— Ви хочете здивувати читачів газети «Голос України» добрими новинами, тоді нехай ваш шлях проляже у наші Мамаївці — чудове буковинське село, гордість Кіцманського району, – порадили мені керівники цього самобутнього краю Олександр Фищук і Мирослав Сандуляк. Скажу, якщо навіть хтось із читачів тут не бував ніколи, то, мабуть, пригадає відому пісню патріарха української сцени Дмитра Гнатюка, який народився саме в цьому селі, — «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені». Нині відтинок автотраси Мамаївці—Дубівці вирізняється насиченістю сучасними бензоколонками та придорожніми ресторанами. Майже кожний другий мешканець Мамаївців та сусідніх Лужан гендлював з Туреччиною чи Китаєм. Гроші селяни вклали в нову для себе галузь — сервіс. Отож повідкривали через кожних 50 метрів кнайпи, бари, кафе, бензоколонки, магазини сучасної сантехніки, автозапчастин, навіть бутики. Не маючи архітектурної чи, принаймні, ґрунтовної шкільної освіти, сільські нувориші іноді вибудовують таке, від чого у захопленні хіба що діти. Проте вони виконують стратегічне для перенасиченої робочою силою області завдання — працевлаштовують вихідців із сіл, віддалених від автомагістралей. Проте не всі у Мамаївцях свого часу подалися в «човники». Залишилися люди, вірні рідній землі. Земля для цього краю і є головне багатство, основа того поступу, про який мені розповідали тамтешні керівники... Тому і поспішають у сільськогосподарському кооперативі вчасно засіяти поле.

— Нині у загінках працюють шість посівних агрегатів, — розповідає директор кооперативу Ярослав Швед, — торік виростили 66 центнерів зерна, зібрали майже 500 центнерів буряків з кожного гектара, а тому прагнемо, щоб і нинішнього року було не менше. А рекорди самі не приходять, бачите, яка пізня цьогорічна весна. Прагнемо працювати за новітніми технологіями, бо Європа через поле, — посміхається мій співрозмовник. — А щоб прибутки були вагомими — потрібно не проґавити сівбу. Тому й аврал. Майбутні гроші рахуємо вже сьогодні.
А завтрашній день у кооперативу є. Завдяки стабільній економіці повністю оновили машинно-тракторний парк, тепер збираємося придбати кілька сучасних комбайнів. Не дочекалися вітчизняного, розмахнулися на імпортні, а це не мало не  багато — майже півмільйона гривень за одиницю.
— Гроші — з ферми, — розповідає Ярослав Швед. — Щодня продаємо вісім—дев’ять тонн молока, а ще відгодовуємо кілька сотень високопродуктивних нетелів. Їх охоче купують багато регіонів держави.
— Колектив наш, —  каже Ярослав Швед, — це об’єднання власників землі. Поля колишнього колгоспу розпаювали і надали селянам право вибору. На Буковині ще не вивітрився дух правдивого газдівства, адже ми під совєтами з 1940-го. Тому ніхто в кооператив силоміць не заганяв. Кілька власників паїв відокремилися, захотіли газдувати самостійно — їм не перешкоджали. А решта створила кооператив. Середня зарплата працівника (залежно від внеску) — 300—800 грн. А виплачують так, що можна годинника звіряти.
Відчуття належності до спільної грошовитої справи замішує непересічні гонорові характери і сільський патріотизм. Громадою звели в центрі села білу, як лебідка, церкву, а поряд з нею піднялися поверхи сучасної школи, трохи далі — триповерховий торговельний центр з сучасним кафе. Ось тут робітники кооперативу відпочивають сім’ями, відзначають дні народження, справляють весілля. Село оновлюється, а всі добрі зміни люди пов’язують з талантом лідера Ярослава Шведа.
За працю й по честі директор кооперативу удостоєний звання заслуженого працівника сільського господарства України, а нещодавно Президент вручив йому орден «За заслуги ІІІ ступеня». Спілкувався з Ярославом Шведом і очікував скарг на цінову політику в аграрній галузі, на примхи погоди, яка цієї весни добряче екзаменує хліборобів, а почув зовсім інше.
— Ви напишіть, будь ласка, що всі біди ми долаємо успішно, та є одна, перед якою безсилі. Дошкуляють нам бюрократи, і дня не буває, щоб кооператив не перевіряла якась авторитетна контора. Місяцями копирсаються різні чиновники в паперах, відривають бухгалтерів від щоденної роботи і головне, що жодних порушень не знаходять, а працювати не дають. Не встигла від’їхати перевірка КРУ, як у коридорі уже податківці, а за ними пожежники, потім працівники міліції, прокуратури. Десятки перевіряльників за місяць. Чомусь не видно їх у садибах колишніх колгоспів, де все розкрадено, а замість тракторних бригад і тваринницьких ферм — руїна, де люди, спакувавши валізи, наймитують в Іспаніях—Португаліях. Розібратися б та з’ясувати, де винуватці такого занепаду, хто відповість за розкрадання майна. Однак туди перевіряльники не поспішають. Яку користь дають такі перевірки та яку мету мають? Якби підтримали нас і захистили від зайвого контролю депутати Верховної Ради, а ще краще зацікавився б стилем цієї роботи аграрний комітет парламенту. Ціни б не було їхній допомозі.