Ім’я генерала Герасимова відоме кожному, хто має бодай якийсь стосунок до пожежної охорони.
Закінчивши на «відмінно» робітфак Ленінградського інституту інженерів комунального будівництва, Олександр вирішив стати вогнеборцем. Мирне студентське життя на факультеті пожежників, сповнене мрій і сподівань, обірвала Велика Вітчизняна. В складі дивізії НКВС Герасимов форсував Неву біля Невської Дубровки. У грудні 1941-го майбутніх вогнеборців відкликали до Ленінграда, який уже стиснуло кільце блокади. Місту необхідні були фахівці протипожежної справи: воно потерпало від нещадного вогню запалювальних бомб та обстрілів артилерії. Із 200 студентів та викладачів у місто повернулося менш як половина. Наприкінці березня 1942 р. факультет евакуювали.
У жовтні 1943 р. Олександр отримав диплом інженера-пожежника. Перше службове призначення — Воронеж. Місто було в суцільних руїнах. А фронт чекав, коли запрацюють цехи авіаційного, коли знову вироблятимуть воронезький каучук. Через три роки Герасимова перевели до Києва, а потім до Донецька. Згодом Олександр Васильович знову приїхав працювати до столиці. Минув час...
Олександр Герасимов 13 років очолював пожежну охорону України, виховав чудову плеяду кваліфікованих фахівців-організаторів. І нині Олександр Васильович залишається у строю. Він — частий гість Державного департаменту пожежної безпеки. Його авторитет і багатий життєвий досвід і далі служать улюбленій справі. Чудово написав про нього відомий поет Лев Ошанін (до речі, довгі роки їх пов’язувала міцна дружба): «Он сегодня опять на войне... Генерал. Седина его — пепел бессчетных пожаров».
