Хоч одна ластівка і не робить весни...

— Вона принесла радісну вістку: нещодавно молодий режисер Олесь Санін показав у столичному кінотеатрі «Україна» свій перший повнометражний фільм «Мамай», знятий на замовлення Мінкультури. Це справжнє, високе мистецтво кіно. Картина унікальна за формою, думкою, з потрясаючою операторською та акторською роботами, з точним звуковим та музичним оформленням.

— Одна ластівка, так, не робить весни, але сповіщає її наближення. Отак і фільм Саніна: він засвідчив, що українське кіно є. А молодість... Мова не так про вік, як про неординарне мислення, яскравість та новаторство молодого митця, самобутнє бачення світу, особливе відчуття екранної культури. І коли все це бачиш у новій стрічці Саніна, то неминуче доходиш висновку, що майбутнє в українському кіно за молодими. Так було в усі кіночаси. Після «Мамая» віриться: відродиться наше кіно.

— Фінансування — найболючіша проблема. Його рівень неминуче впливає на якість кіно. Було, студія щороку випускала 12 екранних фільмів. Щоб здавати стільки стрічок, у виробництві мало бути щонайменше 30 — 35 назв. А ще ж робили 16 телефільмів на замовлення ЦТ. Коли є стільки творів, окремі невдачі менш помітні. Досить було з’явитися хоча б одній знаковій картині, і на чиюсь сірість не надто звертали увагу. Критика відсувалася на другий план, коли на екрани виходили «Тіні...» Параджанова, «У бій ідуть одні «старики» Бикова, «Вавілон» Миколайчука, «Білий птах...» Іллєнка, «Камінний хрест» Осики, «Польоти...» Балаяна, «Ніч коротка» Бєлікова, «Чорна курка...» Греся.

— Справжній талант з’являється рідко. Ще рідше — геній. Навіть якщо є природний хист, потрібні певний час і умови, щоб він розкрився. Ось чому необхідно знімати багато і різних фільмів, бо лише за таких конкурентних обставин матимемо талановиту річ. Таким шляхом ми йшли ще півтора-два десятиліття тому. На студії знімали тоді, з нинішнього погляду, багато фільмів. Були картини прокатні, художні, телевізійні. Одні заробляли гроші, інші славу. Посередні й навіть слабкі фільми, звісно, були. Але траплялися й вибухи справжнього мистецтва, видатні твори.

І це характерно не лише для нас. В американців теж аж ніяк не все — високе мистецтво, посередніх фільмів дуже багато. Але є й шедеври. Отже, не варто впадати у відчай. Просто на студії треба робити щороку не 3—4 фільми, як тепер, а хоча б 20—25.

— Хвалитися справді мало є чим, але намагаємося виживати. І навіть дещо знімати. За ці три роки з’явилося кілька фільмів, серед них найпомітніший — «Молитва за гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка. Я вважаю цей фільм геніальним, великою мистецькою подією. А те, що там комусь щось не подобається, справи не міняє. Скоро, сподіваюся, багато хто зрозуміє, що Україна на новому етапі створила кінофільм, який збагачує культуру екранного мистецтва.

У доробку довженківців є чудовий фільм «Шум вітру» режисера С. Маслобойщикова. Це його другий повнометражний кінотвір. А перед цим у нього була «Співачка Жозефіна та мишачий народ», який отримав на міжнародному фестивалі приз за кращу режисуру. Такий самий приз колись дали Параджанову за «Тіні...»

На студії створено також відеофільм «Провінційний роман» Муратова, двосерійну «Таємницю Чингісхана» В. Савельєва, чудовий документальний фільм «Алла Горська» Олени Левченко, польсько-український «Далеке і близьке», який, між іншим, висували на Шевченківську премію. Крім того, надавали послуги іноземним митцям. Китайці у нас екранізували роман «Як гартувалася сталь». Стрічка мала у них шалений успіх, а виконавець ролі Корчагіна, київський актор Андрій Самінін, навіть став «Людиною року» в мільярдному Китаї. Натхненні успіхом, китайці уклали угоду і про екранізацію «Овода». До речі, їм добре відомі обидві екранізації, зроблені колись на студії Довженка, ці стрічки в Китаї мали величезний успіх.

— Швидше — шлях порятунку, без цього вижити важко. Ми надали послуги англійцям у створенні фільму «Ейзенштейн», співпрацювали з французами, американцями, іранцями. На студію приїжджало б значно більше режисерів з усього світу, якби у нас було сучасне технічне оснащення. Адже хто захоче до Києва везти з собою камери, візки, систему освітлення — майже все, бо наша техніка допотопна.

— Хотілося б і нам у це вірити. Та до цього ще далеко. Бо за роки існування студії тут жодного разу не оновлювалося технічне оснащення, а за останні дванадцять не виділено жодної копійки на капремонт цехів і корпусів. А ті ворота — особлива тема. Якби не добродій, нині народний депутат України професор Нвєр Мхітарян, не скоро ми їх замінили б. Це він допоміг відремонтувати найбільший корпус, поставити та пофарбувати нові ворота, які ніхто не міняв 75 літ. Ті ворота, щоб ви знали, непрості. То велетенська брама, і будь-хто її замінити не міг. Тим паче що їх там п’ять.

А ще Нвєр Мнацаканович допоміг нам поставити пам’ятник Параджанову поруч з павільйоном, де працював Майстер.

— Вони є в Україні, але на відміну від інших країн, від Росії, у нас немає цивілізованих законів, вигідних для інвестора. Ось приклад. Один спонсор виділив нам 150 тис. доларів. Спочатку він з цієї суми заплатив 20 тис. доларів податків, а потім ще й студія із 130 тис. відрахувала 18 тис. доларів. Який інвестор підтримає наше кіно, якщо держава отак оббирає? Доки це дике законодавство не зміниться, нічого й розраховувати на прихід меценатів.

— Біда в тім, що закони у нас навчилися писати, але їх ніхто не виконує. Як і укази Президента України. Принаймні стосовно нашої кіностудії, яка за статусом є національною. Указом Президента передбачено: кожна національна установа культури фінансується або підтримується державою з бюджету. А як на практиці? На утримання нашої студії не виділяється жодної копійки. Кошти надходять лише на виробництво трьох-чотирьох фільмів, але так нестабільно, що на зарплату нічого не залишається, бо передусім вимагають сплатити за світло, опалення, воду тощо. Ми змушені так працювати, щоб не зупиняти виробництво фільмів. Парадокс — кіно робимо для держави, а вона заборгувала нам 5 млн. грн. Уже понад 15 місяців студія не фінансується. За цей час у виробництво не запущено жодного фільму.

Такого не було навіть у роки Великої Вітчизняної війни, коли в евакуації довженківці щороку випускали в середньому п’ять-шість фільмів. І серед них — «Райдугу» (1944 р.), яка отримала «Оскара». Президент США Рузвельт сказав: народ, що створив такий фільм, непереможний...

— Нічого особливого. За даними Мінкультури, для п’яти кіностудій країни на один квартал виділено 16 тис. грн. Цих коштів навіть одній студії не вистачить. Ми розуміємо, що країні нелегко, тому не хотіли б порівнювати себе з лікарями чи шахтарями. Але без культури не можна, бо це духовна енергія нації. І коли питають, жива студія чи мертва, відповідаю: студія, що за 75 років створила майже 900 фільмів, не може бути мертва. Та й не вірю, що знайдеться уряд, який підпише смертний вирок такому диву ХХ століття, як кіно.

Колись прокатна база галузі була така могутня, що давала країні другий за обсягом (після спиртного) прибуток. На виробництво фільмів з бюджету не витрачали жодної копійки, бо восьми відсотків з коштів, які заробляло кіно, вистачало для випуску тисячі фільмів різних жанрів. У держави не боліла голова — самоокупність кіноіндустрії була грандіозна.

— Поки що рано казати. Адже зруйновано кіномережу. Якщо раніше в Україні було 25 тисяч кінотеатрів, а в кожному селі — кіноустановки, то сьогодні, може, лишилася п’ята частина з того всього. Якось я в одному кінотеатрі дивився оперу «Євгеній Онєгін» — на такому порваному екрані, що й героїв не впізнати: або голова Онєгіна в дірках, або миготіла безголова Тетяна.

Занепад галузі разючий. Згадую місто Рубіжне Луганської області, де я вчився в 8—10 класах. Неподалік школи, поруч з парком, був прекрасний кінотеатр. Там я показував землякам усі свої прем’єри. Зайшовши якось туди, не повірив очам: велетенська руїна. І я розплакався. Зрозумів, що стою на руїнах значно масштабніших, аніж останках одного кінотеатру. І ніхто не знає, як зруйнували цей рубіжненський осередок культури. Але що говорити про окремий випадок, коли зруйновано всю систему. Жодна сфера культури так не постраждала, як кіно.

— Як сказати. Кіно і нині досить впливове. Тільки впливають на нашу свідомість здебільшого не наші фільми, чимало з них художньо-посередні. Наші фільми можна звинувачувати в багатьох гріхах, але жоден критик світу не скаже, що ми творили аморальні фільми, сіяли розбрат чи хоча б натякали на ворожнечу між народами. Ми ніколи не оспівували клановість, не пропагували вульгарний секс.

— Бачте, поету досить паперу й олівця. А навіть для десятихвилинного фільму потрібні плівка, транспорт, режисер, оператор, актори, архітектори. А ще ж комусь треба проявити ту плівку, друкувати, монтувати її, а потім у кінозалі показати твір людям. Дуже багато чого треба для народження фільму. Це дороге мистецтво. І без великих капіталовкладень тут нічого не зробиш.

Технічне переоснащення студії заплановано до 2007 року за участю англійців і японців. Вони оновлюватимуть звукоцех, цехи зйомочної та освітлювальної техніки. Гарант — держава. Інвестори хочуть зробити звукоцех, щоб на сучасному рівні записувати й перезаписувати фільми. Мова йде поки що про 50 мільйонів гривень. Гроші ніби чималі, але це відносно. Одна нова кінокамера «Арефлекс» (а нам треба їх з п’ять) коштує на ринку 500 тисяч доларів. У нас дві такі камери, але старі, якби не наші майстри-умільці, то вже давно були б у музеї.

— Щоб якось вижити, змушені чималу частину того господарства здавати в оренду.

Тим часом ми — єдине підприємство, яке будує багато житла. Уже кілька літ даруємо довженківцям квартири. А розпочинали цю нелегку справу з великим добродійником, народним депутатом України Нвєром Мхітаряном. Тоді студія разом з київськими метробудівцями стала замовником елітного будинку на вулиці Ковпака. Землю під нього надала столична держадміністрація. З належних нам 12,5 відсотка загальної житлоплощі, разом з метробудівцями одержали в інших районах 4200 квадратних метрів на суму майже чотири мільйони гривень. Це цілий дев’ятиповерховий дім! Але найголовніше, що квартири ми даємо довженківцям, які стоять на квартобліку, безоплатно. Студія на цьому нічогісінько не заробляє. І схема тут прозора: інвестор готовий будинок здає місту, а воно переадресовує житлоплощу студії. Радісно на душі: хоч чимось можемо допомогти людям. Я бачив сльози радості тих, хто, проживши 20 років у гуртожитку, де вже навіть діти виросли і завели свої сім’ї, нарешті поселявся у власну квартиру...