Цей матеріал було написано, коли у Києві тривали мирні акції протесту громадськості, спричинені «травневим сюрпризом» одеської Феміди: на початку місяця вона взяла під варту відомого київського правозахисника, журналіста і поета (члена Національної спілки письменників) Леоніда Сапу. Доки правозахисник з-під варти безуспішно апелював до обласних керівників судової і прокурорської влади, представники громадських організацій стали у пікети під стінами приміщення Верховного Суду України, Генпрокуратури і ВР не лише з вимогою звільнення Л. Сапи, а й запроторення за грати... одеського судочинця, звинуваченого у згвалтуванні і нанесенні тілесних ушкоджень.

Як бачите, історія неординарна. Незважаючи на те, що у нас щодня людей десятками спроваджують до буцегарень (за кількістю арештованих — ми попереду Європи усієї!), а також на те, що тепер у нас арештовують цивілізовано — лише за рішенням суду (а перед ними — судом і законом, як запевняє влада, усі рівні).

Одеська Феміда і київський правозахисник — старі і привселюдні опоненти. Наша газета подавала кілька великих публікацій, у тому числі за підписом народного депутата України, про судові перипетії за участю юристів М. Розовайкіна й Л. Сапи, які намагаються відвоювати для нашої держави 21 мільйон доларів, винних мальтійською судноплавною компанією за нанесений екологічний збиток. Дійшло до звинувачень у зраді державних інтересів і з’ясування у судах стосунків правозахисників з головою Одеського облсуду А. Луняченком, якого опоненти вбачають головною перепоною на шляху відновлення справедливості та поповнення державної казни (див. журналістське розслідування «За «зраду» — по «фейсу» в «ГУ» від 11.10. 2002 р.).

Протистояння вкотре загострилося після того, як М. Розовайкін і Л. Сапа відверто вказали на ще одну «пляму на тамтешній мантії» — розголосили, що заступник голови Біляївського райсуду Олійник упродовж семи років судив людей, не маючи на те повноважень. На додачу обидва правозахисники стали на бік жертв цього судочинця, якому інкримінують згвалтування в дорадчій кімнаті учасниці судопроцесу і побиття іншого громадянина, до речі, підполковника запасу.

Судити судового чиновника у нас завжди було непросто, а тим паче довести слідчу справу до суду. Випадково отримавши дані про те, що кримінальна справа проти судочинця Олійника може «пропасти», Л. Сапа разом з М. Розовайкіним та потерпілим — тим самим підполковником, стали шукати її «кінці» в приміщенні обласної Феміди. На їх подив, п’ять томів справи і речові докази у канцелярії облсуду їм видали так швидко, що й адвокадської посвідки не дочекалися. З такою самою рішучістю правозахисники відвезли усе до Києва, де після кількох безуспішних спроб передати до Верховного Суду, віддали під розписку особисто в руки Генеральному прокурору України. Як наслідок — томи справи Верховний Суд спрямував на розгляд до Вінницького апеляційного суду (розгляд триває), а з приводу такого, м’яко кажучи, нетрадиційного поводження працівників Одеського облсуду з документами Генпрокуратура порушила кримінальну справу за ч.2 ст.367 КК (посадова недбалість).

Обидві сторони — і правозахисників, і судочинців, хочеться якось зрозуміти. Перші повірили у можливе знищення документів тому, що про порядки в одеському судочинстві знають не з чуток, а очевидне зволікання з відправленням кримінальної справи за зміненою підсудністю до Миколаєва їхні підозри підтвердило (один з потерпілих отримує офіційне повідомлення про направлення його справи 10 грудня до Миколаївського апеляційного суду для розгляду по суті, а 27 грудня він з правозахисниками «виловлює» її ще в Одесі). З іншого боку, що воно буде, коли кожен, кому заманеться, таким чином возитиме судові документи до столиці.

Утім, останнє запитання слід адресувати швидше керівництву судової влади області: що це за розгардіяш там такий з документами, чому п’ять томів документів і долучених до справи речових доказів зникли з їх поля зору? Секретар суду виправдовується малим досвідом роботи, каже, що її ввели в оману. Даруйте, а як це могло статися? Адвокатського посвідчення Л. Сапа пред’явити не міг (бо не має такого), посвідчення працівника судекспедиції — тим паче. До того ж Л. Сапа, маючи повноваження захисника у справі, не криючись, зазначив своє справжнє (!) прізвище у наданому йому журналі отримання документів.

То хто ж допустив порушення, не виконав своїх службових обов’язків — працівник суду чи відвідувач установи (а якщо завтра кримінальний авторитет постане на порозі судустанови і представиться генеральним прокурором — йому що, видадуть усі справи оптом?..). Водночас халатності чи інших правопорушень у діях одеських служителів Феміди прокуратура Одеської області не побачила, справу закрила. А міліція закрила і паралельну кримінальну справу за фактом викрадення особливо важливих документів з приміщення суду, в якій Л. Сапа разом з іншими проходив як свідок (бо що йому могли інкримінувати?).

Здавалося б, інцидент вичерпано. Та от, через рік, коли справа скомпроментованого служителя Феміди Олійника, не без старання відомих нам правозахисників дійшла до розгляду по суті, прокуратура «раптом» згадує про закриту справу з пропажею документів, скасовує постанову і повертає на нове коло розслідувань. Леонід Сапа про це дізнається, але геть не відає, що цього разу головну вину покладуть на нього (чомусь звинуватять його одного, а не усім трьох — уже була б злочинна група!). Звинуватили, що саме він заволодів документами у шахрайський спосіб.

Що тут вдієш? Можна було б покірно чекати, доки сумлінний слідчий не втямить найголовніше: правозахисники мали підстави побоюватися за матеріали з обвинувачення заступника голови райсуду у судовій системі його рідної області, а тому передали їх (цілими й неушкодженими) не будь-кому, а Генеральному прокуророві держави. А немає злого наміру — не шукай злочину.

Можливо, саме так і міркував київський правозахисник з вищою юридичною освітою, вирушаючи до Одеси на чергове засідання суду, який працює з... «викраденими» (а фактично — збереженими) Л. Сапою томами документів про звинувачення заступника голови Біляївського райсуду Олійника. А позаяк вінницький суддя (суд виїзний) до Одеси не прибув, то Л. Сапа, щоб не гаяти часу, погоджується з пропозицією слідчого завершити слідчий експеримент у справі стосовно «викрадання» документів, у якій, як був переконаний, проходить як свідок. Але саме там, у приміщенні обласної Феміди, де і мав завершитися експеримент, міліція заходилася брати правозахисника під «білі ручки». З’ясовується, слідчий з півмісяця тому нишком від Л. Сапи перекваліфікував його з свідка в головного винуватця, який, начебто,.. і завинив найбільше у зволікані з розглядом справи судді Олійника, а тепер ще й перешкоджає встановленню істини у справі «викрадення» документів. І що симптоматично — суддя Приморського суду міста-героя Одеси С. Терьохін «заслушав доводы следователя о том, что в деле имеются основания для избрания Сапе Л. А. меры пресечения в виде содержания под стражей» (мова державного документа!), з цим погодився.

Не беруся судити про всі аргументи (юристи зі стажем нарахували у постанові щонайменше 12 моментів, які, на їх думку, не відповідають істині). А от про те, що Л. Сапа «в г. Одессе жительства не имеет, от органов следствия скрывается» не сказати не можу. Бо, по-перше, це, певне, не для одеської Феміди писано, що перед законом усі рівні, незалежно від кольору шкіри, віросповідання чи місця проживання. А по-друге, найчастіше київського правозахисника Л. Сапу можна було зустріти на судових процесах саме в Одесі, то як же тамтешня правоохоронна система (про окремого слідчого мовчу) умудрилася його «не помітити» і вважати тим, хто «скрывается»?

Утім, кульбіти приморської Феміди цим не обмежуються. Апелювати з приводу захисту своїх конституційних прав арештант Л. Сапа змушений до свого давнього опонента голови облсуду А. Луняченка, який... разом із очолюваним ним облсудом (як юридичною особою) є відповідачем у цивільній справі за позовом Л. Сапи у столичному райсуді.

Опинившись під вартою на лікарняному ліжку, київський правозахисник, як і його однодумці на волі, просять втрутитися в ситуацію керівників Генпрокуратури, Верховного Суду, парламентаріїв, колег-журналістів, аби хоча б змінити підсудність його справи (передати з Одеси в іншу область), надати йому можливість для належного захисту своїх прав. Бо й справді, що ж це за рівність усіх перед законом, коли одному громадянину (Сапі) інкримінують вчинення легкого злочину і до суду намагаються тримати під вартою, а другого громадянина (Олійника) звинувачують у вчиненні тяжких злочинів — згвалтування, нанесення побоїв, але залишають на волі!

До того ж потерпають і без того потерпілі жертви заступника голови Біляївського райсуду, адже Л. Сапа, доки там «суд (і суть?!) та діло», не може бути їхнім захисником. Чи саме це комусь в Одесі і треба було довести?!

P. S. Коли цей матеріал було підготовлено до публікації, Л. Сапу, як він заявив у Києві на прес-конференції, «було фактично звільнено з-під варти без жодних пояснень», після чого правозахисник вручив касаційну скаргу особисто Голові Верховного Суду України. А керівник одеської Феміди А. Луняченко в оприлюдненому інтернет-виданням «Україна кримінальна» інтерв’ю про проблеми судочинства, сенсаційно заявив: «З політичної точки зору, можу сказати, що за великим рахунком судової влади у нас немає. Це, якщо говорити відверто. Є робота судів, але вона грунтується не на системі закономірностей, які мають бути, а на консерватизмі переважної більшості суддів, на мужності, на звичці працювати і не порушувати закон, дотримуючись нейтралітету».