Відкрите акціонерне товариство «Чернівецький цегельний завод №3», правління якого багато років очолює депутат обласної ради, заслужений будівельник України Василь Ананійович Ватаманюк, одне з небагатьох промислових підприємств Буковини, котре у період загальної економічної кризи 1990-х, з року в рік нарощувало виробництво. Обсяги випуску будівельних матеріалів зростали завдяки освоєнню найсучасніших технологій, модернізації обладнання, підвищенню відповідальності і кваліфікації колективу, напрацюванню нової моделі співпраці з партнерами, а також поліпшенню основного показника виробництва — якості. Лише торік підприємство виготовило і реалізувало 62 млн. штук умовної цегли.

Сьогодні на заводі працює понад 400 робітників, які отримують гідну зарплату, а більш як 1000 акціонерів — вчасно і повністю дивіденди. Особливо поважають ветеранів виробництва, кожному щомісячно додатково до пенсії завод перераховує 100 грн. По 150 грн. у переддень свята Перемоги отримали ветерани війни. Всі працівники на заводі харчуються безплатно, на столах у робітничій їдальні завжди свіжі м’ясо, риба, овочі. Свіжі, бо свої. У просторих теплицях на території цегельного заводу шпалери прогинаються від стиглих огірків і помідорів, виблискують росою зелені салат, петрушка і цибуля. А на землях, які підприємство орендує у селян кількох сіл Новоселицького району, рясно родять жито-пшениця та цукровий буряк. На охайних свіжовибілених фермах підростають чисті, ситі свині і бички. Молоко заводчани теж п’ють своє. Славляться уловами зариблені ставки, які теж в оренді у цегельників.

До того, як Василь Ананійович, порадившись із колективом, вирішив допомогти селянам вибратися з фінансової прірви, сільські господарства перебували в цілковитому занепаді. Та в результаті спільної діяльності вони за кілька років перетворилися на найуспішніші агроформування району. Тепер невгамовний директор замислюється, а чи не взяти у заводські руки ще зо два села. Як сільський чоловік Василь Ватаманюк щиро переймається проблемами буковинського села, зрештою, там його основний клієнт — приватний забудовник. Ось і тиждень тому він під оплески дітвори без усяких процесій і протоколів просто серед шкільного подвір’я вручив директорові школи в селі Заволока Сторожинецького району найсучасніший комп’ютер з усією периферією (на знімку). Другий школярі, які про комп’ютерний клас хіба що чули, отримали на Великдень.

Підприємство постійно надає благодійну допомогу інвалідам, ветеранам війни і праці, дітям-сиротам, усім, хто звертається, спонсорує творчу молодь. При заводі діє стоматологічний кабінет, який теж обслуговує ветеранів. Тому авторитет голови правління — річ певна і доведена. І не тільки у Чернівцях. Географія поставок чернівецької цегли охоплює Київ, Одесу, Крим, Закарпаття, Румунію, попит є, та, на жаль, наявні потужності вже не справляються із нинішніми обсягами. Навіть у Чернівцях запис на популярну, випалену за німецькою технологією цеглу ведеться місяць наперед.

— Люди поїхали за кордон, — каже Василь Ватаманюк, — заробили гроші і не спустили їх у казино чи барах, а дають за них ґрунтовну освіту дітям, будуються, а це значить, що житимуть тут. Тобто майбутнє в нас є. Побудуються, вкладуть гроші у приватний бізнес, піднімуть область і державу.

Хоча для нас це наразі проблема: треба запускати нові потужності. Був у Німеччині, нагледів обладнання, знаю кілька цегельних заводів у регіоні, які не працюють, кластимемо нові печі. Попит є, його треба задовольнити, але люди тепер вимагають якості. Кілька місяців тому заводчани гучно відзначили перемогу у національному конкурсі «Золота торгова марка». Це аж ніяк не перший здобуток. Василя Ватаманюка нагороджено нагрудним знаком Держстандарту України, медаллю «За заслуги в розбудові економіки і створення гідного міжнародного іміджу України». Особливо щедрим на відзнаки видався 2002 рік. Тоді Василя Ватаманюка нагородили орденом Грушевського 4-го ступеня «За розбудову України» та присвоїли звання заслуженого будівельника України.

Людина скромна і проста, Василь Ананійовиич спокійно ставиться до оцінки державою його праці. Весь час наголошує, що цеглу випалює не він, а колектив, яким він дорожить понад усе. Як найголовніше визнання колективом своєї праці вважає те, що впродовж останніх років на закордонні заробітки з його підприємства не поїхав жоден працівник.