Пам`ять на цвяха не повісиш

1992 року, під час спільної панахиди на Волині, було висловлено думку, що потрібно шукати точки дотику і йти до примирення. Однак останнім часом проблема набуває особливої гостроти. На ваш погляд, чим це зумовлено?

О. Зінченко: Історія — дуже складна річ, яка працює не за логікою власною, а за логікою, яка дуже неоднозначно позначається на політиці. Кожне десятиріччя нагадуватиме нам про непросте минуле. Випробовуватиме покоління політиків на вміння говорити чесно, мовою правди та відповідальності. 

Історія не дає нам рецептів, вона дає лише уроки. Дає можливість ще раз звернути увагу на те, що навіть невеликі складнощі можуть поступово призвести до великих потрясінь. Тому зробив би два наголоси: 

перший — сучасним політикам не уникнути складних питань історичного минулого; 

другий — волинські події сьогодні не є основним в україно-польських відносинах; головним, визначальним є надзвичайно високий рівень двосторонніх відносин у всіх сферах. Для того, щоб тільки підтвердити останнє, пригадаємо лише десять останніх днів: у Варшаві відбулися офіційні переговори делегацій Верховної Ради України та Сейму Польщі з широкого кола питань двосторонніх відносин; створена міжпарламентська асамблея; у Вашингтоні відбулися зустрічі Голів Рад національної безпеки, керівників міністерств оборони, відбулась низка зустрічей на рівні громадських організацій, підприємців і бізнес-структур. 

Скажу відверто: не так часто отримував таке задоволення від спільної роботи. Ці консультації мали абсолютно відкритий та дружній характер. Обговорено весь обсяг фундаментальних надбань та гострих проблемних питань: від ідей, організаційних механізмів до законодавчих європейських документів. Нам запропоновано низку спільних проектів. Тому не випадковим є й те, що тісно співпрацюють наші військові, створені спільні структури, які діють у різних регіонах світу, зокрема у Косово. Обговорюється питання спільної участі наших військових у відновленні Іраку. 

Зрозуміло, що там, де є робота, там можуть виникати складнощі. Щодо Волинських подій, то слід зрозуміти, що ще живі люди, учасники тих подій, їх нащадки. Цього не можна забувати. Пам`ять має працювати щодня, її на цвях не повісиш. 

На жаль, про ветеранів, про їхню соціальну підтримку ми згадуємо 9 Травня. А в інші дні бюрократ виявляється дуже обтяжений іншими питаннями. Переконаний, День Перемоги — це не тільки 9 Травня. Перемогу наші батьки здобували щодня, тому й про наслідки війни треба пам’ятати щодня. 

Україно-польські відносини мають надзвичайно широку площину й величезну щільність. 

Наша розмова відбувається в редакції газети Верховної Ради, тому акцентую — за останні півроку-рік парламентські відносини України і Польщі виходять з тіні інших. Раніше конструктивність міждержавної роботи пов`язувалась з частотою зустрічей президентів, контактами міжурядових структур і майже відсутністю парламентської роботи. 

Сьогодні ж саме парламентська робота стає окремим, надзвичайно важливим етапом нашої співпраці. Адже без законодавчих рамок, тобто правового врегулювання всього комплексу двосторонніх відносин, складно уявити наше майбутнє. Я дякую польському Послу, що в нас склалися добрі особисті стосунки. Зустрічаємося ми не так часто, як хотілося б, але досить інтенсивно. Не з багатьма країнами ми маємо таку щільність роботи. Нині йде підготовка до сесії міжпарламентської асамблеї, яка відбудеться у червні (16—18). Я вітаю пана Посла. Ми створили серйозне підґрунтя для серйозних відносин. Є всі підстави говорити, що цей досвід буде поширено на стосунки з країнами Балтії та Чорноморського регіону.

М. Зюлковський: Дуже дякую, що згадали події, які відбулися буквально за ці десять днів. Є ще й інші. Оскільки сьогодні в Польщі є дві чергові українські парламентські делегації. Незабаром приїжджає наш голова Комітету із закордонних справ в Україну. 

Наш міністр культури в нинішньому році під час зустрічі з міністром Богуцьким розпочав таку акцію: уфондування 20 піврічних стипендій для українських художників. І вже в понеділок я отримав рішення міністра, кого ми можемо запросити. Перша група цих митців уже поїхала, а друга готується. Ваші українські митці давали рекомендації претендентам. Тими, хто поїхав, опікуватимуться наші художники. Йде щорічна робота комісії, яка відбирає українських стипендіатів до різних вузів. Приїжджає комісія Фонду Фулбрайта, яка відбере 20 стипендіатів на дворічне навчання. Польське Посольство нині, як туристичне бюро, — дуже багато делегацій.

О. Зінченко: Але це краще, ніж тихе життя, правда?

М. Зюлковський: Звичайно. Польсько-українські відносини мають дуже позитивний характер. Ми прийшли до польського суспільства з договором про добросусідські стосунки, і це було прийнято без якихось сумнівів. Є справді щось нове у польському суспільстві щодо України. Ваша країна стала головною в нашій східній політиці. Десять років — це і короткий термін, і довгий. Що стосується україно-польських стосунків у цьому історичному аспекті, про який казав пан заступник Голови, вони справді торкаються почуттів, а не лише конкретних інтересів. Щоб додати до цієї картини не лише політичний чинник, а й суспільний, наведу трохи статистики. Товарообіг становить 1 мільярд 600 млн. доларів. Але з`ясовується, що цей товарообіг з польської сторони дають шість тисяч підприємств. Якщо додати сюди українські фірми, то це більше як 100 тисяч осіб. Це вже суспільний чинник наших відносин. 

Про Волинь. Наш Президент, що є одним з відомих європейських політиків, бере досвід з україно-польських відносин. Нам вдалося досягнути рішень навіть більш оригінальних, ніж з іншими країнами регіону. Одне з таких рішень стосується віз. Такого рішення немає більш ніде. Те, що ми чекаємо від України більшого, інколи викликає напруження. По-перше, чекаємо політично-економічного успіху України. Безперечно, за останні десять років Україна досягла багато. Але щоб наше стратегічне партнерство мало серйозний європейський рівень, потрібно спільно долати процес трансформації. 

Повертаючись до подій на Волині, треба сказати, що наш Президент знає, як багато болючих питань за останні десять років зініційовано. Ми стали досвідченішим народом. Внутрішня дискусія стане підтвердженням того, що свідомість, тотожність польського народу уже ґрунтовніша. Вже є наш досвід і досвід інших європейських країн: польсько-німецьке примирення, польсько-українське також, французько-німецьке. Подібні кроки додають престижу таким країнам у Європі. 

Німеччина, Польща чи Франція нічого не втратили в тому, що визнали деякі чорні плями у своїй історії, а навпаки, знайшли. Історію приховати неможливо. Якщо говорити про усвідомлення відповідальності, то Німеччина мала великі внутрішні проблеми після другої світової війни. Допомогли німецькому народові інтелектуали. 

Тому намагання нашого й українського президентів вшанувати пам`ять жертв трагедії є цілком доцільним кроком. 

Є певний підсумок нашої роботи. Її ідея — вшанувати пам`ять жертв. Польська сторона готова обговорювати це з українською, якщо та бажатиме. Ми вважаємо, що польські громадяни і сім`ї, Президент мають право відзначити пам`ять цих жертв. Україна має моральне й політичне зобов`язання надати таку можливість польським громадянам. Не йде мова про святкування. З боку офіційної Польщі ніколи не було жодних намагань отримати покаяння від української сторони. Я знаю, що лунають такі ідеї. Є домовленість між нашими парламентами про спільну заяву. Все може бути. Але ми дійшли згоди, як організувати відзначення цієї сумної дати.

О. Зінченко: Хотів би додати.

Перше. Роль у цих процесах еліт двох країн, розуміння елітою своєї відповідальності за минуле і за майбутнє. За минуле — означає правильне розуміння того, що відбулося, використання досвіду і всього контексту наших відносин. Розуміння того, що в нас були надзвичайно важливі позитивні сторінки. А також того, що інколи списання з історії складних сторінок не дає підстави творити правильне майбутнє. 

І друге. Без розуміння складнощів нації не буває. Тому питання відповідальності суспільства пронизує відповідальність еліт, механізми творення держави. І українське суспільство готове до цього.

Ми обговорюємо це питання в газеті Верховної Ради «Голос України», тоді як тему Волині-43 вже порушено в українських ЗМІ. І політики, і громадські діячі Польщі широко представлені останнім часом в українській пресі. Низка конференцій відбулася в українських містах. Це означає, що в нас теж відбувається злам ставлення до подій на Волині. Ми готові до відкритої дискусії. Це не означає тільки одного: що треба погодитись з усіма акцентами, які з`являються під час кожної дискусії. Бо вони іноді надто емоційні, суб`єктивні. А от визнати, що питання складне і має різні аспекти, поступово підійти до більш точної характеристики всього того, що відбувалося, — це теж наша відповідальність. 

І нарешті, ми не вперше підходимо до цих подій. Правда в тому, що ще в 1993 році була перша заява. У 1997 році президенти наших країн чітко висловилися з цього приводу. Чинник вибачення та порозуміння поступово пронизує суспільство. Це і є підґрунтям того, що ми відкрито і спокійно, виважено підходимо до таких дискусій, до самого факту їх появи. Коли ми кажемо про легкість стосунків з польською стороною, то вони ґрунтуються на тому, що наші партнери мають доктрину цих стосунків. Польщу по периметру оточують держави, яких не було до 1991 року. І один з висновків, якщо хочете — політичний, постає сьогодні ось у чому: якщо за десять або за дванадцять років на такому клаптику вдалося побудувати стабільні відносини, то це означає, що цей регіон, а отже і українсько-польські відносини, є постачальниками європейської стабільності, а не постачальниками європейської небезпеки. І можна казати, що наші відносини будують прообраз майбутніх світових відносин. Ми відповідаємо за цей регіон. Ми його утворюємо і в нас є дуже позитивна динаміка. Ми не збираємося просто відсвяткувати україно-польський 2004 рік. Ми маємо на меті побудувати доктрину нових відносин у сфері культури, в соціальних процесах, в упорядкуванні архівів, в розумінні історичних спадщин — від відзначення історичних дат до впорядкування цвинтарів.

М. Зюлковський: Справді, за останні три-чотири місяці, дякуючи політичній волі Президента, інших представників української влади, нашим архівістам вдалося досягнути рішення про відкриття архівів, які стосуються волинської трагедії. А ці архіви —декілька кілометрів. Саме тому їх не можна розглянути, проаналізувати негайно. Можливо, наприкінці цього року буде оприлюднено частину цих архівів. Ще два аспекти, які стосуються волинської трагедії і ставлення до відзначення цієї дати. Ми в Польщі подивовані такою глибокою і дуже інтенсивною дискусією з цього питання в Україні. Така дискусія, і ми це розуміємо, не може бути простою, бо думки завжди будуть різні. У цій дискусії, під час зустрічей з окремими групами населення, ми побачили, що є щось природне, про що не треба забувати: вшанування пам`яті загиблих жертв. Не можна загальмувати цього бажання жодними, навіть історичними документами. Наші післявоєнні історія, традиції також дуже важливі для українців і для поляків. Ми більше пам`ятали про героїв, ніж про жертв війни. Ми зрозуміли під час зустрічей, що незалежно від політичної ситуації, бажань конкретних осіб, які викладають аргументи, є також щось, що переважає політику. І воно є. Як сказав пан Зінченко, прогрес, якого ми досягли у розумінні проблеми волинської трагедії, — то перепустка в майбутнє.

В. Королюк («Голос України»): Я народився і виріс на Волині. Батьки й досі живуть там. Нещодавно повернувся звідти, чесно кажучи, там трошки інший погляд на всі ті події. Волиняни мають змогу дивитися польське телебачення. Дехто регулярно буває в Польщі. Там є проблема критичного сприйняття польської позиції. Скажімо, щодо жертв. Наприклад, Семашки подають, що під час волинських подій з польської сторони загинуло 100 тисяч осіб. Краєзнавець Ярослав Царук, об`їхавши всі села, що згадуються у Семашків, дійшов висновку, що ці цифри завищені у п`ять-вісім, а то й у десять разів. Чи є у польського уряду офіційний погляд щодо кількості жертв?

М. Зюлковський: Дякую за це запитання. Ні, офіційних даних немає. А що стосується Семашків, справді, таку книжку було надруковано. Питання дуже делікатне, як оцінити цю книжку: різні погляди в Україні й у Польщі. В Польщі її сприйняли як голос свідків, а не як історичний підручник. Це — прямі записи свідків. Треба мати на увазі, що свідки мають право голосу. Книжка може слугувати лише як помічник історикам, але спочатку все потрібно перевірити. Тому ніколи ані Президент, ані інший урядовець не порушували питання про кількість загиблих.

О. Зінченко: Якщо взяти не історичні архіви, а записи маршалів, то з`ясується, що на одні й ті самі події є різні точки зору. Тому не потрібно сприймати кожну книжку як історичний факт, а як суб’єктивний, літературний опис тих чи інших подій. І тільки загальний контекст наближає до істини. В українській історичній літературі з`явилися відповідні статті, що є реакцією на згадану книгу. У них доводиться, що багато фактів історично не підтверджені. Але заперечити саме право надрукувати той чи інший матеріал — це не є правилом відкритого суспільства. Тому не слід погоджуватися з кожною фразою, з кожним словом, іноді — навіть з кожною книжкою, яка з`являється в тій чи іншій країні. Потрібно тільки розуміти, що наші історики теж мають сказати своє слово. У ВР відбулась нещодавно така конференція. Історики навіть трошки емоційно висловлювались. Емоції є наслідком того, що ми дуже довго замовчували ці події. Головне — пам’ятати: в могилах лежать не тільки поляки окремо, а українці окремо. Є багато могил, де вони поряд. І вшанувати їх пам`ять — справа спільна.

М. Зюлковський: Ще одне делікатне питання, що стосується цієї книжки. Це — її назва. Питання таке: за останні 50—60 років комуністична пропаганда і у нас, і у вас так сильно спрацювала на створення одного стереотипу українця чи націоналіста українського, що це у Польщі, на жаль, вважається дуже природним. У Польщі починаємо розуміти, що це заміна слів «патріот» — «націоналіст». І нам також треба працювати над цим стереотипом. Українська сторона може дуже допомогти нам у цьому.

Поляки по-різному оцінюють ті події. Відбулося певне переосмислення сутності того періоду. Хоча до сьогодні сприйняття Волині-43 було суто негативним.

О. Зінченко: Ми розрізняємо, є міждержавні відносини, є міжорганізаційні і є особисті. Врегулювати цілий комплекс проблем треба й у волинських подіях. Є бажання людей побувати на могилах рідних. Це треба розуміти не як міждержавні, не як міжорганізаційні, а стосунки між людьми.

Ред.: До речі, проведене соціологічне дослідження на Волині показує, що там побутує думка серед людей, що волинська трагедія була спровокована третьою стороною. А яка точка зору існує у пана Посла? 

М. Зюлковський: Я чув про це дослідження. Відповідь не знаю, оскільки я не історик. У істориків польських, українських немає таких безпосередніх доказів. Навіть для науковців це початок дискусій, суперечностей. Занадто мало документів, не доведена інформація. Треба почекати, поки вийде обґрунтований аналіз усіх документів.

О. Зінченко: У нас в цілому існує дещо одновимірне розуміння подій 43-го, 45-го року, приходу радянської влади до західних земель, участі СМЕРШу в цих подіях. Думаю, що ми ще довідаємося про нові сторінки щодо ідеологізації цих подій. Рівень пропагандистського замулювання цих подій був величезний. Твердити, що один архів поставить крапку чи одна робота, чи одна книжка — це значить не розуміти, що життя було в тисячу разів складніше. Жодна книжка, жоден архів не зможе нам дати остаточної відповіді. Наші батьки пережили страшний, складний етап життя. Їм не позаздриш. Нам треба працювати, щоб жити краще, щоб не повторювалися трагедії.

Ред.: Архівні документи ще не гарантія того, що вони правдиві. Наприклад, часом зустрічаються твердження, що українські і польські формування у складі окупаційних військ якимось чином причетні до волинської події...

М. Зюлковський: Це цікава інтуїція істориків. Польські вчені згадують про такі випадки, але чи можна це назвати причиною протистояння, не з`ясовано. Це треба обґрунтувати.

О. Зінченко: Я переконаний, що ми ще не знаємо масштабів ідеологічного тиску на населення, який був і в Польщі, і в Західній Україні. Друкувалися матеріали в газетах, друкувалися історичні книжки. Це означає, що в той час формувалося викривлене ставлення одного народу до іншого. Це потім мало наслідки в подіях 43 року. Але ж наприкінці 20-х, 30-х років почався процес створення викривленого розуміння в Польщі українця, в Україні — поляка. Конкретним урядовцям треба було пояснити свої дії. Польська держава формувалася в ті часи й на західноукраїнських землях. Треба було мати підстави для таких дій. Тому вся література, архіви пронизані ідеологією, а не фактами. Тут потрібно погодитися з вами, що не кожен архівний документ є історична правда.

М. Зюлковський: Так, безумовно. Інше питання — наскільки рівень ідеології нам перешкоджає. За останні 10—15 років ми маємо докази, наскільки політикам, еліті вдалося додати щось позитивне в польсько-українські відносини. Українці найбільше вивчають польську мову. Це свідчення конкретних позитивних зрушень. Коли державна політика послідовна, можна досягнути і політичної, і національної згоди з багатьох питань. В Польщі, наприклад, нам це вдалося у питанні європейської інтеграції. В Україні теж є багато чинників такої державної політики. Україна є європейською толерантною країною і все це набуто за останні 10 років. Інформаційні технології спрацювали.

Ред.: Пане Посол, пане заступнику Голови, нині засоби масової інформації, і українські, і польські дуже багато матеріалів присвячують волинським подіям. І часом там звучать доволі гострі і часом не обґрунтовані взаємні звинувачення. Нинішня розмова навряд чи дасть відповіді на все. Однак визначити шлях, яким ми повинні йти в оцінці подій, необхідно. Тому наступне запитання: яким чином підпільні формування (українські і польські), які боролися проти окупантів, могли впливати на події на Волині у 1943 році ?

О. Зінченко: Казати, що в нас було організаційно оформлене протистояння, немає підстав. Це стосується і протистояння підпільних формувань. Документів, де це було б підписано на міжорганізаційному, міждержавному рівнях, я не бачив, не знаю. Не було протистояння між народами. Так сталося, що в деяких населених пунктах відбувалися резонансні події. Не можна спрощено розуміти, що події спровоковано СМЕРШем, КДБ або Армією Крайовою, або ОУН — УПА. Я ще раз повторюю: я не знаю організаційно оформлених рішень цих чи інших організацій.

М. Зюлковський: Я цілком згоден з такою позицією. Для таких дискусій потрібно кілька років обґрунтованих досліджень. Ми не знаємо всієї правди. Знаємо лише, що з польської сторони вбито певну кількість вояків. Є також сім’ї цих жертв, які хочуть вшанувати пам`ять загиблих. І головне — щоб ми на державному рівні дійшли згоди в цьому питанні, тобто вшанували пам`ять. Я не поділяю позиції, що не слід вшановувати пам`ять, доки немає конкретного обґрунтування.

О. Зінченко: Сьогоднішній рівень значно відрізняється від того, що був 50 років тому. Хворобливе бажання багатьох політиків в той час використати ускладнення для того, щоб досягти своєї мети, виправдати власні помилки, не притаманне сьогоднішнім відносинам. Ми позбулися цього негативу, але це не означає, що його не було тоді. І, слава Богу, що ми живемо тепер у цивілізованому суспільстві, яке толерантно сприймає представників інших націй. Минулі події мають нас застерігати не йти шляхом ворожнечі.

М. Зюлковський: Я хотів би додати цікаву інформацію. Наприкінці квітня наш Президент зустрівся з волинянами польського походження. Це була дуже важлива зустріч. При всій різниці думок. Вперше у Польщі визнали, що спільне вшанування справді потрібне. Такого в Польщі раніше не було.

Ред.: Пане Посол, ви наголосили, що складно нині з`ясувати всі події, які відбувалися. Чи потрібно нам зараз узагалі шукати того першого, хто кинув камінь розбрату? Може, потрібно шукати інші шляхи виходу з цієї ситуації?

М. Зюлковський: Коли ми кажемо про вільне суспільство, ми маємо на увазі, що всі думки необов’язково однакові. Тому я дуже вдячний українським політикам, що вони сприйняли цю тему як дуже важливу і для Польщі, і для України. Для нас дуже важливо, що така дискусія взагалі відбувається. Вона показує відкритість, відвертість України. Навіть дещо різку точку зору я сприймаю як таку, що має право на існування. Навіть те, що ми спілкуємося в газеті, є політичним рішенням, і це вже позитив.

О. Зінченко: Історичний детермінізм — справа дуже складна. І абсолютно безперспективно шукати того одного, хто перший почав. Я думаю, що мета нашого обміну думками, мета кожного серйозного політика нашої країни — досягти історичної відповідальності за майбутнє. А це означає, що ніколи ми не допустимо, щоб ситуація, яка викликала складнощі в минулому, була відтворена в майбутньому. Розуміння національної відповідальності, національної єдності, розуміння відповідальності політичної еліти, відкритості суспільства, відкритості до постановки питання в засобах масової інформації — це гарантії майбутнього. І в нас немає жодної застороги, що ця дискусія ускладнить нам життя.

М. Зюлковський: Я сказав би так: наша політична відповідальність — це відповідальність не судова. Але є потреба, у переносному сенсі, пережити ще раз. Є певні сім`ї як у Польщі, так і в Україні, які цього бажають. Думка наших народів теж має значення.

О. Зінченко: Коли йдеться про війну, ми часто уособлюємо її з маршалами, генералами, політичними діячами. А потрібно починати абсолютно з іншого. Починалося все з долі окремо взятої людини. Складність історії полягала в тому, що ця людина страждала від рішень політиків. Конкретна людина страждала від того, що ми щось не те будували в житті. І розуміння того, що світ побудований на інтересах конкретної людини, а не окремого політика, і є найголовнішим. Якщо говорити про вшанування — вшановують пам`ять народу, а не політиків чи голів еліт.

Ред.: І все-таки чому акцентується увага саме на волинських подіях 1943 року? З нічого нічого не буває. 1943 року передували події 42-го, 41-го. Після 43-го був 44-й і т. д. Скільки часу, скажімо, тривало це протистояння? Чи є спроби з боку Польщі зрозуміти ситуацію, звідки взялися події 43 року?

М. Зюлковський: Ці конкретні події, які називаються волинською трагедією, почалися з квітня і тривали до жовтня 43 року.

Ред.: В українських істориків є така версія, що то була реакція на події на Холмщині в 42 році, коли близько 400 українців було розстріляно поляками.

О. Зінченко: Я не випадково згадую 30-ті роки. Тоді відчувалося збільшення напруженості спочатку між урядами та керівництвом. Воно поступово оформлювалось в деякі акції, висловлювання, позиції засобів масової інформації, які потім позначились і на подіях сорокових років. І частково у 50-х роках. Якби політики в 30-ті роки зробили висновки, як ми сьогодні, якби тоді відбувалися такі зустрічі, «круглі столи», я думаю, ми не мали б таких ускладнень. Саме тому сьогоднішня розмова дуже важлива.

М. Зюлковський: Я сказав би, що передусім треба зрозуміти також історію Європи. Немає ідеальних відносин поміж народами. Але є окремі питання історичного контексту, в якому конкретні люди, політики приймали рішення. Історичний контекст не тлумачить всього. Контекст — це політична, конкретна відповідальність.

Ред.: Відомий польський політик Яцек Куронь у листі з приводу 60-річчя волинської трагедії звернувся до українців зі словами: простіть нам. Українські історики, учасники «круглого столу», який відбувся 19 березня поточного року, у зверненні до керівництва Української держави висловили пропозицію: обом сторонам засудити міжетнічний конфлікт зі словами: «Пробачаємо і просимо вибачення» й вважають, що вшанування пам’яті жертв подій на Волині повинне слугувати примиренню народів обох держав. То можливо. Такий підхід повинні продемонструвати й офіційні кола.

М. Зюлковський: Це справді шлях до природного примирення. Ми можемо вважати, що політики ведуть народи до примирення. Неможливо відокремити бажання еліт від бажання народу. Потрібно показати, як нині відбуваються польсько-українські суспільні контакти. Вони творяться взагалі в нових обставинах. Вперше в історії Польщі ми прийшли до таких відкритих контактів, як з Україною. Ми можемо абсолютно вільно дискутувати, висловлювати різні точки зору. Нині українці більше користуються послугами польських турагенцій, їздять до польських Карпат більше, ніж до українських. Такого ніколи не було. І це свідчення про реальні відносини. Cамим полякам потрібна ця перепустка в майбутнє, це примирення. Оскільки ми розуміємо, що не можна без цього обійтися. Польща і Україна потрібні одна одній.

О. Зінченко: Ми маємо акцентувати питання мотивації примирення. Справді між нашими країнами досягнуто винятково високого рівня розуміння. Розуміння міждержавного. Свідомі нації завжди будуть іти шляхом «човника», тобто повертатись щоразу до історії. І тепер між Україною і Польщею іде етап поглиблення відносин в усіх сферах. Ще один висновок. Якщо поставити тут крапку, то це буде абсолютно несправедливо. Погоджуюся з паном Послом, крім цього питання, нам потрібно вирішити багато чого в галузі економіки, культури. Наприклад, трубопровід Одеса—Броди—Гданськ. Посилити питання міжрегіональної співпраці. Наприклад, волиняни, яких ми сьогодні згадували, потребують спрощеного проходу кордонів. Важливо, щоб українці не були нацією, яку ігнорують у Європі. Оці питання позначаться на майбутньому наших міжнаціональних, міждержавних відносин. Це є набагато важливішим, ніж акцентування на тому, чого ми не зробили, чого не досягли. Розуміння, що ми конкретизуємо, поглиблюємо нашу співпрацю — це важливіше, ніж деякі історичні акценти нашої дискусії.

Ред.: Шановні пане заступнику Голови Верховної Ради, пане Посол, редакція «Голосу України» щиро вдячна вам за участь у розмові.