Бабуся привела Даринку до відділу ОХМАТДИТу. У дівчинки були погані аналізи на гормони, тож лікарка порадила лягти до стаціонару. Зійшлися на тому, що пацієнтка буде приходящою, тобто Даринка має відвідувати лікарню в міру потреби.
Під час першого візиту, переглянувши направлення й записавши дані дитини, медсестра одразу провела інструктаж. Новоприбулим вона прочитала лекцію про правила поведінки для стаціонарних хворих. Ці норми були такі: «Якщо дитина пошкодить щось із лікарняного інвентаря, то батьки зобов’язані зіпсоване відшкодувати».
— Та що ж вона може тут зіпсувати? — здивувалася бабуся. — Та ж Даринка навіть на вашому ліжку не лежатиме.
— Ну, не знаю, цю інструкцію не я писала, —відказала медсестра. І видала для ознайомлення наступну порцію інформації на двох аркушах.
Це був перелік господарських і канцелярських товарів, що їх батьки дитини, котра прибула на лікування, мали здати у фонд відділення. Перелік був досить показний. До нього входили: течки, файли, конторські книги, мийні засоби, туалетний папір і навіть мішки для сміття. Медпрацівниця заспокоїла стурбовану жінку: мовляв, усе зазначене в списку приносити не треба, «купіть, що можете». На що бабуся Даринки знову спробувала заперечити: навіщо їм здавати, скажімо, мішки для сміття, якщо онука не матиме часу смітити під час своїх коротких візитів до маніпуляційної. Розгубленій бабусі дали зрозуміти, що так належиться, і навіть показали журнал, де вели точний облік і контроль надаваної хворими чи то спонсорської, чи то доброчинної допомоги. Щоправда, навіщо це робили, не зрозуміло. Мабуть, кількість пожертвуваних госп- і канцтоварів якимось чином позначається на самопочутті пацієнтів відділення? Втім, ніхто не силував займатися доброчинністю в натуральній формі.
— Я подумала й вирішила що краще, либонь, принести щось із цього списку, — каже бабуся Даринки. — Може, від того ставитимуться до дитини краще. Видно, персонал докладає старань. Справді, навкруг чисто, хоча й бідно дуже. Приміщення потребує ремонту. Та на фарбу і шпалери з пацієнтів, хвалити Бога, поки що грошей не правлять.
P. S. Ця замальовка з життя типова для багатьох вітчизняних медзакладів. Якщо на медпрепарати й харчування для хворих стаціонарів сяк-так гроші з бюджету якось знаходять, то на ремонт приміщень, меблі, канцтовари тощо кошти не передбачено. От і змушені медики звертатися по допомогу до хворих. Такі «добровільні пожертви» пацієнтів законодавчо не санкціоновано, тому вони не обов’язкові для виконання. Та більшість людей, що потребують медичної допомоги держустанов, вважають за краще підтримати їх товарами першої потреби, хоча, зрештою, це прерогатива держави, котра проголошує, що в нас у країні й досі безплатна медицина.
