До 85-ліття падіння Центральної Ради
«Громадяни України! Бувше Українське правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього. Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються... встає грізна примара голоду.
При такому становищі, яке загрожує катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси, які виступають з категоричними домаганнями негайно збудувати таку Державну Владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
Так у «Грамоті до Всього Українського народу» П. Скоропадський пояснював, що спонукало його 29 квітня 1918 року «взяти на себе тимчасово всю повноту влади» та оголосити «себе гетьманом всієї України». Так перестала існувати Центральна Рада.
Які події передували цьому державному перевороту, чи усвідомлювала Центральна Рада свою нездатність контролювати ситуацію в країні? Спробуємо відтворити хроніку останніх засідань Ради 27—29 квітня 1918 року.
Призначене на ранок 27 квітня засідання Малої Ради відкрилося лише о 21.00. Дуже бурхливо обговорювалися накази головнокомандувача німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна: про весняну сівбу, про передачу порушників громадського порядку в Києві до військово-польових судів. Засідання розцінило це як втручання у внутрішні справи України.
А німців непокоїли чутки про якийсь «Комітет порятунку України», що нібито міг одним телефонним дзвінком скинути будь-який уряд. Особливо роздратувало окупантів зухвале викрадення групою авантюристів, начебто причетних до цієї таємничої організації, директора Російського зовнішньоторгового банку А. Доброго, котрий мав контакт з німцями у справі контролю над виконанням економічних статей договору України з центральними державами. Цей інцидент і спричинив появу наказу про покарання порушників порядку.
***
Особливо напружено обговорювалися ці питання 28 квітня. Цього дня українська демократія, ще того не підозрюючи, підбивала підсумки своєї 13-місячної діяльності.
Усі виступаючі одностайно засудили розпорядження німецького командування, образливі для народу України. Мовляв, селянство вважає, що поміщики в союзі з німцями наступають на його права, вчать його господарювати на власній землі.
Центральна Рада розділилася в оцінці дій уряду, який запросив німців в Україну. В. Винниченко пояснював цей крок потребою запобігти тому порядкові, що встановився «у наших сусідів-більшовиків», котрі спокусили народ проголошенням «крайніх і неможливих реформ». Були й пропозиції «приборкати» німців. Ідея звернутися до уряду Німеччини й розкрити йому очі на дії Ейхгорна, викликала уїдливу критику. Пропонувалося кликати на поміч «демократію всього світу».
На цьому засіданні роботу Ради Народних Міністрів республіки визнано незадовільною. Голова уряду В. Винниченко вказав на невизначеність пріоритетів внутрішньої політики влади, а саме на утворення «колізії двох ідей: соціально-політичної і національно-політичної». Він (на жаль, пізно!) говорив, що держава «повинна взяти на себе ведення господарства в головних його ділянках», а «практичним планом може стати так званий державний капіталізм».
Судячи з кількості бажаючих виступити, засідання 28 квітня могло затягнутись. Але у другій половині дня до Центральної Ради прибули німецькі солдати з кулеметами на возах, перед входом став броньовик. Солдати двома шеренгами з боку Фундуклеївської вулиці та Бібіковського бульвару перегородили Володимирську, а решта увірвалися до будинку.
У залі з’явився німецький лейтенант, ламаною російською мовою наказав усім підняти руки вгору, а солдати спрямували на них зброю. Після вислуханих, але не прийнятих до уваги протестів головуючого на засіданні М. Грушевського лейтенант зажадав видачі деяких членів уряду, підозрюваних у причетності до викрадення банкіра А. Доброго.
Не знайшовши цих осіб у залі, німці почали обшукувати членів Центральної Ради, вимагаючи від них здати зброю, і переписувати їх прізвища та адреси. Обшукано й кімнату Педагогічного музею, де мешкав Грушевський. Після цього німці пішли, виставивши свій патруль, пізніше його місце зайняли січові стрільці.
Вхід до музею був відкритий, і ввечері 28 квітня деякі депутати змогли провести наради своїх фракцій. О 24.00 до М. Грушевського приїхав німецький військовий аташе, розпитав про події, що трапилися вдень. Голова Центральної Ради ще раз заявив рішучий протест і зажадав пояснень. Йому обіцяли провести розслідування.
***
Події 29 квітня 1918 р. свідчили, що Центральна Рада збиралася працювати в попередньому режимі. Напруження спадало, наговорившись про вчорашнє вторгнення німців, почали готуватися до чергового засідання, призначеного на середину дня.
Уранці того самого дня в цирку Крутікова (тепер на тім місці кінотеатр «Україна») під охороною німецьких вояків розпочав роботу з’їзд хліборобів-власників (кілька тисяч делегатів з восьми губерній України). Більшість делегатів, невдоволені політикою Центральної Ради, вимагали поновлення приватної власності на землю та запровадження міцної влади — гетьманату. Гетьманом одностайно обрали П. Скоропадського.
Чи знала Центральна Рада, що діялося на з’їзді хліборобів-власників? Звичайно. Цими днями в столиці працював 5-й національний з’їзд Київщини. Там, саме 29 квітня, виступив М. Грушевський. Він зазначив, що Центральна Рада завжди стояла на сторожі інтересів трудового селянства і робітництва. Грушевський закликав з’їзд рішуче висловитися за справедливе вирішення аграрного питання, проти намагань великих власників утримати землю в своїх руках.
Про те, що Центральна Рада ще не усвідомила трагізму свого становища, свідчило й вечірнє засідання Малої Ради 29 квітня. Ніби нічого не сталося, Мала Рада розпочала обговорення та прийняття основного закону «Статут о державнім устрою, правах і вольностях Української Народної Республіки», ухвалення змін до земельного закону і проведення виборів Президента УНР. Ним став М. Грушевський. Отже, на деякий час в Україні стало два керівники держави — він і П. Скоропадський.
Під кінець депутати заслухали повідомлення про переговори делегації Центральної Ради з німецьким послом в Україні бароном Муммом про події 28 квітня. Делегація заявила про готовність Ради утворити новий уряд і переглянути земельний закон з установленням «частинної власності» для дрібних хліборобів. Але Мумм прикинувся нейтральним.
Так завершилося останнє засідання Центральної Ради. В ніч з 29 на 30 квітня гетьманці захопили всі головні державні установи столиці.
***
На спільній нараді (відбулася 30 квітня з ініціативи українських соціалістів-федералістів, там були есери, есдеки, соціалісти-самостійники) вирішено подбати про участь в організації нової влади. 1 травня делегація соціалістів зустрілася з начштабу німецьких військ в Україні генералом Гренером. Делегати засудили переворот, а водночас згодилися увійти в нову владу за умов зміни земельної політики, саморозпуску Центральної Ради, утворення нового законодавчого органу — Державної Ради УНР із представників усіх верств суспільства і, нарешті, скликання Установчої Ради, коли настане мир. Делегація подала проект «Закону про тимчасовий державний устрій УНР» і список членів майбутнього кабінету міністрів.
Але до нового українського уряду соціалісти запізнилися — туди вже ввійшли діячі, покликані гетьманом, владу якого визнали німці. Тепер ішлося лиш про 3—4 вакантні портфелі для соціалістів.
Центральна Рада вже не цікавила німців, як і наші соціалісти. Окупанти ігнорували їхні умови (прийняття згаданого закону та надання їм більшості місць в уряді). Тому соціалісти відмовилися увійти до Ради Міністрів. Мовляв, до неукраїнського кабінету українцям лише «для духу» йти не слід.
С. Єфремов писав: «Україна знову стала на краю безодні», й винні в тім «невмілі руки попереднього правительства та невдала політика революційного парламенту».
Віктор ГУСЄВ, доктор історичних наук, професор.
