Одним із беззаперечних брендів Буковини, яка явила світові Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Дмитра Гнатюка, Софію Ротару, є Юрій Миколайович Гіна — народний артист України, лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича, професор музичної кафедри Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, директор дитячої музичної школи №1, керівник і диригент камерного оркестру обласної філармонії, композитор, скрипаль, якого знає і поважає музична громада і в Україні, і за кордоном. Його учні з гідністю тримають марку свого вчителя. І досі, незважаючи на те, що самі стали дорослими людьми, відомими музикантами, мають поважні звання, вони частенько звертаються до нього по пораду. А у дні народження, ювілеїв учитель приймає вітання з різних куточків землі. Америка, Німеччина, Іспанія, Австралія, Хорватія, Ізраїль — ось далеко не весь перелік країн, де з успіхом працюють його учні, його діти, для яких його слова, його думка чи порада є істиною в останній інстанції.
У житті часто трапляються парадокси. Буває, що спершу авансується звання і лише роки потому воно набирає реального сенсу (чи ні). В Україні таких прикладів багато. А буває навпаки. Звання приходить уже як завершальний акорд бездоганно написаної симфонії. Звання народного артиста Юрій Гіна отримав лише рік тому, проте давно мав його, по суті, від людей, які знають його як керівника, учителя і професійного музиканта. А це, погодьтеся, найкраща, найоб’єктивніша оцінка здобутків митця.
Юрій Миколайович небагатослівний. Крім того, щільний робочий графік також не сприяє розмовам за кавою. І все ж таки наша розмова відбулася, хоч і ціною його обіду.
— Юрію Миколайовичу, ви приїхали чи повернулися до Чернівців після успішного закінчення Київської консерваторії ще зовсім молодим, коли у литаври б’ють амбіції і честолюбство. Блискуча освіта, помічений талант — широка дорога у мистецтво. Чому ж усе-таки Чернівці? Чи не було інших пропозицій?
— Пропозиції були, і різні. Львівська, Запорізька філармонії запрошували як соліста. Міг, звичайно, залишитися і в Києві. Але хочете вірте, хочете ні, хотілося додому. Земля ця не так легко відпускає від себе, принаймні мене. Тут жили мої батьки, сестри, тут залишилася дружина з маленькою донечкою, за якими я дуже сумував. (Одружився ще на першому курсі консерваторії). Тому і повернувся сюди, хоча, правду кажучи, про учительство ніколи не думав. Навіть коли став директором дитячої музичної школи, то вважав, що це тимчасове явище. Але, як кажуть, ніщо не буває більш постійним, ніж тимчасове. Ось цей постулат і підтвердився. Вже 45 років як очолюю дитячу музичну школу № 1. А з 1975 року, коли був створений камерний оркестр при обласній філармонії, я ще й диригент цього оркестру.
— Що для вас є учительство?
— Дуже містке запитання. Скажімо до прикладу, учитель-музикант має не тільки навчити учня нотної грамоти чи гри на інструменті. Крім цього, він має доторкнутися своєю душею душі учня, зріднитися з ним, тоді буде максимальне взаєморозуміння, взаємосприйняття. Я не скажу, що це буває завжди. Процес іде взаємно, тобто з обох сторін. Та якщо таке усе ж трапляється, тоді учитель і його учні стають рідними на все життя. Я щасливий, бо маю таких учнів. А взагалі учительство... в ньому є елемент незбагненності. Дитина, яка не вміє правильно тримати смичок, і скрипка для неї заважка і завелика, а звуки, які з неї видобувають... І ось уже рухи смичка стають щораз плавнішими і впевненішими, звуки — досконалішими. І хоча розумію, що це не за щучим велінням, а між цими періодами — копітка тривала праця, усе ж іноді не можу позбутися відчуття дива. Хоча талант, праця, бажання — це і є складові дива.
— Що первинне — творчість чи нагорода?
— Для мене — творчість. Про нагороди думати ніколи, та й не звик. Працюю. Це головне. Отримую результат у вигляді того дива, про яке уже казав. І вважаю найголовнішою нагородою успіхи моїх учнів.
— Звання — це аванс чи підсумок діяльності?
— Звання — це не заохочувальна премія, це серйозна відзнака державою роботи митця.
— Ваш робочий день розплановано буквально по хвилинах. Не втомилися?
— Усе, що я роблю, мені подобається. Іноді здається, не зможу: втомився і почуваюся не дуже, але десь беруться сили, відкривається друге чи ще якесь надцяте дихання — і все гаразд. Ідеш і робиш усе, що потрібно. Проблеми, звичайно, дошкуляють, основна — відсутність коштів. Наприклад, я підготував до друку збірку із 21 твору, з яких 12 оригінальних, а грошей на її видання нема. А це дуже потрібний музичний матеріал для шкіл, училищ тощо. Зарплати у камерному оркестрі просто смішні. А музиканти переважно молоді, молоді сім’ї. І колектив дуже хороший: класні музиканти, відповідальні. Перед концертом три дні поспіль приходили на репетиції. Це показник, адже оркестр — не основне їхнє місце роботи. І для репетицій треба було знайти і час, і можливості. Я усім їм дуже вдячний.
Ось така вийшла бесіда за кілька годин до концерту камерного оркестру. А маестро ще треба було передивитися партитури творів, які виконуватимуть.
Красивий, шляхетний чоловік, може, надто серйозний. Але через кілька годин він вийде на сцену — і, крім музики, для нього нічого не існуватиме.
