Мій дядько, Василь Данилович Чорнобаба у страшний час голодомору 1933 року був секретарем райкому партії в Сумській області. Мені запам’яталася його розповідь про голодний геноцид в Україні.
— Багато хто вважає, визнаючи факт голодомору, що сталося це стихійно, через неврожай 1932 року, — розповідав дядько. — Але факти свідчать про інші, справжні причини голодної мученицької смерті мільйонів людей. Сприяли голодомору в 30-ті роки й масові репресії.
За даними архівних документів, в Україні у 1932 році зібрали середній урожай. Було виконано державний план хлібоздачі, заготовили посівний і фуражний фонди.
У більшості господарств на кожен двір видали по 500 кг зерна. Негусто було, але достатньо, щоб пережити зиму й весну. Одноосібні селянські двори зберегли зерна й більше.
На початку 1933 року країні були потрібні величезні кошти для індустріалізації, особливо для воєнної промисловості, а найбільш ходовим товаром для експорту на той час були горілка й зерно. Відомо, що у 1932 році тільки до Німеччини вивезли мільйон тонн пшениці, багато фуражного зерна. Основними житницями були Україна й Кубань.
На той час обставини склалися таким чином, що селянство не вписувалося в загальну програму усуспільнення великого й малого виробництва. Маючи тяглову силу, сякий-такий інвентар, шматки власної землі, селяни, на відміну від робітників, зберігали власну економічну базу. І тоді за ініціативою Й. Сталіна було прийнято рішення відкинути ленінську політику НЕПу й провести суцільну колективізацію сільського господарства. Але значна частина селян відмовилася вступати до колгоспів, спалахнули масові бунти, які жорстоко придушувалися. Спеціально створені комісії силоміць відбирали у селян зерно, а разом з ним і всі продукти харчування.
Почався голод. Ось кілька прикладів, які наводив у своїй оповіді Василь Данилович.
«Голод доводив людей до страшного. Після собак, котів, пацюків почалося людожерство. Ходили чутки по селах: де, хто, кого з’їв. З’їдали найближчих і найслабкіших, в основному малих дітей. В одному селі рано вранці бігла жінка — боса, розхристана, з розпущеним волоссям. Вона здіймала руки до неба і вигукувала: «Ваню! Ванечко!» Виявилося, що вона зарізала свого молодшого сина, зварила його, нагодувала дітей, наїлася сама. Діти померли, а вона збожеволіла».
А ось іще приклад: «Якось я приїхав в одне село. Добре пам’ятаю, як під парканами, прямо на вулиці лежали тіла померлих і помираючих. З кожним днем їх ставало дедалі більше. Інколи з району приїжджали чоловіки в яскравих прогумованих костюмах, в рукавицях до ліктів. Вулицями на волах тягли збиту з колодок волокушу, на яку скидали мертвих і помираючих. Закопували їх разом за селом в глиняних ямах».
У своїй розповіді Василь Данилович наводив факти знищення тих керівників, які намагалися полегшити долю вмираючих від голоду. В одному селі голова колгоспу розпорядився видати на кожен двір по 100 кг зерна. Вночі його забрали на «чорному вороні», і більше ніхто не бачив його. А в сусідньому селі голова колгоспу видав людям по мішку кормових буряків і по два круга макухи. Його назвали ворогом народу, який не виконує рішень партії, приїхали забирати. Він повісився.
Навесні 1933 року зазеленіла трава, буйно пішли в ріст бур’яни, а їсти зовсім не було чого. Викопували корені лопуха, варили лободу, кропиву, їли, не перебираючи, гриби, від чого помирали ще швидше.
Рятуючись від смерті, селяни до кінця весни 33-го почали зривати дозріваючі колоски хлібних злаків, сушили їх, терли і їли ці зерна. А в травні 1933 року було видано закон, який передбачав суворе покарання за колосок. В Україні його охрестили «смерть за колосок». Хлібні ниви щільно охоронялися озброєними «активістами». За зрізаний колосок дітей жорстоко били, дорослих саджали до в’язниці. Із достовірних, оприлюднених у пресі джерел відомі такі кричущі факти:
«У березні 1933 року Й. Сталін, направляючи П. Постишева секретарем ЦК КП(б) У, хитро посміхаючись, з хворобливим гумором сказав, поплескуючи Павла Петровича по плечу:
— Ти, Пашо, призначений на роль головгола (гололвнокомандувачем голоду). І цією зброєю ти зробиш більше, ніж Семен (тобто Будьонний) кінними арміями. Стасик (Косіор — перший секретар ЦК КП(б) У) трохи розгубився, а в тебе рука і воля залізні. А на цих слизняків (Г. Петровський і В. Чубар) не звертай уваги...
Вони розсталися, сміючись».
Саме Сталін, виступаючи на партійній конференції, назвав колективізацію сільського господарства «революцією згори».
А ось відверте висловлювання секретаря Дніпропетровського обкому партії Михайла Хатаєвича. У своєму виступі на пленумі ЦК КП(б) У він заявив:
«Нам довелося вести війну з селянством. Війну жорстоку. Частина селян загинула, інша частина позбавлена здатності до опору. Ми перемогли. Підтвердження тому — створені в Україні колгоспи».
Про масштаби голодомору 33-го року свідчать і цифри. На той час населення України становило 33 млн. осіб. Від голодомору загинуло 7 млн. осіб.
— Сталінський час — це час життя мого покоління, нашої молодості й зрілості, — казав у своїй розповіді Василь Данилович. — Ми безмежно вірили «батьку народів». А що ми знали про Сталіна, крім безмірного вихваляння і лестощів на його адресу? Це тепер стало відомо, що з його вини в тридцяті роки сталося величезне спустошення сільського господарства, були знищені кращі військові кадри, інтелігенція. Не було б тих страшних помилок, можливо, й Гітлер не насмілився б так нахабно полізти, та й зустріли б його рішучіше. Можливо, й цифра 20 мільйонів людських життів не була б такою приблизною і жахливою.
Голодом у 1932—1933 роках було зломлено стрижень українського народу — його село. Знищено найініціативнішу частину селянства. Голод на українських землях — це страшне злодіяння Сталіна, визнане світом...
— Мене спіткала така сама доля, що й багатьох патріотів українського народу, котрі прагнули якось полегшити голодне існування селян, — сказав на закінчення Василь Данилович. — Коли я офіційно дозволив головам колгоспів видати селянам—членам колгоспів по 10 кілограмів ячменю із запасів насіннєвого фонду, мене також оголосили ворогом народу. Якось уночі до моєї хати під’їхав «чорний ворон» і відвіз на залізничний роз’їзд. Там мене посадили в товарний холодний вагон, на якому великими червоними літерами було написано «Й. Сталін», і повезли до Сибіру. Їхали довго. Дорогою багато хто помер. Я дивом вижив. Брав участь у Великій Вітчизняній війні, щоправда, на трудовому фронті, допомагав партизанам. Але це вже інша тема.
Анатолій ХОВЗУН, капітан ІІ рангу у відставці.
Ялта, Крим.
