Ноти оптимізму в песимістичній мелодії

Найбільш просунутих патріотів, та й узагалі незалежних спостерігачів, минулого тижня заінтригувало сакраментальне запитання: наскільки США просунуться в справі боротьби з корупцією за кордонами власних штатів?

Річ у тім, що в Україні висадився цілий десант американських служителів Феміди на чолі з помічником федерального прокурора США Мартою Борщ. Вони, безумовно, з абсолютно лояльної згоди нашої доблесної Генпрокуратури, мають намір допитати близько 50 представників українського політичного бомонду в справі екс-прем’єра Павла Лазаренка, обвинуваченого за океаном у відмиванні «брудних» грошей.

Сторона обвинувачення, судячи із заяв офіційних осіб, не претендує на слідчі дії з главою нашої держави. А от сторона захисту, за словами адвоката екс-прем’єра Гарольда Джі Розенталя, навпаки, палко бажає поставити запитання Президенту. Чи захоче Леонід Данилович на них відповісти, чи визнає зустріч із захисниками свого колишнього соратника нижче президентської гідності — поживемо—побачимо. Як на мене, набагато більший інтерес для нашого державного гаманця становить набір тем, які прагнуть обговорити американські адвокати. З Валерієм Пустовойтенком, Євгеном Марчуком, Юлією Тимошенко, колишнім главою НАК «Нафтогаз України» Ігорем Бакаєм та іншими вони мають намір поговорити про ЄЕСУ, дачні «хатинки», агрофірму «Наукова» тощо.

Інтересно, чи зацікавить їх, за які гроші і якими методами, наприклад, перейшов до приватної особи в абсолютне володіння національний заповідник «Козацькі могили» на Черкащині? Чи перепродаж за невраховувані державою наявні долари контрольних пакетів акцій приватизованих підприємств на тіньовому вторинному фондовому ринку. Чи обсяги придбаної «за бугром» через офшори фігурантами процесу нерухомості. Чи сумнівні особисті рахунки в іноземних банках. Одне слово, та сфера, в якій і обертаються капітали (у тому числі й Павла Лазаренка), добуті неправедним шляхом в Україні. Якщо так, то виникає надія на повернення їх до рідної Батьківщини. Втім, відома усьому світові єзуїтсько-правова принциповість Штатів робить таку надію більш ніж примарною...

Ще одна знакова подія минулого тижня —жирна трикрапка в абсолютно популістському законі про мінімальну зарплату. Глава бюджетного комітету Петро Порошенко з властивим нашим нардепам оптимізмом заявив, що затверджений Верховною Радою мінімум зарплати в 237 гривень цього року таки досягнуть. Але не з першого липня, як пропонувалося законом, а... з першого січня.

Іншими словами, плакали надії вчителів на перерахунок відпускних з настанням літніх канікул, несміливі спроби лікарів і працівників культури прокалькулювати відповідно до закону свої сімейні бюджети на друге півріччя у бік їхнього збільшення, та чи мало в країні людей, чиї доходи залежать від милості держави?

Ініціював поправки до закону про мінімальну зарплату, які передбачають піврічну відстрочку її підвищення, Кабмін. Як ведеться, через дефіцит коштів у скарбниці. Хоча, з другого боку, він же заявив про більш ніж значні з початку року надпланові надходження до бюджету.

Щоправда, є тут одна заковичка. Податківці стверджують, що до намічених рубежів наші платники податків не дотягують — ділитися з державою їм, як і раніше, не дуже кортить. Інші джерела поповнення держскарбниці теж далеко не повноводні ріки, а скоріше так, струмочки. Тоді запитання, звідки взялися сотні мільйонів надпланових гривень у держбюджеті, стає віртуально таємничим і непередбачено невизначеним. Утім, як і все, що відбувається в нашій економіці.

Безсумнівним економічним хітом минулої семиденки став майже одноголосно прийнятий Верховною Радою закон про єдиний — 13-відсотковий з першого січня майбутнього року — податок на доходи фізичних осіб.

Колишній головний у країні податковий інспектор, а нині перший віце-прем’єр, Міністр фінансів Микола Азаров, коментуючи дану подію на прес-конференції, заявив, що це — яскравий приклад батьківської турботи уряду про створення в країні сприятливого в усіх відношеннях для наших співгромадян податкового клімату. Отут, як кажуть, не зменшити, не додати: 13 відсотків — це не 20 і тим більше не 40. Однак цікаво, а наявний нині податковий клімат нам вітром з півночі надуло чи дядько з вулиці приніс?

І потім. Хто виграє в першу чергу? Ті, хто одержує зарплату до тисячі гривень на місяць (а це 99,9 відсотка трудящих у місті й на селі), стануть платити до скарбниці на 3 відсотки більше. Власники великих капіталів і рантьє — навпаки, на 27 відсотків менше. І взагалі, чи не час, коли вже ми йдемо до соціально орієнтованої ринкової економіки, на законодавчому рівні розібратися в різниці між доходом і зарплатнею. Адже в реальному житті це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.