Шановний пане ректоре!
Шановні професори і студенти!
Пані і панове!
Я радий нагоді поділитися з вами думками щодо спектра проблем, який можна сформулювати так: Україна в європейському і світовому просторі — історичні аспекти і сучасні реалії.
Сподіваюся, що ця розмова розширить і деталізує ваші уявлення про одну з держав, які постали на території колишнього Радянського Союзу. Тим більше що знання України у світі досі залишається неповним, часто фраґментарним, хоча її державність, яка існувала у різних формах та видозмінах, має глибокі корені. Це саме стосується й української нації.
Хочу відразу підкреслити: здобувши остаточно незалежність у 1991 році, Україна прагне будувати свої стосунки з усіма державами на засадах взаєморозуміння, взаємної поваги та довіри, інтенсифікує конструктивний діалог з усіма наявними та потенційними партнерами.
Саме в такому контексті ми розглядаємо і нинішній візит до Японії. Як на мене, показовим і певною мірою символічним є той факт, що його програма починається зустріччю в університетській аудиторії. Інтелектуальній еліті скрізь і завжди властиве загострене відчуття й усвідомлення всієї значущості доброї волі, гуманізму та приязні між людьми і народами.
Україна має дуже неординарні, а в деяких аспектах і просто унікальні геополітичні особливості. Вона розташована на найбільш пожвавлених європейських магістральних шляхах (саме в одному з її реґіонів —Карпатах, до речі, знаходиться географічний центр континенту) і з прадавніх часів перебувала на стику цивілізацій, у силових полях Заходу і Сходу, Півночі і Півдня, абсорбуючи й акумулюючи їхні впливи і зберігаючи при цьому свою етнічну й культурну самодостатність, мову.
А з іншого боку, від неї самої відчутно залежали і залежать перебіг подій та загальна атмосфера в Європі.
Так було на різних етапах історичного розвитку і ще більшою мірою відбувається за нової доби.
Від самого початку свого існування і до сучасної епохи, включаючи останні зміни кінця ХХ століття, Україна була органічним чинником загального історичного процесу в Європі і світі, як велика поліетнічна, мультикультурна і багатомовна єдність з тисячолітньою історією.
Я маю на увазі насамперед оригінальну та блискучу епоху Київської Русі, яка на рубежі першого і другого тисячоліть нашої ери була — поряд зі священною Римською імперією — найбільшою, потужною і широко відомою в тогочасному світі європейською державою. Причому знаною і шанованою не лише завдяки переможним війнам та завойовницьким походам, а головним чином —через високий рівень цивілізованості та права, розгалужену мережу династичних зв’язків, зважену зовнішню політику, активну і відповідальну участь у міжнародних справах.
Якщо Японія є острівною державою, що омивається океанами та морями, то Київську Русь, у тому числі її ядро, яке становить нині територію України, можна було б образно назвати островом посеред суші, оточеним кочовими племенами та різного роду державними утвореннями, аж ніяк не завжди дружніми стосовно наших пращурів.
Давня Україна була найважливішим форпостом, що упродовж кількох століть захищав від навали войовничих кочівників майже весь європейський континент, спосіб життя, цивілізаційні надбання і саме існування його населення.
Мужні люди — предтечі сучасних українців — з честю виконали цю історичну місію. Через їхній опір завойовники-чингизіди не змогли продовжити свій спустошливий похід «до останнього моря», і європейські країни отримали можливість для тривалого мирного і стабільного розвитку.
Натомість самих рятівників Європи, ослаблених тривалою боротьбою, спіткала незрівнянно гірша доля — втрата на довгі століття державності в сучасному її розумінні, порушення нормальних еволюційних процесів, багатовікове розчленування етнічних земель.
Однак навіть за таких складних умов процес нашого націотворення та політичної консолідації не припинявся. Від давніх часів, ще з середньовіччя, Україна була не буферним плацдармом між Сходом і Заходом, а політичним суб’єктом, від якого залежав цивілізаційний мікроклімат у центрально-східному реґіоні європейського континенту. Це з особливою силою виявилося вже в середині XVІІ століття, коли Вестфальський мир 1648 року вперше накреслював основний контур сучасної Європи.
До вершинних здобутків на цьому шляху, який назавжди вписаний в українську і європейську історію, належить створення у 1648 році держави гетьмана Богдана Хмельницького. Це був визначний державний діяч і далекоглядний політик, який здійснив масштабні й глибокі перетворення, що істотно вплинули на ситуацію у всій Європі. Сучасники порівнювали за історичною значущістю лише дві постаті того часу — великого реформатора Англії Олівера Кромвеля і Богдана Хмельницького.
Наступного року виповнюється 350-річчя Переяславського договору про приєднання України до Росії — акта, який за всієї своєї неоднозначності став наслідком дії істотних об’єктивних чинників і послужив захисту та самозбереженню нації, що піддавалася постійному і жорсткому зовнішньому тиску.
Був і ще один важливий результат укладення цього договору та наступної за ним Московської угоди. Перехід України під руку московського царя надав могутнього імпульсу європеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Європи.
Державі Богдана Хмельницького випала недовга історична доля — вона, як згодом і Українська Народна Республіка, проголошена на початку ХХ століття, стала жертвою політичних інтриг та експансії.
Поділені між різними державами — Російською та Австро-Угорською імперіями, Польщею — історичні українські землі не перетворилися у васальні провінції. Завдяки своїй геополітичній вазі, інтелектуально-трудовому потенціалу, наявності своєрідного соціального прошарку — воїнів-козаків вони справляли помітний вплив на внутрішнє життя країн, до складу яких увійшли, і на перебіг міжнародних подій.
Зокрема, інтелектуальний та культурний рівень, освіченість висунули багатьох українців на першорядні ролі в Російській імперії — на ниві науки, освіти, культури і мистецтва, державного управління й дипломатії, у церковних справах. Ця тенденція не припинялася і тоді, коли Україна стала однією з республік Радянського Союзу. Вихідці з неї посідали чимало провідних постів у союзній державі, хоча це не врятувало народ України від масштабних і жорстоких репресій, зокрема масового голоду 1932—1933 років.
Історичний поступ України істотно сповільнювався через те, що у різні часи її територія перетворювалася в арену кровопролитних зіткнень потужних протиборних сил. Особливо спустошливими були битви Першої і Другої світових воєн, які неодноразово прокочувалися її територією. І щоразу ці багатостраждальні землі ставали щитом на шляху чужинських навал.
Як мені здається, Європі і світові ще належить по-справжньому оцінити внесок українського народу в захист цивілізації і самого життя на планеті в різні історичні періоди. Оцінити так, як це було зроблено у 1945 році, коли Україна, як один з провідних учасників боротьби з фашизмом, стала членом-засновником Організації Об’єднаних Націй.
Про внесок українців у цю боротьбу можна судити хоча б з того, що вони становили тоді п’яту частину всієї чисельності радянських збройних сил.
З Другої світової війни наша земля вийшла дотла спустошеною і розореною, з величезними і невідновними людськими втратами.
Наведу лише деякі цифри, які говорять про масштаби цих руйнувань. Якщо втрати Радянського Союзу становили 40 відсотків від втрат усіх країн — учасниць Другої світової війни, то на Україну припадала така само частка загальних збитків союзної держави. Було знищено, зокрема, 714 міст, понад 28 тисяч сіл, більш як 16 тисяч промислових підприємств, 10 магістральних залізниць, 33 тисячі навчальних закладів.
Подібна статистика відома і вашому народові. Вона повертає історичну пам’ять до часів суворих випробувань, до граничного напруження повоєнної відбудови держави.
Зусиллями всього народу довоєнний рівень української економіки вдалося відновити і перевершити менш як за п’ять років.
Ще одна знакова віха тієї пори: Україна зібрала воєдино майже усі свої історичні землі, возз’єдналася і в такій якості підійшла до 1991 року.
Безумовно, етнічні українські території значно ширші, але ми враховуємо реалії, що склалися у світі, визнаємо і поважаємо сучасний статус-кво.
Водночас зазначу, що з тих чи інших причин за межами історичної батьківщини опинилося понад 20 мільйонів українців. До речі, чимало з них проживає сьогодні неподалік від Японських островів — у російському Примор’ї, куди їхніх предків переселили 90 років тому в ході столипінської реформи. Земля, яку вони тут збагатили своїми руками, старанням і досвідом, не випадково була названа «Зелений клин».
Слід додати ще один, як здається, вагомий аргумент на користь будівничого, гуманістичного змісту української історії. На думку багатьох авторитетних дослідників, численні археологічні знахідки засвідчують, що землі, які згодом стали територією України, причетні до народження та становлення європейської цивілізації загалом.
Усе це говориться не для того, щоб вивищити свій народ над іншими чи підкреслити його винятковість. Важлива інша теза: Україні не треба йти в Європу, вона була там від самого свого виникнення, зробила вагомий внесок у захист, збереження й розвиток матеріальної культури та духовних надбань людської спільноти, зміцнення безпеки на континенті і має достатній потенціал для його примноження.
Саме у цьому першоджерела зробленого нашим народом європейського вибору, обґрунтування його правомірності і вагома передумова успішної реалізації.
Звідси те значення, якого ми надаємо даній проблемі. Адже зовнішні орієнтації держави, а тим більше відродженої знову — це одна з основних підвалин, на яких вибудовується її сьогодення і конструюється майбутнє.
Історія і сучасність дають нам підстави для висновку: Європа без України не може вважатися цілісною, а отже, її рішення — такими, що з достатньою повнотою відображають загальну позицію народів нашого континенту. До того ж Українська держава просто змушена була б шукати нових форм гарантування власної безпеки, що ніяк не може входити до стратегічних інтересів і її самої, і учасників трансатлантичного співробітництва.
Наслідком відсторонення України від розробки ключових рішень у сфері євроатлантичної безпеки може стати, зокрема, спроба інших важливих суб’єктів міжнародних відносин підтягти цю велику європейську державу до іншого полюсу сили. А в цьому, знову-таки, не зацікавлені ні Україна, ні Європейський союз, ні Сполучені Штати Америки, ні Росія.
Причому участь нашої держави у розробці рішень загальноєвропейського і трансатлантичного характеру не обов’язково передбачає її заявку на негайне членство в євроінтеграційних структурах. На нинішньому етапі європейського процесу йдеться про те, щоб через включення Української держави у розробку спільних рішень трансатлантичної співдружності прискорити наближення її внутрішньої політики до європейських критеріїв. З іншого боку, таке наближення, безумовно, слід розглядати первісною передумовою претендування на членство в НАТО і Євросоюзі.
Тільки за таких умов можна буде говорити про участь України у прийнятті рішень трансатлантичного масштабу. Але вже тепер ясно, що лише поетапний, еволюційний підхід спроможний попередити небажані, однак все ще ймовірні, конфлікти.
Сама можливість брати безпосередню участь у розробці важливих рішень стосовно Євросоюзу, а отже, і решти світу, є для України додатковим поштовхом до європеїзації. Вже сьогодні ми безпосередньо причетні до прийняття ключових рішень Парламентської асамблеї Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, інших важливих інститутів європейського та євроатлантичного масштабу.
Демократичний підхід до цієї проблеми демонструє український парламент. Міжнародна тематика для нас — сфера пошуку оптимального забезпечення європейського вибору нашої держави.
Говорячи про бажану й імовірну участь України у розробці і прийнятті рішень трансатлантичного рівня, ми усвідомлюємо, що перспективи її інтегрування в систему зв’язків європейської та євроатлантичної безпеки мають бути поставлені в пряму залежність від продуманого і рівномірного співвідношення та урахування зовнішніх (міжнародних) і внутрішніх (національних) чинників.
В українській політичній дійсності останніх років ці чинники нерідко переплітаються так, що визначити первинність якогось з них буває просто неможливо.
Цілком очевидно, що характер світових і європейських процесів потребує принципової пріоритетності якраз зовнішніх чинників.
Водночас у нас є розуміння того, що перебіг та умови внутрішнього економічного і політичного розвитку визначатимуть особливості взаємин України з провідними чинниками європейської та євроатлантичної політики.
Пріоритетність зовнішніх факторів є вирішальною з точки зору орієнтації України на прискорене наближення до демократичних критеріїв Євросоюзу і НАТО. А це, у свою чергу, неможливо без рішучого підвищення ролі громадянського суспільства на засадах, загальноприйнятих у передових європейських демократіях.
Лише імплементація критеріїв Євросоюзу дозволить нам ставити питання про членство не тільки в ньому, а й у НАТО.
Отож нині Україна переживає етап переосмислення своєї європейської стратегії, максимальної її адаптації до потреб подолання соціально-економічного відставання і прискорення внутрішнього розвитку.
Відповідно реалізація європейського вибору як стратегічний національний проект України передбачає її політичну, економічну і соціальну модернізацію, але аж ніяк не вестернізацію, не втрату свого власного державного і національного обличчя.
З цієї точки зору нас теж цікавить досвід Японії. І, зокрема, у збереженні вірності традиціям, що визначають його соціокультурну специфіку і самобутність.
Сучасна Україна наочно продемонструвала людству, що на міжнародній арені з’явилася велика цивілізована держава з послідовною і передбачуваною політикою —держава, яка потрібна світові і на яку світ може покластися. Одним з перших її політичних кроків, які докорінно змінили геостратегічну карту Європи та світу, стали відмова від третього на планеті за потужністю ядерного арсеналу, а згодом — закриття Чорнобильської атомної електростанції. Гадаю, народ Японії, який пережив атомну трагедію, у змозі особливо глибоко й об’єктивно оцінити гуманізм і міжнародну значущість цього кроку. А тим більше нині, коли ядерна небезпека розповзається світом і загрожує вийти з-під контролю.
Не хотів би стомлювати статистичними викладками, але вірю, що наведені цифри дійдуть не тільки до вашого розуму, а й до ваших сердець.
Чорнобиль для України — це майже 3,5 мільйона людей, постраждалих від катастрофи та її наслідків; це близько 10 відсотків від усієї території нашої держави — а вона, для порівняння, друга в Європі за площею після Росії — що зазнали прямого радіоактивного ураження; це 160 тисяч людей із 170 населених пунктів, які стали біженцями у мирний час, змушені були покинути рідні оселі і переселитися в інші місцевості.
У день закриття Чорнобильської станції, 15 грудня 2000 року, було названо і такі дані: сумарні економічні витрати, пов’язані з цією катастрофою, сягнули 130 мільярдів доларів. В окремі роки такі видатки сягають 12 відсотків від державного бюджету, а це значно перевищує асигнування на науку і культуру.
Ось що таке Чорнобиль для України. І не можна забувати, що під дією його наслідків доведеться жити ще не одному поколінню українців.
З набуттям незалежності Україна за лічені роки прискорено пройшла шлях, на який багатьом іншим державам знадобилися цілі століття: вибудовувала систему влади й управління, створила банківську і грошову системи та інші необхідні державні атрибути, свою власну і самодостатню економіку.
Масштаби та складність цієї роботи стануть очевиднішими, коли врахувати, що Україна — друга за величиною і потенціалом з колишніх республік Радянського Союзу — була гранично обмежена у своїй внутрішньо- та зовнішньополітичній діяльності, жорстко вбудована в союзний організм і особливо гостро відчувала на собі всі його вади. Я міг би назвати, наприклад, глибоку деформованість структури економіки з великими диспропорціями, перекосами у бік добувних і сировинних, енерго- та матеріалоємних галузей, військово-промислового комплексу, який сягав близько 40 відсотків від усієї промислової сфери.
Якщо не помиляюся, у 80-х роках минулого століття Японія взяла курс на обмеження розвитку ресурсоємних виробництв. Ми ж таку спадщину сповна не подолали й донині. Тому структурна перебудова економіки залишається в Україні одним із стратегічних завдань.
Орієнтація на власний потенціал не йде врозріз з глобалізаційними тенденціями нашої доби. Ось чому Україна відстоює позиції не ізоляції чи автаркії. Просто ми стали уважніше й відповідальніше ставитися до всього того, що реально маємо.
А це — компактна й освоєна територія з відносно сприятливими кліматичними умовами і родючими грунтами (на нашу державу припадає більше чверті всіх площ орних земель у Європі), багатими й різноманітними запасами мінералів — загалом п’ять відсотків світових запасів корисних копалин. Щоправда, за обмеженості власних енергоносіїв, що теж добре знайоме в Японії.
Сюди ж слід віднести ряд сфер, де є науково-технологічні досягнення світового рівня — космічну галузь, літако- і суднобудування, машинобудування та деякі інші.
Зазначу, що нам вдалося вийти на 7 відсотків середньомісячного приросту валового внутрішнього продукту (у промисловості темпи перевищують 11 відсотків). Відчутні зрушення є в аграрному секторі, де землю передано у приватну власність селянам.
Відстань у тисячі кілометрів між нашими державами не в змозі завадити зростанню інтересу в Україні до далекої і загадкової землі, яка з часів Марко Поло відома у світі як Країна сходу сонця. Знання про неї вже вийшли за межі усталених поглядів на Японію.
Чимало моїх співвітчизників дедалі глибше і предметніше цікавиться економічними і технологічними джерелами знаменитого «японського дива», що забезпечує високі стандарти якості життя, милується гравюрами Утамаро і пластикою нецке, захоплюється витонченою поетикою танки і хайку.
Причому це не тільки фахівці-орієнталісти, мистецтвознавці чи філологи. Предмети японського мистецтва та їх колекції зберігаються і в столичних, і в провінційних музеях України, де з ними знайомляться тисячі простих людей.
Перед відбуттям до Японії я мав приємність бути присутнім на відкритті виставки фоторобіт засновника і почесного президента вашого університету Дайсаку Ікеда. Влаштована в одному з музеїв, що знаходяться у священному для українців місці — Києво-Печерській лаврі, експозиція відразу ж стала користуватися широкою популярністю.
Інтерес і симпатію до вашого народу я пояснив би, крім усього іншого, схожістю, нехай і не завжди усвідомленою, між українським і японським національними характерами. Близькі або тотожні багато їхніх рис — працелюбність, доброзичливість, тактовність і делікатність, прихильність до традиційних ідеалів та цінностей, любов до природи і схиляння перед прекрасним, що матеріалізується у самобутній культурі.
До таких якостей слід віднести і загальну терпимість, повагу до того, хто думає чи діє інакше. Як і в Японії, в Україні мирно співіснують різні релігійні вірування. У нас немає скільки-небудь серйозних конфліктів на міжетнічному, міжконфесійному чи якомусь іншому підгрунті.
Толерантність проникає і в політичне життя. Так, у стосунках влади з опозицією, які нерідко відзначаються надмірною гостротою і непримиренністю, зараз незмінно беруть гору цивілізовані підходи, що нагадують морально-етичний принцип, культивований в Японії: опонентові надається можливість зберегти своє обличчя.
Особливо ж я хотів би виокремити іманентно притаманний українцям і японцям одвічний культ інтелекту, освіти й освіченості, духовності і моральності, беззастережне надання їм переваги над найвищими здобутками у сфері матеріальної культури. Дуже близькі в цьому сенсі, зокрема, думки мислителя та гуманіста Дайсаку Ікеда та одного з видатних сучасних українських інтелектуалів Івана Дзюби: прогрес технології неспроможний духовно виховати людину, а самодостатній принцип економічного імперативу не може бути тривалим загальнолюдським ідеалом.
І ви, і ми прагнемо до того, щоб перевага серед усіх цінностей світу беззастережно надавалася головному —людині, її особистості, її душі.
Духовне здоров’я суспільства визначається не ступенем його сьогоднішнього матеріального добробуту, а мірою реально відчутного руху до добра і правди — цей ємкий постулат залишається одним з чільних серед світоглядних засад і орієнтирів наших народів.
Не применшуючи ділової спрямованості візиту українських парламентаріїв до Японії, зазначимо: будь-який діалог буде тим успішнішим, чим більше він буде зігрітий культурою спілкування і порозумінням, приязню та теплом.
Як сказав колись японський поет Кобаясі Ісса,
Чужих між нами немає!
Ми всі брати один одному
Під вишнями у цвіті.
А квітуча сакура така ж прекрасна в Україні, як і на японській землі.
Дозвольте завершити свій виступ цими щирими словами і побажати вам, всьому японському народові щастя, добра та процвітання.
