Грузинський театр (зокрема театр Роберта Стуруа) здавна заворожував нас. За часів Союзу це було так: бач, усі ми на сцені не вільні, а вони — вільні! Тепер — так: бач, усі ми нібито вільні, а вони — найвільніші! Що воно таке?!
І ось нинішньої зими той самий славний Роберт Стуруа, легенда світового театру, приїхав із Тбілісі до Києва — вперше не як гастролер-тріумфатор, а як постановник «Царя Едіпа» Софокла в театрі імені Франка. Стуруа приїхав зі своєю командою: композитором Г. Канчелі, художником М. Швелідзе, хореографом Г. Алексідзе. Актори — наші: Богдан та Остап Ступка, Степан Олексенко, Станіслав Станкевич, Євген Шах, Наталя Корпан та інші.
Прем’єра «Царя Едіпа» відбулася на початку травня, а Київ і досі не опам’ятався.
Враження від прем’єри було таке, ніби ти пішов на розкішне грузинське застілля (ах, сациві-сапераві), а тобі там дали черствого гіркого сухаря, та ще й спитали суворо: «Ти що, їсти сюди прийшов?!»
Що сталось?
Справді, значною мірою, розчарування породжене тим, що від Стуруа чекали «звично-грузинського» видовища, а він показав нам же — наше, утримуючись при цьому від будь-яких ефектів. Натомість Стуруа вимагав викінченої точності, майже як Михайло Рєзникович у київській російській драмі! Спершу — точність, видовище — потім.
Однак Стуруа таки побачив найголовніше з того, про що треба було робити цю виставу саме у нас і саме на франківській сцені. Власне, Стуруа показав нам нас самих. Так, ніби сказав: хлопці, все тутешнє зло, всі українські невдачі й українська несвобода — від того, що ви не хочете думати над тим, хто ви насправді є. Ця думка у виставі — немов гвіздком продряпана. Вона наздоганяє тебе ще кілька днів після перегляду «Царя Едіпа». Те, чим нас тут пригостили, — таки справді сухар, гіркий і черствий сухар істини.
Нічого собі, пообідали! Нічого собі, сходили до оракула!
Власне, між нами й цією виставою, між нами й театральним пророком Робертом Стуруа відбулося точнісінько те саме, що й у п’єсі Софокла відбулося між Едіпом та оракулом. Хочеш істини? Що ж, бери, тільки вона страшненька. А ти чекав іншого ефекту?
Наші театральні критики одразу після прем’єри майже одностайно писали, що актори, мовляв, розійшлися з режисером. На прем’єрі, справді, було на те схоже. Актори справді мали вигляд школярів, заворожених магом і чародієм з Грузії. Навіть Богдан Ступка нагадував студійця, котрий, не замислюючись, старанно виконує уроки, задані майстром. Але ті, хто бачив виставу пізніше, кажуть, що вона потроху набирає живих емоцій. Будемо сподіватися, вистав через десять все стане на своє місце.
А поки що суперечки не вщухли. Олії у вогонь додав фестиваль «Київ травневий»: санкт-петербурзький Театр на Літєйному привіз до нас свого «Едіпа-царя» у постановці Андрія Прикотенка. Вистава ця — смілива, стьобна, «митьковська», одразу припала киянам до душі. Навіть довелося чути фразу в телеогляді: «Ось те, чого не вистачає нашим франківцям!» Цікава фраза — вона, либонь, свідчить про те, що наші Фіви не хочуть нічого про себе знати, їм сухар істини нецікавий, подавай банан екзотики, бо саме його «найбільше не вистачає!»
Боюсь, що Стуруа з франківцями таки влучили в точку, бо їхня вистава — саме про це.
