За Байраком — Байраки

Найліпшими спогадами для Михайла Дмитровича є подорож до Петропавлівського равеліну, де був на 20 років ув’язнений його кумир, поїздка аж у Саратов, до меморіального музею письменника. А найбільший здобуток — своя невидана книга про долю письменника, тираж якої — лише два примірники: один у автора, другий зберігається в музеї Чернишевського. Сотворивши собі кумира, сам Михайло Байрак навіть не задумувався ніколи, що його життя не менш героїчне та повчальне. Він, інвалід першої групи, не викликає в людей жалості, а лише непідробне захоплення.

Випало мені потрапити в домівку Байраків перед самим святом архістратига Михаїла, напередодні 80-літнього ювілею голови родини. Як було не напроситися в гості до передплатника «Голосу України» з першого номера, котрий ретельно зберігає підшивки газети і щоразу, коли розпочинається передплатна кампанія, відкладає потрібну суму, відмовивши собі навіть у ліках... Бо, з’ясовується, наш «Голос» для нього — доволі часто є найкращими ліками, зв’язком зі світом.

Після останнього походу в люди — за 50-гривневою компенсаційною ганьбою — Михайла Дмитровича з дому не випускають. Він і зовсім не ходив би за тією мізерією, та дружина після інфаркту та інсульту поривалася «взяти гроші»: думала цією дещицею допомогти внуку, котрий саме вступив на платне відділення академії. Степанида Романівна і так все життя тягнула і свою, й чоловікову ношу, отож дід відрядив себе в до Ощадбанку. Опам’ятався в лікарні: знепритомнівши, впав і вдарився об стійку каси. Провалявся всеньке літо. Пішло аж ніяк не п’ятдесят гривень. А на іншому поверсі на лікарняне ліжко поклали Степаниду Романівну...

От би помінятися їм ролями з Чернишевським! Хтозна, чи витримав би зведений до рангу класика російський революціонер-демократ ті випробування, які пройшов, і залишився після того людиною, український хлопець Михайло Байрак. Що їв Микола Григорович у равеліні чи на засланні у Вілюйську? Білий хліб?! А Байрак, якого на фронт забрали в сорок четвертому і кинули в сніги та піски Карельського перешийка, мав на обід лише брукву та баланду. Не дбаючи про необстріляних солдатиків з України, їх завжди посилали в пекло і вимагали героїзму. Спочатку на будівництві трьох оборонних ліній, а потім і на вогневих позиціях. Бо ж хто не герой — той ворог. То лише у статуті армії Ізраїлю записано, що обов’язком солдата є берегти своє життя. А тут — «за Сталіна!», і вищої мети не буває. Вождь вибудував таку систему, що вона за власною величчю не помічала малої людини.

Фінни розгромили мінометну роту. Залишилася купа мін «з крильцями» — додатковими зарядами. Вона височіла насипом поміж ялинок. Термітний снаряд влучив у крилату купу. Тікати? Куди встигнеш — хіба що до раю... Двоє молодесеньких солдатів-земляків Мишко Байрак із Дерев’ян та Іван Керченко з Броварів, не роздумуючи, кинули плащ-палатки на вогонь і лягли просто на смертоносну гору. Сержант Ходаков дав, як казали на фронті, драпака.

Біля Кракова під час форсування Вісли Михайлу знову довелося здійснювати неможливе: без жодного інструмента наводити переправу для мінометів. Полковник на прізвисько «Чапай» наказав і пообіцяв: зробите — «героїв» отримаєте. На тім боці ріс молодий буковий ліс. Михайло знав: яке дерево зігнеш — те зріжеться. Солдатський ремінь учепив дугою на ноги. Розставляючи та зводячи разом п’яти, дістався верхівки. Звідти, як на гойдалці, спружинив до землі. Гнеться! Солдатський ножик чиркнув по жорсткій деревині. Михайло ніколи раніше бука не бачив, не знав його якостей, отож замалим не вибив очі. Наступного разу хлопець різав обачніше. Так «накосили» стос стовбурів і налагодили переправу. «Чапай», звісно, про «героїв» забув.

Поранення та контузія на Сандомирському плацдармі надовго прописали Байрака в шпиталях. Куля пошматувала спину, зачепила легені, хребет, пройшла біля серця. Два осколки довелося видаляти з голови без усілякого наркозу чимось схожим на звичайнісінький дриль. Покалічений, після двох трепанацій Михайло повернувся в рідні Дерев’яни на Кам’янеччині інвалідом першої групи. Родичі жаліли, односельці співчували, друзі згадували, як разом із Мишком до фронту партизанили, як перевозили вибухівку, як потім злетів у повітря ешелон під Кам’янцем. Дівчата заглядалися: герой.

— Широкоплечий красень з розкішним чубом, а який розумний! Був мені він дуже до вподоби, — розповідає Степанида Романівна. — Чи запропонує такий герой дівчаті, вчорашній школярці, руку і серце? Він зробив це аж у 52-му. Коли в кишені вже мав диплом, а не лише інвалідну книжку. Уявляєте, прийшов і попросив: «Ти не виручиш мене? Вийшов указ, що всіх холостяків після тридцяти треба знищувати».

Наївне дівча повірило: яких лише указів не видавала тодішня влада! І погодилося, та ще й з вискоком. Цього року вже золоте весілля справили, а Михайло й досі жартує: з жартами легше, не думаєш ні про каліцтво, ні про те, який величезний тягар звалюєш на кохані плечі. Бо ж без сторонньої допомоги Михайло міг рухатися хіба що тримаючися за стіну. Такого привіз його брат до Кам’янця на возі. І залишив в учительському інституті. Тільки-но в Михайла прийняли документи, він запевнив, що тепер усе буде добре і відправив свій «транспорт» назад до села. А сам навіть не знав, де ночуватиме. Душа була така піднесена, що він зовсім не думав про якісь проблеми. Чи ж рветься із таким запалом до знань сьогоднішня молодь?

Це не буковий ліс, де командував «Чапай». Тут Михайло наказував собі сам. Він не збирався скніти чи заглядати в чарку. Ночував у кімнатці при інституті, а Вільямін Драгобецький, дарма що після контузії, той узагалі спав в аудиторії на столі, одну полу шинелі постеливши під себе, другою накрившися. З Вільяміном потоваришували і ходили, обнявшися, допомагаючи один одному.

Після першого курсу поїхав із братом до київських столичних світил, які назвали ім’я цілителя: час. Михайло знайшов іншого, якого не треба було чекати — самого себе. Силу власного духу. Коли вже почав учителювати в рідних Дерев’янах, найбільшою його опорою стала дружина. Вона не погоджувалася на жодні посади та підвищення, бо тоді не могла б бути щомиті поруч із Михайлом. Він викладав російську, Степанида Романівна — українську. Кабінети мови та літератури Байраків хто тільки не їздив дивитися! Михайло Дмитрович власноруч малював портрети письменників, ілюстрував стінгазети з цікавинками з їх біографій, відшукував таке, що учні не могли не полюбити літературу. Хто в селі міг бачити, наприклад, портрет Етель Ліліан Войнич? А його Леся Українка, Шевченко, Франко разом з унікальними матеріалами про геніїв слова, зібраними за 45 літ вчителювання, дісталися внучці Інні, яка обрала педагогіку. Колеги зі стажем заздрять: он що має, а ще ж не працювала!

— Це дуже важка робота, — сказали старенькі дівчині, ніби намагаючися відмовити її від вступу до педуніверситету, а насправді радіючи: добре насіння засіялося в роду Байраків.

— А ви ж не вибирали щось легше, — тільки й відповіла Інна.

Тепер бігає до свого класу навіть у вихідні.

У кожному домі, під кожним дахом, за Пастернаком, — «своє щастя, свої миші і доля своя». У неписаному статуті родини Байраків основні принципи: простота та скромність. Комусь Михайло видавався скупим: диви, он відправив Степаниду назад у місто, щоб повернула в магазин щойно куплені дітям светрики. «Яка нейлонова сорочка, який костюм?!» —обурювався він. Схвалював лише, коли купувалися книги. А ще: ми ж будуємося! Про свої болі забував, до держави не ходив зі слізними проханнями. Він сам будував свій дім. Та одного разу, коли віз камінь, причіп із косогору сповз у канаву, перевернувся, колесо пройшло по лівій, пораненій на війні, руці та по нозі.

Насунула чорна хмара катаракти. У славнозвісного Федорова вставили йому штучні кристалики. Яке щастя, що прижилися! Невидючий Байрак, без книги, без газет перед очима — вже не Байрак.

Муки тіла спричиняли нові злети душі. Мордував свою плоть, щодня вирушаючи на роботу з велосипедом без педалів. Щоб спиратися. А всі навколо, кому потрібна була підтримка, спиралися на нього. Енергетика Михайла Дмитровича переходила в них. Насамперед у власних синів. Хлопці Сашко та Микола зросли такими ж непохитними перед життєвими незгодами. Коли Микола, військовий, під час аварії отримав хімічний опік стравоходу, йому дали другу групу інвалідності.

— Нащо вона мені? — обурювався. — Щоб поповнювати армію інвалідів у нашій хаті?

І ніколи не користувався жодними пільгами. А для нього навіть просто їсти — постійне випробування. Такі речі не виліковуються. Медичні чиновники, мабуть, зауваживши мужнє терпіння Миколи, згодом дали йому третю групу.

Серед Байраків немає споживачів. Дід із бабусею до останнього трималися в селі, порали город. Шкода, чесна праця не завжди годує. І не зодягає тим паче. Тож і Байраки знають дорогу до секонд-хенду. Та попри всі труднощі зуміла ця родина залишитися осередком інтелігентів духу. Вболівати за українську сучасну пісню, приймати гостей за столом, де лежать розкриті книги, співчувати і не заздрити ближньому... Можна бути спокійним за цей рід: тут навіть у десятому коліні дух не зміліє і духовність не виродиться.

 

Кам’янець-Подільський

Хмельницької області.