають про землю. Кому й хочуть догодити — то найперше їм. І таке воно життя, що за це рідко отримують подяки. Здебільшого — догани. Такий собі патріотизм навиворіт.
* * *
Ми залишали Теофіполь світлого травневого дня. Він здавався ще світлішим від підбілених дерев на узбіччі доріг. Раптом за вікнами авто «побігли» чорні стовбури, і ми зрозуміли: Теофіпольський район залишився позаду. Далі — зона «високої культури землеробства».
До речі, на одному з недавніх засідань уряду віце-прем’єр-міністр з АПК Іван Кириленко відзвітував, що в Україні майже не залишилося неораних земель. Напевно, зі столичного асфальту їх справді не видно. Той, хто розуміє землю, як рідну істоту, бо живе і дихає нею, хвалиться не звітами. Його далебі не втішають навіть конкретні оброблені гектари. Бо гірко і боляче господарям, що державна політика відбиває бажання працювати в тих, кого в усіх святкових промовах називають гордістю країни, і закликають до ще невтомнішої праці на благо України.
Можливо, саме тому в Теофіполі так не терплять пустослів’я. Вони щоденними справами доводять: ми повинні і можемо дати раду землі. Бо це, як твердить керівник ТОВ «Нива», місцева жінка-легенда Лідія Самойлюк, «наше призначення від Бога. Іншого в нас немає. І не дано нам, селянам, іншого».
