1947 року в СРСР заборонили шлюби з іноземцями. Про це багато поколінь радянських глядачів дізнавалися з п’єси «Варшавська мелодія» Леоніда Зоріна, у якій 670 разів виходила на сцену Ада Миколаївна Роговцева. «Вітеку, придумай що-небудь!» — 670 разів благала вона. Але він так нічого і не придумав. Придумав Ігор Афанасьєв. Прем’єра його фантазії на тему Зоріна — «Варшавська мелодія»-2 — в українській столиці відбулася в рамках театрального фестивалю «Київ травневий». Напередодні «ГУ» взяв інтерв’ю в улюбленої акторки.
Інтерв’ю було призначене на понеділок. Здається, весь Київ тоді жив у передчутті двох прем’єр — «Варшавської мелодії»-2 і дачного сезону. Аду Миколаївну Роговцеву раз у раз відволікав телефон: «Шостого числа? Шостого в нас прем’єра. Дев’ятого? Ні, у мене ще картопля не посаджена і морква не посіяна...»
— Адо Миколаївно, а дачу маєте давно?
— А відтоді, як Чорнобиль рвонув...
Ми придбали хату в селі під Борисполем 86 року й того літа нікуди не поїхали. Тільки Катю, щоправда, відправили. Костя мій узагалі над реактором був — він у армії тоді служив.
— Ви знали, що син там?
— Так. Але всієї правди ми ж тоді не знали... Немає в мені цієї категоричності: не пустити туди хлопчика, піти, добитися, захистити, врятувати. Треба було кричати, йти на будь-які виверти... І ця материнська хитрість була б зараз подвигом у моїй долі, а не провиною, яку я відчуваю.
Та я теж у Чорнобилі була. 86 року я, Паперний і Вайсберг провели там близько 60 концертів. Там був якийсь список артистів, яких хотіли бачити ліквідатори, близько 20 імен — Пугачова, Кобзон... І в цьому списку була я. Мені це лестило, людина слабка і піддається на такі речі. Вони хочуть? Я потрібна? Усе. Питання розв’язане.
— В Києві вас дуже люблять. Впізнають, коли до магазину заходите? Не обважують?
— А я звідки знаю? Ніколи не рахую, не придивляюся. А взагалі — популярність моя тиха. На ім’я—по батькові.
— Як режисеру Ігорю Афанасьєву вдалося переконати вас удруге ввійти в ту саму річку?
— Спочатку я відповіла «ні». Справа в тім, що вся радість мого творчого життя пов’язана з «Варшавською мелодією». Основну роль у цьому зіграв Едуард Маркович Митницький, що поставив цю виставу в театрі Лесі Українки. Усього цього не перекреслиш, не викинеш і не повториш.
Перший раз серце тенькнуло, коли сказали, що Катя зіграє Гелену в молодості. Але й тоді я повторювала «ні, як це можна?». Ми з Афанасьєвим розсталися з тим, що він принесе мені п’єсу — Геля «двадцять років потому», після подій, які змальовує Зорін. 60-річна Гелена приїжджає до Москви... І тут використовується перший акт тієї, нашої «Варшавської мелодії» — її спогади. Мені вони дуже дорогі... Коротше, щось у мені тенькнуло вдруге. І тоді я сказала: потрібен дозвіл від Зоріна. Його отримали.
Я дуже зраділа, що дівчата — Катя Степанкова і Олеся Власова, які грають Гелену в молодості, можуть попрацювати над таким матеріалом, з такою легкою, гнучкою, талановитою людиною, як Ігор Афанасьєв. Попрацювати з Євгеном Паперним, моїм чудовим партнером, — ми з ним вічна така парочка...
У лютому в Києві відбулася відкрита генеральна репетиція, після чого ми поїхали до Штатів.
— Як вас приймали?
— У США були чудові рецензії, заголовки на кшталт «Формула тріумфу». У Нью-Джерсі ми поїхали на зустріч з дітьми з недільної школи. Там були близнюки, двоє схвильованих хлопчиків років по 14-15. Один повторював: «Ну як таке може бути, це неправильно, ніякі урядові укази, ніщо не може перешкодити людям бути разом, якщо вони люблять одне одного!..» А другий казав: «Я тепер розумію, чому тато й мама виїхали з цієї країни». Так ось ці хлопчики, пропустивши мене, бігли до Каті... Я їй кажу: «Катю, ти що, відбиваєш у мене шанувальників?» Але мені все це було неймовірно приємно.
— Судячи з усього, київська прем’єра теж буде «приємною»?
— Боюся загадувати — в Києві мені важко грати. Тут у мене була якась така історія останніми роками... І від спектаклю «Бульвар Сан-Сет» я не одержала радості. З ним ми об’їздили всі країни, і якось не було такого стану неуспіху. У Києві ж обидві вистави, що грались у театрі Франка, були, на мій погляд, провальними. Публіка не хотіла мене приймати в негативній ролі. Досить важкою була вистава «Не боюся сірого вовка» Андрія Жолдака, теж вистава-боротьба. І в харківському «Вишневому саду» (він називався «Садок вишневий») Кучинського таке ж завдання було...
— Не готові в нас до експериментів?
— Готові. Якщо експеримент гарний, його приймуть. Але в нас глядачі ставлять дуже високу планку. Коли ви опиняєтесь вище цієї планки, вони не приймають, а якщо нижче, вони мстять. Зникли терпіння і любов до актора й режисера. Є небажання роздивитися, що режисер шукає. А коли актор сходить з якоїсь звичної доріжки, кажуть: «А, він уже скінчився!» Люди все закреслюють одразу.
— Ви пішли з Театру драми і комедії на Лівому березі...
— Я й не була там ніколи в штаті. Едуард Маркович мені запропонував усе, відкривши для мене не тільки двері свого театру, своє серце, плани... Без цього я навіть не знала б, як жити. Але коли ти працював в одному театрі зі свого творчого «дитинства», більш аніж тридцять років, з іншим колективом нічого подібного бути не може. Зі мною сталася ця історія з театром Лесі Українки, я ним хвора, я ним отруєна і я ним жива, тому що я все одно в думках повертаюся туди. Хоча все моє життя подальше — це гастролі...
Антреприза — це як у кіно: вибрали тебе чи не вибрали. Й у той само час ти сам можеш вибирати. І я вдихнула цієї свободи...
— А з Віктюком є плани? Він увесь час повторює, що Роговцева — його улюблена акторка...
— У Роми стільки проектів, що до улюблених у нього руки не доходять. І я його розумію.
— Ви ведете курс телеведучих у Поплавського, в університеті культури і мистецтв.
— П’ятий курс. Викладаю акторську майстерність.
— Кажуть, ваші студенти грають у циганському театрі...
— Так! Це була ідея Каті — поставити «Папушу» за «Циганською музою» Ліни Костенко. Вона за ці п’ять років два семестри замість мене педагогом на курсі працювала. Разом з Олею Семешкіною (педагогом з пластики) вони зробили цей спектакль і покликали на нього керівника театру «Романс» Ігоря Крикунова. Він запропонував поставити «Папушу» в його театрі.
Подивитися на спектакль прийшла Ліна Костенко, яка потім сказала: «От грали б по-циганськи (є циганський переклад) — і було б добре». Але до моїх студентів поставилася дуже тепло й ніжно.
— Нині, щоб актора помітили, йому необхідно знятися в двох-трьох серіалах...
— Раніше розкрутка йшла державна, молодим актором усі займалися, знімали телепрограми, у газетах писали, а зараз треба «дуже заплатити», щоб туди потрапити. От і виходить, що коли ми приїжджаємо до Артеку... А я, між іншим, почесний член цього табору і другий орден Артеку — в мене. Так от. Знаєте, хто в Артеці найпопулярніший з українських артистів? Руслана Писанка, яка мені теж подобається. Але там ніхто не знає, у яких фільмах вона знімалася. Її знають виключно за «Погодою».
— А як з Костем Петровичем — не складно двом акторам в одній родині?
— Не складно, а неможливо. Ми прожили неможливе життя...
— Ваш чоловік — суворий критик?
— Що погано, що добре — усе скаже. Адже він мій педагог! Якось сказав мені після вистави: «Ну здрастуй, артистко!» А я на той час вже два роки працювала в театрі Лесі Українки. Але він мені «здрастуй, артистко!» не казав. Щодо творчості — в нас у родині йде розмова дуж-же безстороння. Інакше навіщо вона потрібна?
— А діти? Як ви оцінюєте їхні успіхи?
— Коли скажеш «у мене чудова дитина», ввечері в неї обов’язково буде нежить. Тому про них — тільки молитва... Катя працює у Віктюка в Москві, а Костя більше пише. Він зробив виставу на моє 55-річчя — «Благодарю», зробив виставу «Бельведер», ще кілька робіт. Та театральне і кіношне життя потрапило на такі злами...
— Як почуваєтесь на одній сцені з Катрусею?
— Ми з дочкою любимо одна одну так, що як нас не постав, як не привари, ми почуваємося щасливими вже через те, що разом.
— А була спокуса спробувати щастя десь іще? Свого часу вас кликали майже всі московські й ленінградські театри...
— Про те, що залишилася, не шкодую. Незважаючи на те, що так закінчується доля, що я не в своєму театрі, що без своєї сцени. Що я не корифей своєї сцени. (Сміється.) Як можна було виїхати? Тут я нічого в своїй долі не поміняла б.
Розмову вела Ганна ЛУКАНСЬКА.
