Нині в Україні не залишилося жодного нащадка славної родини Драгоманових-Косачів. Є вони у США, Бразилії, Росії. Пані Наталя Драгоманова — рідна онучка Михайла Драгоманова — ось уже 60 років мешкає в Угорщині. Чому родичі блискучого публіциста, історика, фольклориста Михайла Драгоманова та видатної поетеси Лесі Українки подалися в чужі світи? У кожного — своя історія.

— Дід емігрував, коли вийшов Емський акт і українську мову заборонили, — розповідає пані Наталя. — Спочатку виїхав до Австрії, потім — до Швейцарії. Останні шість років мешкав у Болгарії. Нині пам’ятні дошки дідові є в усіх країнах, де він мешкав і працював, а болгари вважають його одним із засновників Cофійського університету...

... Звісно, я не могла знати діда. Коли він помер, моєму батькові Святозару було тільки 11 років. Коли діда не стало, сім’я повернулася в Україну, бо бабуня просто не могла прогодувати дітей. Спочатку до Києва приїхав мій тато. Він мешкав у Косачів, і Леся Українка (двоюрідна сестра Святозара. — Авт.). готувала його до іспитів у 4 київській гімназії.

— Пані Наталю, а чому ви перебралися до Угорщини?

— Я вийшла заміж за угорця. 1943 року. Тоді в Києві було багато мадярських солдатів. Може, якби тоді не поїхала, то зараз з вами і не розмовляла б. Брат Михайло загубився десь на війні. Тато, мама, старша сестра Людмила, тітка Дора (сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова. — Авт.) виїхали пізніше до Сполучених Штатів. Тітка Ліля (Ольга Петрівна Косач-Кривенюк) померла в Німеччині. Моя молодша сестра Аріадна мешкає в Бразилії... Три роки ми нічого не знали один про одного. Потім мене тато знайшов. Випадково. Але востаннє з батьками і старшою сестрою я бачилася 43 року. Тільки 1988-го побувала на їхніх могилах. Мене запросили в Америку внуки Антоновича.

— А з сестрою Аріадною бачилися?

— Ні. Вона дуже самотня. Чоловік помер. Син Микола втратив роботу, а тепер з сім’єю перебрався в інше місто. Начебто йому запропонували місце на якійсь фірмі. Він інженер-електротехнік. Але ми листуємося. Інколи телефонуємо одна одній. Дуже коротенько. Ні їй, ні мені, на жаль, не вдалося розбагатіти. Але в дні народження ми обов’язково вітаємо одна одну по телефону.

— У вашої сестри дуже незвичне ім’я Аріадна. Я чула, що до цього імені у вашій сім’ї особливе ставлення.

— У нашій родині п’ять Аріадн. Михайло Петрович Драгоманов мав доньку Аріадну. Відтоді це ім’я повторювалося у кожному поколінні. Та донька вийшла заміж за львівського художника Івана Труша (йому є пам’ятник у Львові). У них також була донька Аріадна. В мене є сестра Аріадна і донька Аріадна, а в неї — теж донька Аріадна. Її ми і називаємо п’ятою. А загалом у мене вже шестеро правнуків! П’ятеро онуків. Двоє доньок.

— І вони знають українську?

— Це дуже болюче питання. Це тепер є недільні школи, де діти вчать українську мову. Поки доньки були малі, я розмовляла з ними українською. Чоловік Арпад трохи розумів мою мову. Він був учителем. Доньки теж учителюють... Розумієте, я тривалий час жила тут, як на острові. Може, тому і працювати не пішла. Тут усі дивуються, чому я стала домогосподаркою. Але я опинилася на чужині. Навіть свідком на моєму весіллі був чужий мені чоловік. Він просто перекладав мої документи. Побачив прізвище, запитав, чи я та сама Драгоманова, і висловив бажання бути моїм свідком. Чоловік не заперечував. Усе одно в мене не було тут жодної знайомої людини...

Звичайно, я маю всі угорські видання українських письменників. Бігала, шукала, купувала... Та до 1991 року не мала жодних контактів з Батьківщиною.

— Але нині ви співпрацюєте з Товариством української культури в Угорщині...

— Так, я тут найстарша. А дізналася, що є таке товариство, випадково. Коли вже Україна стала незалежна, я по радіо почула, що відкривається наше посольство. І почала розпитувати, як потрапити на відкриття. Мені казали, що це неможливо. Але одна угорська письменниця підказала, що в колишньому Будинку радянської культури саме має відбутися Шевченківський вечір. Хоча туди теж вхід за запрошеннями. Та я вирішила все-таки піти. Кажу: «Я така-то. Чи можна посидіти на вечорі?». А мені: «Заходьте, будь ласка». Там я і познайомилася з панею Ярославою (Ярослава Хортяні — одна із засновниць і голова товариства. — Авт.). Відтоді я тут. До речі, мені на 80-річчя товариство подарувало авіаквиток до Києва. Це було 2000 року. А торік на відкриття пам’ятника Михайлу Драгоманову мене запросила за свій кошт дирекція Національного педагогічного університету імені Драгоманова...

Хочу сказати, що я закінчила в Києві школу №57, що носила ім’я Івана Франка. Нині в цьому приміщенні — Літературний музей. Кажуть, що її назвали на честь Франка, бо він там вінчався. Ще коли це була колегія Павла Галагана і в ній була капличка. Нині ця школа в іншому приміщенні, але чомусь не носить ім’я Франка. Там є музей, у якому — випускний знімок нашого класу.

До чого я веду. 1991 року я приїздила на святкування 150-річчя діда. Конференція проходила в театрі імені Франка. І Леонід Кравчук, котрий відкривав конференцію, оголосив, що тут є онука Михайла Драгоманова. А я не знала, щіо йде пряма трансляція. Потім було відкриття фотовиставки в Літературному музеї (теж іронія долі — виставку, присвячену дідові, відкрили в будівлі, де десять років навчалася його онучка). Приходжу, а мені всі усміхаються. Підходить якась жіночка і каже: «Не впізнаєш?» А то моя товаришка по школі. Вона почула по радіо, що я в Києві, і прийшла в музей. А ще каже, що як була зустріч наших однокласників (сумна зустріч, бо багатьох вже немає в живих), то хлопці казали: «Скоро Драгоманову — 150 років. Якщо є десь на білому світі наша Наталя, то приїде до Києва».

— Пані Наталю, ваші діти, внуки усвідомлюють, що вони — нащадки великого літературного роду?

— Так. Нещодавно в нас були вибори до місцевих органів самоврядування, то в тому окрузі, де мешкає моя онука, балотувався українець. І вона сказала своїй бабуні-угорці: «Треба голосувати за українця, бо ми теж трохи українці».

До речі, моя донька з чоловіком також була в Києві. Я їм пояснила, де музей Лесі Українки. То донька розповідала, що коли її чоловік побачив цей музей, а ще величезний знімок Михайла Драгоманова, то не витримав і сказав екскурсоводові: «А ви знаєте, що цей чоловік — рідний прадід моєї дружини?»

Що було далі, можете здогадатися.

Розмову вела Наталя ФІЛІПЧУК.