Потрібні компроміси

Деякі політичні сили, особи прагнуть здобути пальму першості. Але ж не про це йдеться — треба вирішувати справи України.

Ключове завдання політичної реформи — створити дійову, ефективну владу. Політики одностайні в думці: щоб досягти цього, передусім повинні спільно діяти уряд і парламент. Не Президент, а Верховна Рада має формувати Кабінет Міністрів, відповідати за наслідки його дій, останній постійно одержуватиме парламентську підтримку. Розбіжностей у цій площині фактично немає. Вони виникають — й істотні! — на шляху реалізації ідеї.

У винесеному на всенародне обговорення законопроекті Леонід Данилович пропонує, щоб, незважаючи на те, що уряд формуватиме парламент, за Президентом все-таки залишилися силові структури і голови місцевих адміністрацій. А це — МВС, СБУ, Міноборони, Держкомкордон, МНС, податкова адміністрація, митна служба, несилове (!) Міністерство закордонних справ і керівники всіх без винятку держадміністрацій —обласних, міських, районних. Фактично пропонуються зміни без змін. Гірше того, проектована друга палата у Верховній Раді посилила б президентську владу...

Тепер пригадаємо законопроект опозиції. Вона майже нічого не залишала Президентові, всі повноваження передавала Верховній Раді. Не дай Боже, так сталося б — народні депутати займалися б лише виконавчими функціями та призначеннями. На законодавчу діяльність часу не залишилося б. Ця обставина засвідчує: маємо протистояння. До компромісів сторони не схильні.

Варто нагадати і недалеке наше минуле. До прийняття нової Конституції, тобто до 1996 року, в політичній системі України вже діяло дещо з того, до чого нині нас кличуть. Верховна Рада, наприклад, вже призначала ключових членів уряду. А якою була тоді ситуація? Гіршою, ніж сьогодні. Тож головне не в тому, як називатиметься форма правління: президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською. Важливо, щоб влада була спроможною, здатною добиватись успіху. В цьому суть проблеми.

Не можна не сказати про владну проблему в регіонах. Її, зрозуміло, заторкують. Але як? Леонід Данилович Кучма вважає, що голів держадміністрацій і в майбутньому має призначати Президент. Опозиція наполягає на тому, щоб це робив Прем’єр-міністр. А світовий досвід засвідчує інше: згаданих посадовців найкраще обирати, а не призначати, і треба діяти демократично. Щоб не втратити управлінську вертикаль, потрібно розробити дійовий механізм впливу на обраних керівників. На жаль, у законопроектах про все це і не згадується. Ні з президентського боку, ні з опозиційного.

Тривалий час у структурах і законодавчої, і виконавчої гілок влади висловлювалися невдоволення з приводу того, що їхній співпраці заважає відсутність противаг. Ці положення, справді, так виписані в Конституції, що практично Президент не може розпустити парламент, а останній не може оголосити імпічмент Президентові. Ініціатори політичної реформи не обійшли цю проблему, але про систему стримувань і не згадують. Наче такої потреби немає!

Згадуваний уже проект-168 торкнувся лише питань імпічменту. Та так, що за ним Президента можна усувати за першого бажання парламентаріїв (я про це писав у «Голосі України»). Така сама картина і в пропозиціях Президента. Про імпічмент ні гу-гу, залишається все, як є. Вогонь спрямовано проти Верховної Ради. Президент може розпустити її, коли вона протягом 60 днів не сформує після відставки новий уряд, коли протягом місяця не створить постійно діючу парламентську більшість, коли до 1 грудня не затвердить Держбюджет. Не буду аналізувати назване (термін «постійно діюча парламентська більшість» викликає сумнів правників). Хочу акцентувати на іншому — а де пропозиції стосовно балансу у співпраці Президент — парламент? Через протистояння, що є між ними, потерпають Україна, народ. Проте ми в тисячу перший раз спостерігаємо горезвісне перетягування ковдри.

В результаті політичної реформи можлива нова загроза — поява другого «центру» влади в особі Прем’єр-міністра. Недавнє протистояння Президент — парламент може змінитися на не менш небезпечне: Президент —Прем’єр-міністр. Цього руйнівного для держави явища не можна допустити. Перепоною на його шляху має стати законодавча пересторога. І подбати про це законодавці повинні сьогодні.

Не можу не сказати про ідею, що вже набридла суспільству, — про намір створити в парламенті другу палату. Цей задум містився ще в проекті Конституції, але він не був підтриманий депутатами. Потім його винесли на горезвісний всенародний референдум —успішно пройшов, як і решта питань, однак не знайшов законодавчого втілення. Тепер з’явився втретє. Двічі був утоплений і знову сплив!

Автори двопалатної системи багато кажуть про її переваги. Переконують, зокрема, що вона дасть змогу краще представляти у Верховній Раді регіони. Але Київщину, скажімо, нині представляють вісім депутатів-мажоритарників, у новоствореній палаті їх було б лише три. Зрештою, справа не в представництві. І про це треба сказати грунтовніше.

Палата регіонів тягне за собою низку негативів. По-перше, заохочуватиме, підігріватиме сепаратистські настрої, які, на жаль, є в Україні і становлять неабияку державну загрозу. По-друге, парламент «придбає» в її особі ще одне «вето». Нині з президентським не знаємо, часом, як справитися, а тут ще й «палатне» пропонується. Кажуть, ця система підвищить якість законів. Ні, не підвищить. Тільки гальмуватиме законодавчий процес, посилить внутрішньопарламентські суперечності. Третє — таке нововведення ускладнить і без того складне політичне життя. Передусім постає питання — обирати чи призначати цю палату? Якщо обирати, то як — за списками чи в мажоритарних округах. І т. ін., і т. ін. Зрештою, для опрацювання цієї зміни немає елементарного: часу. І нарешті, останнє — друга палата потребує численних змін Конституції. Одні кажуть, що треба міняти половину її положень, інші —дві третини...

За недоцільність такого кроку під час загальноукраїнського обговорення висловилося багато людей, які далекі від юриспруденції. Це той випадок, коли промовляють народна інтуїція, мудрість життя. Та й Президент висловлювався в тому плані, що розв’язання цієі проблеми можна перенести на наступний етап реформування. Правда, у Зальцбурзі Леонід Данилович заявив, що особисто наполягатиме на запровадженні другої палати. Однак Президент все-таки піде, певне, на компроміс. Це потрібно заради реформи в цілому.

Оскільки сьогодні обговорюється, так би мовити, конституційна частина політичної реформи, в тіні залишалася проблема нового закону про вибори народних депутатів. Між тим її розв’язання — надважливе завдання. Сьогодні йдеться про розширення повноважень парламенту, про нову, з багатьох питань визначальну його роль. За таких умов неабиякого значення набуває порядок формування законодавчого органу.

Під час розгляду нового виборчого закону дискусії розпалюються фактично навколо одного питання: щоб обирати парламент винятково за пропорційною системою. Хоч Верховна Рада працює нинішнім складом порівняно недовго, виборчий закон розглядали, здається, п’ять разів. Не буду заглиблюватися в цю проблему — вона потребує окремої розмови, зупинюся лише на недавньому, останньому голосуванні з цього приводу.

Зауважу, голосувався лише пропорційний закон — один, без альтернативи. І було це повторне перше читання. Наголошую — повторне! І були нерегламентні переголосування: за наполяганням, заради «стабільності зали», на вимогу фракцій. І щоразу невтішні результати: 217 — «за», 213, 190. Після цього розгорнули боротьбу за те, щоб перенести закон на третє (!) перше читання. Справи ще гірші: «за» 189, потім — 92. Законопроект знято з розгляду.

Більшість депутатів вочевидь не хоче переходити на стовідсоткову пропорційну (тобто списочну) систему виборів. І це їх право. Але постає закономірне запитання — що пропонуєте ви?! Де ваші законопроекти?

Лунають висловлювання: з виборчим законом не варто поспішати. З цим не можна погодитися. Система виборів парламенту — складова політичної реформи, до того ж істотна. Такі речі в довгу шухляду не кладуть. Це по-перше. По-друге, ми вже маємо гірку практику прийняття виборчого закону напередодні виборів. Таке не має повторитися.

Президент цими днями має внести до парламенту закон стосовно конституційних змін. Його речники повідомляють, що є чотири варіанти цього проекту. Що являють собою ці проекти і на якому з них зупиниться Президент, невідомо. Впевнено можна казати про одне: Леонід Данилович запропонує не всі пропозиції, що виносилися на обговорення. Документ, надісланий раніше депутатам, буде вдосконалено. Але це не означає, що президентському законопроекту не буде альтернативи. Обов’язково буде. І в цьому випадку маємо розумно діяти.

Висловлюють оптимістичні прогнозування, що парламентська більшість підтримає Президента, його законопроект буде направлено до Конституційного Суду. Але ж це ще не все. Восени треба буде 301 голос, а не 226, як тепер. Це — по-перше. По-друге, вірогідно, що до Суду буде направлено і президентський проект, і альтернативний. І цілком очевидно, що жоден успіху не матиме. Навпаки, посилюватимуться загострення і непорозуміння.

Вихід загальновідомий — підготувати узгоджений законопроект. До речі, направивши депутатам пропозиції, Президент заявляв, що вони не остаточні. Опрацьовувати спільний проект, як на мене, мала б уже створена парламентська комісія, до якої увійшли представники всіх фракцій і депутатських груп. Можливо, її варто поповнити, ввести, зокрема, найавторитетніших фахівців з конституційного права. Така комісія змогла б підготувати законопроект, який не восени, а вже тепер набрав би під час голосування конституційну більшість.

Змін пропонувалося море. Однак треба мати на увазі, що для їх прийняття вкрай складно буде набрати більш як 300 голосів, і часу майже немає. Та й пропозиції різні. Скасування довічного обрання суддів, скажімо, не викликає жодних сумнівів: суспільство ще не дозріло до цього, ми поспішили, помилилися. А ось із збільшенням до 75 років вікового цензу для найавторитетніших суддів можна і почекати. Тим більше що середня тривалість життя в Україні набагато менша. До змін доцільно включати тільки ті положення, які не можна відкладати і які матимуть відповідну підтримку. Інше доопрацюємо на наступних етапах. Працювати в такому ключі зможемо за однієї умови: коли шукатимемо компроміс.