Ця гімназія в одному з районів столиці має давні традиції. Ми дуже раділи, коли наша дитина, витримавши складні іспити, була зарахована до першого класу. І з вчителькою, здавалося, пощастило: досвідчена, тямуща, комунікабельна.
Однак на початку грудня батьки майже всіх малюків із занепокоєнням зауважили, що діти істотно змінилися. Я, як голова батьківського комітету, вирішила зібрати збори. Вчителька саме пішла на курси підвищення кваліфікації.
Зібравшись, батьки почали розповідати кожний про своє, та загалом схоже. Веселі та гомінкі в дитсадочку діти тепер нагадували звірят — злих, некерованих, побитих і подряпаних. Шість років їх вчили: битись погано. Тепер кожен вдома наставляв своє чадо: не давай себе ображати.
Були запитання й до вчительки: коли можна почути чи прочитати в щоденнику про успішність та поведінку дітей?
Я пообіцяла батькам поговорити з вчителькою і запросити її на наступні збори.
Але це було проявом моєї самовпевненості. Розмови в нас не вийщло. Стільки образи було в голосі вчительки, стільки звинувачень на адресу і нашу, які «зібралися перемити їй кістки», і наших дітей, гірших за яких не було за все її вчителювання. На прохання повідомляти про погану поведінку дитини почула у відповідь, що міськвно заборонило педагогам критикувати учнів.
Коли класного керівника не було, її заміняла вчителька, яка розповіла класу, що Святого Миколая та Діда Мороза немає, то, мовляв, батьки вас дурять. За погану поведінку дітям не дали сік, що безплатно виділяє столична міськдержадміністрація.
Педагоги, мабуть, забули, як раніше вчителі приходили додому, щоб поділитися з батьками проблемами виховання, як прикріплювали відмінників до відстаючих, як переймалися психічним станом дитини та її життям поза школою.
Київ.
