Вознесенський державний аграрний технікум, що у Миколаївській області, приємно вразив своєю технічною оснащеністю. В багатьох аудиторіях — комп’ютери, факси, телевізори, кабельне телебачення.
— Це технічний центр нашого відділення бухгалтерського обліку, — знайомить нас, миколаївських та столичних журналістів, з технікумом директор цього навчального закладу Іван Доскаленко. — А це — міні-телестудія правового відділення. Звідси також є можливість транслювати навчальні телепередачі. Є відділ монтажу. Останній створений тут повнометражний відеофільм, знятий на основі місцевої кримінальної справи, пов’язаної з розкраданням майна, виборов перше місце на республіканському конкурсі учбових відеофільмів навчальних закладів Мінагрополітики України. Все як у великому кіно. Навіть допити знімали. А ось кабінет конституційного права. Бачите? Столи стоять літерою «П», що дає змогу спілкуватися студентам начебто за «круглим столом». У кожному спецкабінеті — комп’ютер, який під’єднано і до локальної мережі, і до Інтернету. Треба відшукати учневі будь-який нормативний акт — жодних проблем...
Справді, подумалося під час екскурсії: студенти багатьох схожих навчальних закладів, нехай навіть розташованих у промислових центрах, можуть по-доброму позаздрити своїм одноліткам, які навчаються у ВДАТ. Усі крапки над «і» той-таки Іван Михайлович згодом і розставив: «Знаєте, сьогодні ми входимо до трійки кращих аграрних технікумів країни. Передують лише Полтавський державний коледж управління і права та Рівненський аграрний технікум. Вони — обласний центр, а ми — районний. Але марку тримаємо...»
Сімдесят п’ять
Саме стільки років 30 травня виповниться технікуму. Для історії людства проміжок часу невеликий, для навчального закладу — солідний вік. Народження відбувалося у досить складний час поступового згортання нової економічної політики, коли набирала обертів індустріалізація і колективізація. Сільськогосподарська профтехшкола народилася в селі Трикрати на базі залишків маєтку поміщика Скаржинського. Організована вона була з членів молодіжної батрацької комуни, переважно сиріт, які втратили своїх батьків під час першої світової і громадянської воєн. Учні школи тоді мали не лише навчатися, а й самі заробляти на харчування. Невдовзі школа переїхала до міста і отримала новий статус — Вознесенський технікум садівництва й виноградарства імені Цюрупи. Навчання відбувалося спочатку в будинку пивоварного заводу (нині клуб залізничників). Незабаром споруду обміняли на приміщення залізничної школи, що мала п’ять класних кімнат. Під гуртожиток для студентів міськрада виділила декілька житлових будинків. Було організовано учительську та учнівську їдальні.
Приймали учнів із семирічною освітою. Навчання тривало чотири роки. Кожному платили стипендію — 25 карбованців на місяць. Частина продукції, виробленої у технікумі, віддавали до своєї їдальні. Перший випуск — 18 молодих фахівців відбувся у 1931 році. Наступного документ про закінчення отримали вже 30 агротехніків. У музеї історії технікуму зберігається пожовкле від часу фото другого випуску: відкриті обличчя, серйозний напружений погляд, святкові костюми і блузи... Студенти довоєнних років згадують: їхнє життя було нелегке. Доводилося багато працювати в садах, на виноградниках, у полі, їдальні... Особливо важким видався 1932-й: 100—150 грамів хліба і двічі на день рідкий, пісний кандьор або куліш.
Рядки документів тих часів скупі на почуття та конкретні обставини подій. Проте, пам’ятаючи про голод по-іншому сприймається наказ про звільнення з посади у 1933-му директора Г. Кобилянського «за безгосподарність, використання фуражу не за призначенням...»
Біографія навчального закладу складна, багата на події. Були занепади, підйоми, перепрофілювання. Велика вітчизняна, що перекреслила всі плани. Більшість студентів та викладачів тоді пішли на фронт, а в учбових приміщеннях розташувався загін протиповітряної оборони, військовий склад, гаражі... А потім був новий прийом у 44-му, післявоєнна відбудова приміщень. І знову — прийоми і випуски... Тисячі студентів отримали дипломи фахівців-аграрників. Більш як 20 випускників технікуму захистили докторські і кандидатські дисертації, понад 300 — стали заслуженими працівниками сільського господарства.
Директор
Іван Доскаленко — викладач-методист, фахівець вищої категорії, «Відмінник освіти України». Знає технікум, як свої п’ять пальців, бо директорствує тут 23 роки. У керівне крісло прийшов з посади начальника відділу зрошувальних систем Вознесенського райвиконкому не за власним бажанням.
— На попередній посаді,— пригадує,— не було ніякої відповідальності. А влади — скільки завгодно. Викликають. Треба, кажуть, йти в технікум. Не хочеться — страшно! Розумію, що це таке. У мене дружина перекваліфікувалася на викладача з агрономів. Просився, щоб не призначали. А вони: ми на вас сподіваємося. Це потім я дізнався, що до мене там шестеро побували, жоден не впорався. Ото мене і кинули, як того Козиря (був такий секретар обкому) в Одесу. Коли його призначали, люди казали: «В Одессу брошен последний Козырь».
Без навчального закладу Іван Михайлович не уявляє тепер свого життя. Хоча й особливого багатства від цього не нажив. Скромна зарплата у 242 гривні, як директора технікуму і за години, плюс 141 гривня пенсії. Але для нього не це головне: «У нас, каже, знаєте, який колектив: 42 викладачі — 28 вищої категорії, 4 відмінники освіти України. Сімдесят відсотків педагогів працюють в технікумі понад 15 років. А є по тридцять, сорок».
Вчителі закладу також віддячують керівникові поважним до нього ставленням, саме з його іменем пов’язують кілька важливих справ, спрямованих на розбудову технікуму: прибудову до навчального корпусу, спорудження сучасного гуртожитку (до речі, за проживання у ньому студенти сплачують лише 150 гривень на рік), спортивного комплексу, перебудову бібліотеки, газифікацію всіх котелень. А в «кулуарному» спілкуванні жінки-педагоги наш журналістський десант заінтригували: «Повірите, що нашому Івану Михайловичу 68?» — «Ні» — «А знаєте, як він іноді відповідає про секрети своєї молодості декому з тих, хто поклав на лопатки наше сільське господарство?» — «Як?» — «Каже: хлопці, ви йдете на роботу і думаєте, що ще б вкрасти, а я розмірковую, де взяти копійчину, щоб вкласти!»
Студентка, активістка, каратистка
Незважаючи на повсюдну злиденність наших співгромадян, прагнення молодих здобувати освіту, за словами директора, не зникло. Свідчення того високий конкурс бажаючих стати студентами ВДАТ — 2,5 — 3 особи на місце. Не дивно. На стаціонар тут приймають щороку 175 абітурієнтів. Приблизно стільки само на заочну форму навчання. Після закінчення технікуму майже всі його випускники вступають до Миколаївського та Одеського державних аграрних університетів. До того ж юристи одразу на третій курс Одеського національного університету імені Мечникова, Одеської національної юридичної академії та ін.
Прагнення молодих навчатися у Вознесенському технікумі намагаються всіляко заохочувати. У цьому контексті ми ознайомилися тут зі ще одним ноу-хау — конкурсом «Студент року». Почин технікуму проводити раз на рік таке змагання підтримав фінансово міський голова Вознесенська Юрій Гержов. Переможець конкурсу щомісяця додатково отримує 100-гривневу стипендію. Щоб вийти до наступного туру бажаючим позмагатися необхідно насамперед виявити грунтовні знання предметів. А вже потім виявити себе як особистість. Викладачі технікуму пригадують реакцію міського голови, який був членом журі: «Не сільськогосподарський технікум, а наче якийсь інститут мистецтв!» Аби стати переможницею, Катерині Єлаш (після закінчення технікуму вона працюватиме організатором комерційної справи) довелося і співати, і танцювати, і читати власні вірші...
— Думаю,— розмірковує тендітна Студентка року-2002,— представників журі я «підкупила», коли брала участь в останньому змаганні «Світ моїх захоплень». Я з дитинства займаюся карате, тож дещо продемонструвала...
Як з’ясувалося в розмові, Катерина не заміжня — і ми жартома пообіцяли про це в газеті написати. Слів на вітер кидати не годиться — виконуємо. Хоча потенційних залицяльників і застерігаємо: тендітність іноді оманлива. Дівчина на всеукраїнських змаганнях зі свого улюбленого виду спорту здобула «срібло». Такі нагороди так просто не роздають...
Університет у дитячому садочку
Не можна сказати, що Вознесенському державному технікуму живеться зовсім безтурботно. Проблем вистачає. Здебільшого вони характерні для всіх таких навчальних закладів.
За словами Івана Доскаленка, нинішня мета ВДАТ — вийти на новий рівень, набути статус коледжу — збігається з починаннями Міністерства аграрної політики, якому підпорядковані такі технікуми. Загалом їх 87. У столиці планують закріпити технікуми за агроуніверситетами, зробити їх, так би мовити, філіями вищих навчальних закладів. «Ми і так працюємо за програмою коледжу. А чому технікум? Бо в коледжі половина викладацького складу мусять мати вчені ступені. Де я тут, у райцентрі, стільки кандидатів наук наберу? А коли значитимемось при університеті — їхні педагоги низку дисциплін читатимуть у нас. І вузам вигідно. Тепер за нас «змагаються» і Одеса, і Миколаїв».
Але найбільше викладачів Вознесенського аграрного непокоїть фінансовий бік справи. Вони вважають: хтось на державному рівні заліз до кишені навчального закладу.
— Просто біда, — коментують ситуацію у ВДАТ. — Набрав чинності закон, згідно з яким технікум має право приймати на комерційній основі не більш як 49 відсотків учнів. Решта — за держзамовленням. У Верховній Раді кажуть: нехай держава дає. Але ж не дає! В результаті ми втратили дві групи. А виграли приватні навчальні заклади, які навіть в районі виникають, наче гриби після дощу. Зазвичай без відповідної технічної бази, а викладацький склад переважно формують із звільнених зі шкіл, бо там не «тягнули». Університети, міжнародного, начебто, зразка, народжуються у школах, а один з’явився навіть у садочку. Вони в ліцензії (якщо її мають) написали, приміром, 600 контрактників і беруть без обмежень. Їхнє завдання здебільшого яке: взяв гроші, довів до диплома (не кажучи вже про його цінність), а там —чи вчився ти, чи не вчився. Один філіал університету в Первомайську закрили, то батьки — до суду. А з ким судитися? Потім до нас: візьміть. З третього курсу трьох (вчилися там на «4» і «5») зарахували на перший. То двох виключили через півроку, а одна дівчинка ледь на «трійках» дотягла. Тому радимо думати, куди вступати. До такого приватного вузу чи до державного, який дорожить своєю репутацією.
Миколаївська область.
