З легенд...
Про походження назви села Свидовець є кілька версій: від прагматичного «звід овець» — до героїчно-історичного «свидитися» (як переказує легенда, саме на місце сучасного села прийшли половці, щоб «свидитися» зі слов’янами та укладати мирний договір). Так чи інакше, село, розташоване у верхів’ї річки Супоя, має захопливу давньоруську, козацьку й новітню історію.
У сучасність
Проте нині до села Свидовець дістатися важко і тряско. Лише двічі на тиждень сюди вирушає автобус від Бобровиці. І начебто недалеко — якихось 16 кілометрів до районного центру та 9 — до станції Південно-Західної залізниці (на карті — поряд). Але не кожен транспорт витримає дорогу, яка може побити будь-які світові рекорди за кількістю ям на метр квадратний.
І хоча ще довго після приїзду в наших очах стрибали «зайченята», ми таки ступили на древню Свидовецьку землю, про яку згадувалося ще в літописах XІІ століття. Але унікальні люди, яких ми зустріли, та події, що сталися в цьому дивовижному селі, перевершили всі сподівання.
Багатоликий і перспективний Свидовець
Пропонуємо познайомитися з людьми, що нині вершать історію села: у міру власних сил відроджують Свидовець.
Голова. Хоч як намагався голова сільради Анатолій Галушко «переводити стрілки» (мовляв, це заслуга того, а це зробила та), одразу видно, що «вічний двигун» процесу — це саме Анатолій Іванович. Колишній механізатор, він уже протягом трьох років дає лад селу. Найбільше вболіває він, щоб поверталися до Свидовця люди. Запрошує, вмовляє, привозить. І повертаються...
Інвестор. Він просив не згадувати його скромну персону. Ми і не робили б цього. Навіть незважаючи на те, що сам факт приходу в мале село столичного інвестора зі своїми ідеями, проектами, фінансами — вже подія районного масштабу. Але нам через слово доводилося чути: «комп’ютер школі подарував», «заробітну платню підняв», «школу відремонтував». А скільки ще в планах!.. Людина щовихідного приїжджає з Києва, щоб працювати на землі й дати заробити тим, для кого це чи не єдина можливість заробити. А найголовніше, як нам здалося, — дати свидовчанам надію. Одне слово, ми не збиралися хвалити Володимира Криушина. Але не втрималися...
Директор школи. Лідія Сергієнко потрапила в село молодим спеціалістом після інституту. І приросла до цієї землі, наче народилася тут. Енергійна, красива, завзята, вона доклала максимум зусиль, щоб школу, в якій нині навчаються більш як півсотні дітлахів, не розформували, а перетворили на школу з дитсадком. Допомагала Лідії Василівні в цьому її заступник Ольга Добреля.
Соловейко. Почувши голос Ольги Бронеславівни, ми оніміли — чистий і дзвінкий, які лунають тільки на великих сценах. «Ми її колись таки на «Євробачення» повеземо, одну не пустимо — украдуть, — жартує голова. — Але це коли транспорт буде, а то на моєму «газику» та ще й такими дорогами...»
Батюшка. Ієромонах Стефан (Сергій Курбаль) став четвертим священиком з тих, кого за час свого керування привозив сільський голова до збудованої три роки тому «колгоспної» церкви. Саме цей молодий священик, уродженець Ніжина, наново відкрив велике диво маленького села.
Параскевина криниця
Серед широкого поля (чи болота?), звідки бере свій початок річка Супоя, є цілюще джерело. Воно давнє і нове водночас. Приїздять з усіх-усюд прочани з надією на диво. Прийдуть, помоляться під зрубаним хрестом, зачерпнуть водички і повертаються з Божою благодаттю додому. Скільки хворих зцілилися тут за чотири віки — не перелічити...
— У XVІІ столітті косарі знайшли у траві за селом ікону святої Параскевії П’ятниці, яку хресним ходом перенесли до місцевої церкви, — розповідає отець Стефан. — Через деякий час ікона зникла, її помітили у болоті на тому самому місці. Знову віднесли до храму. І знову вона зникла. Не менше свидовчани здивувалися і третього разу, коли біля місця «міграції» знахідки у траві помітили джерело. Викопали тут криницю і зробили дубовий зруб. А біля криниці збудували невеличку капличку і повісили в ній ікону. Віруючі на свято 10-ї п’ятниці з хрестами й хоругвами ходили до криниці й прикрашали дорогу й каплицю квітами. Та з часом усе забулося.
...Десь 40 років тому тодішньому голові сільради Михайлу Небеському було у сні видіння — і відремонтував він криницю. І знову довгі роки напувала вона свидовчан прохолодною водою. Йшли роки, журавель упав, залишився один зруб при землі. Хоча поголос, що серед поля і досі помічають «вогняні стовпи», час від часу оживав.
Торік отець Стефан зацікавився, чому парафіяни святкують Параскевію П’ятницю, і розпочав пошуки забутої криниці. Під гнилими дошками, майже в болоті, знайшли цілюще джерело. 30 вересня 2002 року — на сільський храм Віри, Надії, Любові та матері Софії — провели освячення криниці, тим самим відновивши перерваний ланцюжок традиції.
Уже в перший день зцілилися двоє. Незабаром приїхали поклонитися батьки з неходячою дівчинкою п’яти років. Напередодні було їм видіння, що бігатиме їхнє дитя після ходіння на прощу до святого місця. І скільки було невимовної радості й сліз, коли дитина зробила перші кроки у своєму житті! І знову, як і колись, сотні прочан потяглися до чудодійної криниці, над якою і понині бачать, як спалахує серед ночі дивне сяйво.
— Але шлях до нашого дива дуже тернистий, — повертає нас на землю голова сільради Анатолій Галушко, — гроші на ремонт наших «горбатих» доріг не перший рік обіцяють виділити. Ото було б ще одне диво!
