Чорна Весна

З осені тридцять другого комнезами вимели з комор не тільки зерно. Вони позабирали заховані десь у запічку чи в самій печі пригорщі квасолі, гарбузового насіння, сушених дичок. Нишпорили по льохах і вигрібали з діжок квашену капусту, огірки. Залазили в димарі, заглядали в колодязі, трусили стріхи...

Колишній бідняк Юхим, на прізвисько Глухий, заходив уранці з активістами до хати і перевертав у печі горщики зі щойно звареним кулішем. Шугав ковінькою у підпіл — чи не закотилася бува туди картоплина... Плакали діти, тужили жінки, а комнезами, немов напасть, ішли від однієї оселі до другої.

Навесні тридцять третього на селі стало тихо і страшно. Сонце зрідка визирало з-за хмар. Не валували собаки, не цвірінькали горобці, не літали сороки. Нікого живого не було видно і чути. Діти не плакали, не просили в матерів «папи». Вони лежали на холодних печах і не піднімали голівок.

Вже не ходили й активісти. Лиш щотижня селом проїжджав запряжений у худющу шкапу віз і на нього виносили мерців. На кладовищі відкрили склеп, у якому колись було поховано панів, і туди скидали померлих. Пухлі люди лежали по порожніх хатах, у сінях, на ганках, на подвір’ї, попідтинню. Якось віз зупинився біля наших сусідів. У моєї однолітки, Ганни Рибалко, померли батько і брат. А мати, слаба і пухла, лежала на долівці.

Двоє візників схопили нещасну жінку і потягли її на купу трупів. «Щоб не вертатися знов», — бурчали гробокопачі.

Ті, хто ще міг якось пересуватися, йшли до лісу і вигрібали з-під перепрілого листя жолуді. Дома сушили їх, лузали, мололи на жорнах і пекли з «борошна» перепічки. Наша мати з моїми старшими сестрами надибали десь качання кукурудзи. Потовкли його у ступі, пересіяли на решето, а потім розмочували в окропі й ліпили «оладки».

Якось я вранці зайшла у хату до своєї подруги Наталки. Її мати, тітка Мотря, поралася коло печі. Над соломою, яка більше тліла, ніж горіла, вона гріла в горщику воду.

На припічку лежали одна картоплина і півбуряка. Тітка збиралася варити «борщ». Той «борщ», про який ходила приповідка: «Насипала мати у миску дітям їсти та й каже: «Беріть, діти, ложки і їжте борщ». А вони дивляться в миску, бачать там тільки свої личка і відказують: «Де ж той борщ, мамо, як там сама ляля!»

У Наталки було троє старших сестер і один брат Яким. Він був у комнезамах. Коли їхали з сусіднього села Головківки люди, він зупинив підводу і забрав у них клунок проса. Тоді ті люди прийшли вночі і підпалили тітчину Мотрину хату. Яким згодом поїхав на Донбас. На будові на нього впала балка і вбила.

Та тоді, коли я прийшла до Наталки, всі у них були живі. Наталка спала, закутавшись у дране рядно. Я розторсала її, щоб уставала. Вона, ледь продерши очі, витягла з-під ганчір’я велику кістку і почала гризти. Потім протягла її мені. Це була кістка з дохлої коняки. Мертвечину з худоби вивозили у пісок і прикопували. Наталка вигребла з-під піску собі «харч».

Другого дня сусідські жінки зібралися йти до села Косарі по брагу. Її зливали зі спиртозаводу у довгі і глибокі канави. Пішла з сусідками і я. Довгий шлях через степ і яри забрав сили. Ледве доплентавши до канав, я побачила біля них багато людей. Вони, немов мухи, обліпили смердючі ями. Одні бродили по них по пояс. Дехто падав, і його витягували напівживим. Я побоялася підходити близько. Від голоду і смороду в мене запаморочилася голова. Відійшовши від канав, трохи посиділа і побрела ні з чим додому.

Вже смеркло, як добилася до свого села. Ввійшла до хати. Біля порога було темно. На столі горіла свічка. Мати, сестри і брат мовчки стояли під образами. На лаві лежав батько.

Він віддав Богові душу вдень. Не проронивши ні слова.

Наприкінці квітня у лісі проклюнулася левурда (так у наших краях називають черемшу. — Л. Т.) Люди чорними валками потяглися до галявин. Хто не витримав і наївся зелені прямо в лісі — помирали, не дійшовши додому. Ми, діти, ходили на берег і рвали дикий щавель. Його осередки були дуже кислі, і від нього болів живіт.

До лісу нас не пускали. На хуторі, під лісом, у якоїсь жінки вимерла від голоду вся сім’я. Залишилася тільки вона та її маленька дочка. Жінка від горя втратила розум, зарізала свою дитину і з’їла...

Якось забрели ми з Наталкою у колгоспний двір і побачили там великий чан. У ньому була чорна патока, яку привезли з заводу для годівлі худоби. Чан був на великому замку, і ми з розпачем ходили навколо нього. Раптом я помітила під самим дном малесеньку дірочку. Ми витягли зі стріхи соломину і просунули її в отвір. Патока виявилася густою, закристалізованою. Ми облизували соломинку, «ласували» патокою доти, доки не відігнав нас від чана сторож.

Коли на деревах з’явилося листя, люди, мов гусінь, накинулися на нього. Рвали листки липи, берези, товкли їх у ступі і пекли «млинці». Наша мати нарвали берестового цвіту. Він не був такий слизький, як липове листя. Спочатку цвіт посушили на лежанці, а потім потовкли його і просіяли. У сусідньому селі за тонку ткану скатертину і рядно ми виміняли торбинку чорного борошна. Мати окропом замішували берестовий порох, ледь обвалювали його в борошні і варили «галушки». Шестеро душ нашої сім’ї врятувалося від голодної смерті ще й тим, що старшу сестру Гапку взяли в колгосп варити посьорбку. Другу сестру Харитину забрали в радгосп у Матвіївку. Людей, які ще ходили, гонили в поле трусити після плуга пирій, копати канавки від довгоносика. Харитина приносила з радгоспу пригорщу прілого жита. Мати смажили його на сковороді, потім розтирали пляшкою у ночвах. З тих крупців варили куліш.

У наших сусідів Гната та Явдохи Тимків померло троє дітей. Гнатиха брала старшу Марійку з собою у степ сапати буряки. Щоб заробити й на неї затірки. Дівчинка була дуже слаба, ледве ворушила сапою. Мати підганяла її, щоб не відставала від дорослих. Марійка прийшла додому з буряків і померла під хатою...

Ближче до літа всіх живих бригадири виганяли в поле. Люди вручну скопували гектари пониззя під городину. На бурякових гонах ставили дерев’яні жолобки з протруєною патокою, щоб знищити шкідників. Дехто з сапальників не витримував і крадькома зачерпував рукою смердюче пійло. На другий день та людина лежала під тином неживою.

Нам, дівчаткам-підліткам, сказали, що можна заробити окраєць хліба в лісника. Цілий день ми сапали в лісі дубки. Їли корінці купини, вони були солодкі, цвіт рясту. Надвечір нам видали по шматочку чорного, як земля, хліба. Випікали його з житнього борошна. Ми не накинулися на хліб, а нюхали скибочку і по крихітці клали до рота. Під лісом набрали ще й печериць. Не втрималися і з’їли й їх. Дома макітрилася голова, нудило, але якось очуняли...

Часто мене просила заночувати у хаті вдова Василина, або, як її називали у селі, Васька. Жила вона на хуторі з двома дітьми. Уночі Васька потайки ходила в лісництво.

«Йду, — розказувала, — опівночі лісом, а прямо над головою махають крильми сови... Моторошно, страшно, а треба йти». Васька навпомацки залазила через віконце у землянку і набирала клунок жолудів. Приносила його додому, молола жолуді на жорнах і пекла «хліб». Було у неї кілька пригорщів житнього борошна, яке їй удалося сховати від активістів. З борошна вона запарювала квашу і годувала дітей, Саника і Параску. У куркульській хаті колгосп організував дитячі ясла. Колись хазяйські засіки і комори тріщали від збіжжя та іншого добра. Тепер колгоспівські діти бродили подвір’ям і їли спориш, калачики, цвіт жовтої акації. Раз на тиждень у ясла завозили потерть — суміш зернових відходів. З потерті варили куліш. З почорнілої сої — затірку. З січавиці — суп. Засмажували олією з ріпаку.

Одного дня, коли всі матері були на буряках, прибіг на поле вістовий і сказав, що в яслах померли діти. У нашої сусідки Якилини Стадник у яслах було троє дітей — восьмилітня Марійка, шестилітня Христя, а Олі пішов четвертий. Менші дівчатка відразу померли у яслах. А Марійка кілька днів лежала на печі і казала, що житиме. Бо тепер їх у матері лишилося двоє (була ще моя однолітка Віра) і буде що їсти. Однак до вечора перестала дихати й Марійка.

У Насті Похил, її чомусь називали Грознихою, померли малолітні Іван та Маруся. Поховали дітей також з Бойківки, Селезнівки, з Вигону (це назви кутків нашого села Поселянівки. — Л. Т.) Скільки всього дітей ходило тоді у колгоспівські ясла і скільки померло, точно не скажу. Бо я добре знала лиш тих дітей, які жили коло нас. Померли діти у яслах через отруєння. У мішку потерті, яку завезли для харчування, виявилися зерна мишію і блекоти. Так закінчилася чорна весна Тридцять Третього. На сільському кладовищі, де ховали померлих, не залишилося й сліду від великих могил. На тому місці ростуть кущі бузку і вишень.

 

Кіровоградська— Черкаська області.