Про повернення трудових заощаджень і довіри до банків

Частина політично активного населення зі схваленням сприймає становище, що склалося, і пригадує такі факти. Зі 182 банків державними є лише два. Ступінь втручання держави в економіку, банківську справу нині невисокий. Середні відсоткові ставки банків за кредити зменшилися з 51 відсотка в 1999 році до 17,6 — у лютому 2003 року.

Засуджуючи діяльність уряду, парламенту, більшості банків, комуністична партія стверджує, що згадані вище проблеми належно не розв’язуються. Крім того, під тиском лівих сил і прагматиків від промислової і банківської сфер Національний банк з 5 грудня 2002 року зменшив облікову ставку до 7 відсотків. Однак комерційні банки як і раніше видають підприємствам кредити під непосильний відсоток, що заважає виведенню економіки із кризи.

Жодна велика політична сила не заперечує необхідності повернення трудових заощаджень і довіри до банківської системи, її зміцнення. Але шляхи, ступінь розв’язання цих завдань, форми впливу банків на економіку й суспільство бачать по-різному.

Блок «Наша Україна» Віктора Ющенка і частина парламентської більшості наполягають на тому, що передбачена законом компенсація заощаджень в сумі 131 мільярд гривень має здійснюватися переважно не українською державою, а Росією.

Комуністи називають цю позицію антинародною, яка перешкоджає поверненню трудящим їхніх заощаджень. Адже гроші 1991 року не перевозили вагонами з України до Росії. Вони інвестували економіку України і до 1991 року, і потім. З допомогою цілеспрямованого, корисливого відпускання цін, цілеспрямованого підйому інфляції ці гроші сприяли появі приватних банкірів.

Блок Віктора Ющенка і частина парламентської більшості, на думку комуністів, стали на відверто класові позиції, які враховують насамперед інтереси великих капіталістів — олігархів. Про це свідчить не лише прагнення внести розкол між трудящими України і Росії, яких однаково пограбовано борцями за капіталізм, а й те, що кожного року до державного бюджету України закладають величезні кошти для погашення державної заборгованості перед олігархами і мізерні кошти — для компенсації втрачених заощаджень трудящих.

Без відмови від цієї згубної владарюючої позиції, без істотного піднесення економіки, без розуміння того, що нині Україна страждає вже не так від інфляції, як від дефляції — нестачі коштів у сфері товарно-грошового обігу, — повернути трудящим їхні заощадження, відновити довіру до банків, банківської системи, стабільність у суспільстві неможливо.

Для повернення трудових заощаджень, довіри до банків, забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, неухильного зростання економіки і добробуту народу потрібно, на наш погляд, також урахувати таке.

Наведу для прикладу законодавчу ініціативу одного із представників банківської справи, який каже про свою релігійність, моральність і водночас наполягає на виробництві й продажу зброї приватними особами в Україні, наживі на цьому бізнесі, що суперечить інтересам боротьби зі злочинністю, інтересам захисту життя, здоров’я людей. У США, де діє схожий закон, — найбільша в світі злочинність, найнижча захищеність людей, величезна кількість убивств. Ми цього хочемо?

Той самий автор вніс небезпечний для значної частини пенсіонерів проект закону, який передбачає позбавлення права колишніх військовослужбовців і працівників органів внутрішніх справ отримувати пенсію в державному Ощадбанку, який гарантує збереження вкладів.

Передача цієї функції комерційним банкам неминуче збільшує ризики для пенсіонерів. Кілька комерційних банків, вклади в яких не гарантуються державою, збанкрутували, і ніхто за це не відповів належним чином і не відповість. А державний банк забезпечує певну стабільність, котру не слід порушувати!

А спроби послатися на неприпустимість монополії вочевидь від лукавого. Фактично в державі утверджується монополія приватних банків, що, як бачимо, шкідливо для економіки й народу (з двох сотень банків залишилося лише два державні).

Монополія приватних банків суперечить законодавству, статтям 13, 15 Конституції України, які проголошують соціальну спрямованість економіки, захист прав підприємств усіх форм власності, і державних підприємств також, громадське життя, яке базується на засадах економічної, політичної, ідеологічної різноманітності.

І найтяжчий приклад — дефляція, цілеспрямований дефіцит грошей у сфері товарно-грошових відносин, що породжує неплатежі, нестачу обігових коштів, який душить економіку, але забезпечує банкам високий відсоток за кредит під приводом інфляції, ризиків.

Для порівняння: співвідношення грошової маси до ВВП становило в Україні в певні періоди 12,7 відсотка, в Польщі — 43,1, Угорщині — 53, Чехії — 75 відсотків.

Безперечно, повернення трудових заощаджень і довіри до вітчизняної банківської системи потребує прозорості роботи державних органів і банків.

Нехай не образяться на мене представники банківської системи, але наведу слова письменника Олексія Максимовича Горького, який добре знав сутність похованого 1917 року, а нині тимчасово реанімованого капіталізму: «Банкір породжує бандита, а бандит — банкіра».

Інколи я пригадую ці слова, коли чую про діяльність окремих банкірів, коли бачу результати встановлення надзвичайно високої кредитної ставки, банкрутство підприємств, біди мільйонів людей і хто інколи приватизує підприємства...

Згоден, що не можна поширювати провину за злочини клієнтів банків, окремих представників банків на всіх банкірів, що для забезпечення довіри до банкірів потрібно формувати образ чесного, нормального банкіра, без чого не може бути добре функіонуючої банківської системи.

Але й не можна звинувачувати правоохоронні органи в руйнуванні цього образу через те, що вони інформують населення про скоєння злочинів у банківській сфері, про відмивання грошей у банках. Адже вже декілька банків зазнали краху, завдавши значних збитків людям, економіці, державі саме у зв’язку з надмірною закритістю банківської сфери.

Гласність, прозорість діяльності банків гостро необхідні й для убезпечення від нових правопорушень, і для того, щоб ті, хто скоїв їх, несли відповідальність, що підтверджує банкрутство банку «Україна», винуватці якого не понесли досі належного покарання.

Національний банк України, прагматичні, прогресивно налаштовані представники державних і приватних банків, готуючи проект Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003—2005 роки, у пункті 3.5 розділу 3 передбачили необхідність забезпечення прозорості діяльності банків, який, звичайно, можна збільшити. Вони вчинили, з урахування роботи на перспективу, досить мудро. Народ України скаже їм за це спасибі.

І, звичайно, не можна забезпечити швидкого повернення трудових заощаджень і довіри до банківської системи без виведення із кризи й істотного піднесення економіки в короткі терміни, без урахування відповідного досвіду розвинених країн, зокрема досвіду в сфері кредитування, інвестування економіки.

Потреба виведення економіки із кризи, недопущення криз, необхідність розвитку різних і особливо стратегічних галузей економіки спонукало парламенти, уряди багатьох передових країн піти на державне регулювання економіки, створити державний банківський сектор.

У США через тяжку економічну кризу 1933 року після банкрутства багатьох банків було ухвалено банківський закон, який поділив банки на комерційні та інвестиційні. Президент Франклін Рузвельт пішов на поєднання ринкових механізмів з державним регулюванням, за що його дехто зарахував до прихильників соціалізму. Вже з цього зрозуміло, що поєднання ринкових механізмів і державного регулювання може бути і за капіталізму, і за соціалізму, про що свідчить і досвід комуністичного Китаю, який аж ніяк не хочуть бачити наші вітчизняні прихильники капіталізму й ортодоксального комунізму.

В Японії держава справляє вплив на банки насамперед з метою відвернути негативний і забезпечити бажаний розвиток подій в економіці. Після другої світової війни капітал через Державну фінансову корпорацію відновлення спрямовували в пріоритетні, базові галузі промисловості, було відновлено банки довгострокового кредитування, державні фінансові інститути: Японський банк розвитку, експортно-імпортний банк Японії.

Стимулювання інвестиційного попиту підприємств в Японії здійснювали за допомогою встановлення низької відсоткової ставки. Після кризи 1997—1998 років було розроблено схему, згідно з якою збиткові банки мають передаватися державі в тимчасове управління, з подальшим їх продажем і передачею доходних операцій державним банкам.

Незважаючи на тиск МВФ, який виражає інтереси насамперед США, в багатьох країнах Західної Європи, в тому числі у Франції, в Німеччині, Нідерландах, Італії, значна частка інвестування економіки, переважна частина довгострокових кредитів припадає на державні банки.

Значну роль у західних країнах відіграють іпотечний кредит і кооперативні банки в кредитуванні розвитку сільського господарства. Частка кооперативних банків у сільськогосподарському кредиті становить у США 26 відсотків, у Німеччині — 44, у Франції — 75 відсотків. А в нас, в Україні, 2002 року був лише один кооперативний банк, нині перетворений на акціонерний.

Жодна розвинена країна світу не обійшлася без потужної державної підтримки, в тій чи тій формі, у створенні й функціонуванні сільськогосподарського кредиту. Кредитуючі сільське господарство установи США користуються податковими пільгами. Отримують субсидії та гарантії німецькі державні земельні банки, ощадні каси, Державний сільськогосподарський банк, Іпотечний банк.

Заради цих цілей, на думку багатьох відчизняних учених, потрібно насамперед істотне нарощування виробництва, яке дасть змогу вносити до держбюджету відповідні кошти, чому має сприяти екстрене ухвалення комплексу законів, покликаних забезпечити достатнє довготермінове і середньотермінове кредитування підприємств, зокрема, з допомогою ухвалення закону «Про український державний фонд інвестування».

Доходи від приватизації мають спрямовуватися на інвестування економіки і повернення трудових заощаджень, як і доходи від виробництва винно-горілчаних, тютюнових виробів, від реалізації газу, електроенергії, нафтопродуктів, що можна забезпечити, законодавчо затвердивши монополію держави на ці стратегічні галузі.

Потрібні зміцнення державного банківського сектору економіки, припинення спекуляції грошима, розумна грошова емісія, яка ліквідує породжені дефляцією неплатежі та проблему обігових коштів підприємств.

Ліквідація бартеру не лише наповнить держбюджет і сприятиме досягненню вищеозначених цілей, а й відсторонить велику кількість посередників, які фактично обкрадають трудові колективи.

Потрібне утвердження плануюючої, регулюючої ролі держави стосовно державних підприємств та індикативно-ринкового регулювання діяльності приватних, колективних підприємств. І, звичайно, без поетапної податкової реформи і виведення економіки із тіні поставлених цілей ми не досягнемо.

Для повернення трудових заощаджень і довіри до банківської системи потрібні відповідні влада, політична воля і спільні зусилля всіх патріотичних сил.