Моїм співрозмовникам — Ананієві Гетьманцю та його дружині Ганні — по 90 літ. Приємно вражає і те, що подружня пара зустрічає у повсякденній праці свій сімдесятий спільний травень. Ананій Мефодійович і Ганна Прохорівна з діда-прадіда хлібороби. А живуть вони на Кіровоградщині, у Войнівці Олександрійського району. У них три дочки, п’ятеро онуків, одинадцять правнуків і дві праправнучки.

Буремного віку початок життя

Ананій народився у великій селянській родині, де крім нього підростали ще семеро братів і три сестри. Жили вони у селі Северинівці теперішнього Олександрівського району. Після смерті матері у 1918-му, як пригадує Ананій Мефодійович, «всяк себе обходив сам. Бувало, як спечу коржа, то старші — Остап чи Михайло —доженуть і на городі той корж видеруть у мене». Трудилася родина важко — на подвір’ї біля худоби, в полі, у клуні. З часом старші відокремилися, і залишився Ананій з батьком.

Нелегкі то були часи. Голодні та холодні. Старші підтримували наймолодшого, як могли. Сестра запропонувала жити в її сім’ї; один брат давав коня з возом для роботи на будівництві залізниці, інший брав в артіль, коли заробляли на життя вивезенням породи на криворізьких шахтах. Так минули дитинство і юність.

Дивом уцілів

На будівництві залізниці під Знам’янкою молодий робітник познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ганною. Побралися голодного 33-го. Якраз була весна, 19 квітня. Пригадує: «Коли забирав її до себе, то теща дала мені хлібину, а ще одну поклала у скриню. Прийшли сестра і троє братів — наче справді на весілля. Сестра каже: «Я тобі, Ананію, спекла хлібину, хотіла її принести, але вона пристала до форми так, що не змогла відірвати, тому не взяла з собою. А більше — нічого».

З’їли гості ті дві хлібини, а вранці встали молоді — в хаті ні крихти. Думав, дружина втече від такого життя, а вона — ні.

Город, 60 соток, коровами орали, а де під гору корови не тягнули, то... жінка вручну копала, бо чоловік поїхав до Росії на заробітки. Їли листя, гриби... Попухли від них. Батько з голоду помер.

У 1940 році призвали Ананія до Червоної Армії, звідки він потрапив на війну. Є у нього про це навіть документ — пожовкла довідка на бланку з червоною зіркою: «... дана в том, что на фронте советско-финляндской войны рядовой гаубичного артиллерийского полка А. М. Гетьманец получил слепое ранение правого бедра».

Війна, пригадує ветеран, була страшною — морози до мінус 50, а фіни захищали свій край відчайдушно. Листів Ганні він не писав, щоб не ятрити їй душу. З дня на день чекав, коли вб’ють — такі пекельні йшли бої. Кількох земляків поховав у тих далеких лісах. Після поранення відрядили солдата на батьківщину — до повного одужання. Три місяці лікувався вдома, а потім попросився у військкоматі: «Відправляйте у полк, не можу більше на шиї у дружини сидіти. А на роботу не беруть, бо військовий». Його списали як інваліда 2-ї групи.

Невдовзі фашисти окупували Кіровоградщину. У молодої родини в цей час уже підростали три дочки. Життя було не краще, аніж на фронті. Гітлерівці визискували місцевий люд на свій манір. Заходили в хату і партизани, яким давали їжу, горілку, інколи — навіть останній одяг. Ананій Мефодійович з вдячністю долі згадує, як дивом лишився живим, коли одного разу, тікаючи від німців, що гнали всіх на Захід, зміг переховатися в якогось дідуся у чужому селі.

Усе — від землі

Перший трудовий досвід наш герой отримав у великій батьківській сім’ї, на власних семи десятинах. Як щаслива пора запам’ятався ветерану період НЕПу. Працювали тоді вільно, у людей були земля, живність, плуги, молотарки... Після розкуркулення наймитував візником на грабарці. Через тавро куркуля ніяк не міг потрапити на курси трактористів. Це вдалося тільки після армії, і 1937-го сів він на харківський «Універсал». Потім були ХТЗ, гусеничні КДП. Під час війни бачив навіть німецького триколісника з горизонтальним поршнем, який тягнув десятикорпусний плуг. «Тепер тракторист може їхати і в капелюсі, — жартома мовить Ананій Мефодійович. — А тоді було — хліба чистого не з’їси, як діти їсти принесуть, бо руки весь час у тавоті».

Пригадує ветеран ще один випадок, який з ним трапився у тридцяті роки: на його емтеесівському тракторі згоріло динамо, фари погасли, через що у темряві він припинив оранку. Обліковець записав трактористові простій з його провини. Наступної доби генератор так і не справили. Щоб не зупиняти роботу, Ананій змайстрував з відра і ганчірки великий каганець на солярці, підвісив його на передню вісь трактора і в такий спосіб освітлював поперед себе борозну.

«Ось так ми і працювали! Гірко працювали!» — пригадує Ананій Мефодійович. — Спершу одноосібниками, потім у колгоспі. А ще ж вдома — город, сад, худоба, птиця. І держпоставку виконував — 250 яєць, 250 л молока, 32 кг м’яса на рік. Дві хати збудували в Олександрівці, трьом дочкам купили обійстя...»

«Ви хоч коли-небудь відпочивали?» — питаю у поважного подружжя. «Ні! Хіба що тоді, коли зрідка в Москву їздили. Спочатку, бувало, відправимо багажем до Іванова чи Кінешми насіння соняшникового та гарбузового, а самі їдемо потягом. Там насіння продамо, а на виручені гроші в Москві купуємо донькам вбрання. Дівчата в нас, мов лялечки, росли, тож треба було вдягати їх».

Рахунки з державою

Непросто складалися стосунки в українського селянина Ананія Гетьманця з державою. Радянська влада почала їх з розкуркулення. За те, що їхня велика сім’я успішно вела власне господарство. В колективному господарюванні, зрозуміло, успішливі селяни жодного  сенсу не бачили. Тому «активісти» майно у них забрали, клуню, комору і сарай розламали, а в хату підселили ще й інших «куркулів».

У колгосп розкуркулених держава не пускала, тож у 1932-му Ананій разом з батьком купив коня і взявся за «таксування» — возили людям товар на ринок. Після кількох рейсів зі сливами до Олександрівки пильна влада в особі сільради наклала на перевізників прибутковий податок. Законослухняні батько з сином справно податок сплатили, для чого довелося продати і коня, і воза.

Ананія все-таки взяли на роботу до колгоспу. Довірили йому двох охлялих коней — один, гнідий, незабаром сконав в упряжці. За це молодого візника запроторили до в’язниці, але на трьох судових засіданнях поспіль бригадир називав його найкращим працівником — і хлопець отримав рік умовно.

Новий «похід» до місць ув’язнення теж видався «невдалий»: пильним активістам здалося, що саме Ананій вкрав телицю у сусідки. Мовляв, це міг зробити одноосібник, ворожий елемент. Допоки телицю знайшли у сусідньому селі, підозрюваний встиг посидіти у казенному будинку.

Наступна влада для нього теж була чужа. Німецькі окупанти якось привели його до поліцейської управи і тримали два дні, але поліція раптом виїхала, і в’язня випустили. Поліцай-односелець потім розповів: «Шили тобі німці серйозну справу...»

Відступаючи, фашисти гнали поперед себе працездатних чоловіків, щоб ті ремонтували шляхи і рили окопи. Опинившись під Новомиргородом, Ананій з кумом втекли від німців, пішли назустріч фронту. Та під Кіровоградом зустріли інших біженців, які тікали вже від радянської влади: польові військкомати забирали місцевих чоловіків до армії, що гнала німців на Миколаїв. Ананій, інвалід 2-ї групи, знову потрапив до війська, але в останню мить залучили його як тракториста до мирних справ. Керівники та інженери машинно-тракторних станцій на визволених територіях намагалися організувати роботу господарств.

Його запроторювали за грати не раз. «Тоді здавалося, — каже Ананій Мефодійович, — що за радянської влади й одної людини не було, щоб не сиділа». Вже у 1953-му голова сільради особисто знайшов на його горищі кукурудзу того сорту, який мав рости тільки на колгоспних ланах. Сім кілограмів качанів мали «забезпечити» йому не менше семи років ув’язнення. Врятувало чоловіка лише те, що уповноважений з району розумівся на сільському господарстві і знайшов на городі Гетьманців кілька зрубаних сторчаків від тієї злощасної червоненької кукурудзи.

Теперішній владі Ананій Мефодійович радіє. Мовляв, добре, що працювати не заважають. От тільки телефон безплатно  ветерану ніяк не встановлять — немає якихось дев’ятсот метрів кабелю. Кажуть, купуй, діду, за свої. Та ще — на сусіда, що нібито прихопив клаптик його городу, ніяк управу не знайдуть. Город же їм, стареньким, біля хати потрібний. А так — все гаразд.

Якось прийшли на подвір’я школярі, питають: «Чим вам допомогти, дідусю?» А він їм: «Дякую, не треба. Йдіть до тих, хто старший, а я сам усе роблю».

«Ні на що не ображаюсь у теперішній час, — каже старенький. — Однак роки беруть своє. Лантух зерна двопудовий уже не візьму на плече, тільки невеличкий, щоб відра два у ньому було». Чути таке від дев’яносторічного чоловіка у наш час дивина, бо дехто і в тридцять з таким вантажем не впорається. Радує й те, що цей невисокий на зріст чоловік і нині жвавий та говіркий. Кожна його поява у хаті викликає щиру посмішку в дружини Ганни Прохорівни. «Праця мені — як фіззарядка. Лягаю спати і думаю, що завтра робитиму. Погано, коли свято — трудитися не можна».